Війна забрала дім, але не професію: три історії медиків із Херсонщини, які продовжують рятувати людей

Велика війна змінила їхні життя по-різному. Один оперував під час окупації Херсона, інша поверталася до рідного міста, ризикуючи власним життям, а третій відмовився від кар’єри за кордоном, щоб стати до лав ЗСУ. Та попри різні долі їх об’єднує одне — вони не зрадили своєму покликанню. Команда «Херсон плюс» розповідає три історії лікарів із Херсонщини, які навіть у найважчі часи продовжили робити те, що вміють найкраще, — рятувати людей. 

Олексій Леонтьєв: від операцій в окупованому Херсоні до порятунку пацієнтів у Тернополі

Олексій Леонтьєв не любить говорити про себе. На запитання, як вдається витримувати багатогодинні операції, нічні виклики й відповідальність за людські життя, відповідає просто: «Треба їхати, сідаєш та їдеш». За цими словами — понад два десятиліття в нейрохірургії, місяці роботи в окупованому Херсоні та нове життя, яке довелося починати в Тернополі.

Свій професійний шлях Олексій Леонтьєв обрав не випадково — він виріс у родині лікарів. Уже понад двадцять років він в медицині, постійно навчається та опановує сучасні методики в Україні й за кордоном. Переконаний: українські пацієнти мають отримувати допомогу на рівні провідних європейських клінік.

Нині він очолює нейрохірургічне відділення Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні. Тут рятують пацієнтів з інсультами, пухлинами головного мозку та патологіями хребта, а також допомагають військовим після важких поранень.

Але ще кілька років тому його операційна була в окупованому Херсоні

Спочатку врятував восьмирічного хлопчика, а вже потім виїхав з окупації

Коли 24 лютого російські загарбники розпочали повномасштабне вторгнення, пересуватися містом було страшно, адже окупанти могли розстріляти або забрати на підвал без будь-яких пояснень. Тоді другою домівкою для нейрохірурга стало робоче місце.

«З 24 лютого до 8 березня ми з колегами не виходили з лікарні. Під Херсоном тривали бої, нам постійно привозили поранених бійців. Ми чули вибухи, але оперували, бо від наших дій залежало життя людей. Згодом поранених стало менше, тож проводили й планові операції. Попри окупацію, пацієнти все ж знаходили можливість дістатися до лікарні», – згадує пан Олексій. 

Попри обстріли, невизначеність і страх, команда Херсонської обласної лікарні не переносила операції до укриття. Операційну неможливо було облаштувати за кілька годин: це не лише лікарі й пацієнт, а й складне обладнання та суворі вимоги до стерильності. Вдень медики оперували на п’ятому поверсі, а ввечері й уночі – на другому. Справжньою підтримкою для лікарів стали волонтери. Саме завдяки їм лікарня змогла працювати до 25 липня 2022 року.

«Великою проблемою стала нестача медикаментів і матеріалів. Якби не волонтери, ми б не протрималися. Запасів, які були на 24 лютого, вистачило лише на один-два місяці. Від окупантів ми не отримали жодних ліків, хоча вони заявляли про гуманітарну допомогу. Коли я виїжджав із Херсона, у нас залишилося лише десять стерильних наборів – ми вже фактично не могли оперувати», – додає нейрохірург.  

Робота херсонських медиків в операційній. На фото — уламок, який лікарі видалили з тіла пацієнта. Джерело: архів медика

Під час окупації лікарям доводилося жити під постійним тиском і погрозами. Та попри небезпеку Олексій Леонтьєв із колегами залишалися на своїх місцях, адже розуміли: поки є можливість, вони мають рятувати людей.

Одну з останніх операцій, проведених Олексієм в окупованому Херсоні, він пам’ятає до найменших деталей.

Пацієнтом був восьмирічний син його колеги зі Скадовська, який потрапив під російський обстріл.

«Уламок російської ракети потрапила хлопцю в голову. Ми забрали його зі Скадовська, прооперували в Херсоні. Коли його стан трохи стабілізувався, через місяць зробили пластику – закрили череп, бо у нього був великий дефект у кістках. Закрили його спеціальною сіткою. Це було 25 липня 2022 року, а вже 26-го ми з родиною виїхали. Ми не могли покинути його з такою травмою, бо це маленька дитина. Ми з колегами розуміли, що, окрім нас, йому ніхто не допоможе», – розповідає лікар.

Ця операція стала для Олексія останньою перед виїздом з окупованого міста. Спочатку він урятував дитину — і лише потім дозволив собі рятувати власну родину.

Коли рахунок йде на хвилини 

Ось вже майже чотири роки Олексій Леонтьєв працює у Тернопільській обласній клінічній психоневрологічній лікарні. За цей час разом із командою вдалося відкрити нову операційну, освоїти сучасні методики, розширити можливості відділення. Наразі його робота майже повністю пов’язана з ургентною допомогою. Щодня працює у стаціонарі, а ще п’ять разів на місяць чергує на викликах до пацієнтів з інсультами. 

«При ішемічному інсульті дістаємо тромб, при геморагічному — лікуємо аневризми та ендоскопічно видаляємо гематоми. Це основний напрямок, — говорить медик. — Але також ми займаємося і всією нейрохірургічною патологією — забираємо і пухлини з головного мозку і допомагаємо вирішити проблеми з хребтом. За день може бути до семи операцій, частина з них відбувається паралельно. Одна операція може тривати і до 10 годин. Є такі величезні пухлини, які потребують тривалого видалення».

Пухлина, яку успішно видалили з мозку тернополянина. Операцію виконала команда лікарів за участі Олексія. Джерело: архів медика

Під час інсульту час стає одним із головних чинників, від яких залежить не лише подальше відновлення людини, а й саме її життя.

У важких випадках нейрохірурги проводять декомпресійну трепанацію — відкривають велике «вікно» в черепі, щоб врятувати життя. За словами Олексія Леонтьєва, у відділенні щороку проводять близько двадцяти таких операцій.

«Те саме стосується гематом: якщо їх не оперувати, летальність становить 80%, а після операції — менше 50%. Так само і з аневризмами. Хворі не мають втрачати час при інсульті, адже кожну годину приблизно гине 22 мільйона нейронів. Тому треба набагато швидше надавати кваліфіковану допомогу», — наголошує медик.

Без великих розрізів: ендоскопічна операція на хребті, яку вдалося провести. Джерело: архів медика

Приблизно третина пацієнтів відділення — військовослужбовці. Частину привозять евакуаційними потягами після поранень, інші звертаються самостійно під час відпустки.

«Буває, що до нас звертаються військові, які вже пройшли чотири-п’ять клінік і всюди отримали відмову. А ми беремося оперувати. Не завжди вдається досягти бажаного результату, але ми даємо людям шанс відновити хоча б частину втрачених функцій. У цьому допомагають і мій досвід, і досвід усієї нашої команди. Я вважаю, що зараз це найкраще, що можу робити», — каже Олексій Леонтьєв.

Такий вигляд має велика грижа диску після ендоскопічного видалення через 2 маленьких проколи. У день операції пацієнт починає ходити і через день може їхати додому. Джерело: архів медика

Розвивати нейрохірургію без сучасного обладнання неможливо. Саме новітня техніка дозволяє виконувати складні операції через мінімальні розрізи та зменшувати ризики для пацієнтів.

«Наприклад, минулого року ми отримали ендоскопічну стійку, і завдяки цьому почали значно більше виконувати малоінвазивних операцій. Так оперуємо патології хребта, головного мозку, зокрема й інсульт-гематоми. Якщо раніше потрібні були великі розрізи, то зараз на голові достатньо приблизно чотирьох сантиметрів і невеликого отвору в черепі, через який вводимо ендоскоп та видаляємо гематому, — розповідає Олексій Леонтьєв. — Штучний інтелект ми вже також використовуємо — він спрощує роботу. Але застосовувати його безпосередньо в медицині поки не можемо, адже в Україні немає сертифікованих систем. Водночас за кордоном це вже працює. На курсах в Оксфордському університеті нам показували, як штучний інтелект аналізує КТ пацієнта з інсультом і за кілька секунд визначає, чи потрібна термінова операція. Це значно скорочує шлях пацієнта до операційної».

Після переїзду до Тернополя Олексій Леонтьєв кілька разів повертався до рідного міста у складі медичних ротацій. Разом із колегами він допомагав місцевим медикам надавати допомогу пацієнтам. Такі виїзди відбувалися в межах програми Міністерства охорони здоров’я України. 

Коли черговий телефонний дзвінок повідомляє про нового пацієнта, часу на роздуми немає: «Треба їхати, сідаєш та їдеш». Джерело: архів медика

Попри напружений графік Олексій Леонтьєв продовжує навчатися та ділитися досвідом з іншими лікарями. Він бере участь у конференціях і професійних заходах в Україні та за кордоном, а також проводить навчальні курси. Зокрема, у Полтаві викладав спінальну хірургію.

Нейрохірург переконаний: сучасне обладнання саме по собі не розв’язує проблему. Потрібна команда, яка вміє ним користуватися, постійно навчається та впроваджує нові методики у щоденну практику. Саме поєднання досвіду, технологій і швидких рішень дає пацієнтам шанс на порятунок і відновлення.

Навчання — це світло, переконаний медик. На фото — під час доповіді про складні клінічні випадки на міжнародному симпозіумі. Джерело: архів медика

Оксана Прилуцька: крізь блокпости до окупованого Херсона, де на неї чекали пацієнтки

У лютому 2022 року, коли тисячі людей тікали з Херсона, лікарка-гінеколог Оксана Прилуцька навпаки, будь-що намагалася повернутися додому. Попереду були десятки блокпостів, життя в окупації, робота під тиском російських військових, щоденні обстріли й постійний страх. Медикиня до останнього залишалася у Херсоні. Та коли безпекова ситуація стала нестерпною, була змушена переїхати до Одеси. Зараз вона працює гінекологинею у приватному медичному центрі, але й досі консультує своїх херсонських пацієнток.

Оксана Прилуцька присвятила медицині кілька десятків років. Допомагати людям — справа її життя. Джерело: архів медикині

Війну Оксана Прилуцька зустріла в Карпатах, куди поїхала у відпустку на йога-ретрит. Попри небезпеку, вона одразу вирішила повертатися додому. Разом із волонтерами, які прихистили її у Львові, склала маршрут: Кривий Ріг, Казанка, Березнегувате, а далі — Снігурівка. Саме тоді вперше по-справжньому усвідомила, наскільки небезпечною стала дорога до Херсона. Ніхто не погоджувався їхати далі, навіть за десять тисяч гривень.

«Пам’ятаю, якась машина намагалася прорватися зі Снігурівки. Її розстріляли. Загинули всі, а хлопчик отримав поранення в голову. Його швидкою довезли до лікарні. Після цього мене запитали: “Ну що, хочеш ще кудись їхати?” А я тоді подумала, що, може, треба купити каструлю й одягнути її на голову. Зараз це звучить смішно, але тоді в моїй голові реально були такі думки», — згадує пані Оксана.

Поки шукала можливість повернутися до Херсона в перші дні повномасштабної війни, Оксана Прилуцька волонтерила у Львові. Джерело: архів медикині

Та жодні ризики не зупинили лікарку. Попри вмовляння знайомих залишитися у безпеці, 26 березня 2022 року вона повернулася до окупованого Херсона.

Працювали потайки від окупантів

Вже наступного дня після повернення Оксана Прилуцька вийшла на роботу до жіночої консультації «Тропінки» (Херсонської міської клінічної лікарні ім. Афанасія і Ольги Тропіних). Каже, навіть не розглядала можливості залишитися вдома. Адже попри окупацію, жінки продовжували потребувати медичної допомоги, а для багатьох вагітних потрапити до лікаря було непростим випробуванням.

«Я відчувала свою відповідальність перед пацієнтками. Пам’ятаю, як вагітні на човнах перепливали через річку, щоб народити. Телефонували із сіл, звідки через блокпости не могли виїхати, просили порадити, як діяти, як надати допомогу чи прийняти пологи. На початку повномасштабної війни у нас на обліку було близько 30 вагітних. Уже ближче до осені їх стало значно менше, але це не зменшувало моєї відповідальності», — каже пані Оксана.

Ще одним випробуванням стала нестача медикаментів. Те, що вдавалося знайти в аптеках, коштувало у кілька разів дорожче та і все було неякісним. 

«Ліки, які до війни коштували близько 1500 гривень, під час окупації продавали вже за 7–15 тисяч рублів. Росіяни розповідали, що забезпечують усіх медикаментами, але ми не отримали нічого. Купували лише те, що вдавалося знайти. І мене дивувало, що багато російських препаратів майже не діяли — навіть знеболювальні та кровоспинні. Якщо українські чи європейські ліки починали діяти вже після першої таблетки, то з російськими такого не було. Чому так — сказати важко. Можливо, завезли неякісні партії», — згадує лікарка.

Попри всі ризики медикиня продовжувала виходити на роботу, щоб оглядати та консультувати своїх пацієнтів. Джерело: архів медикині 

Згодом російські військові взагалі заборонили медикам виходити на роботу. Та пацієнтки нікуди не зникли, тому консультації доводилося проводити майже підпільно.

«Пацієнтки телефонували і питали, чи ми працюємо. Ми домовлялися про день і час, а потім перебігали між будинками, щоб непомітно дістатися консультації. Якщо була кровотеча чи інший невідкладний стан, просили охоронця відчинити приміщення. Оглядали пацієнтку, призначали лікування, після чого виходили, а двері знову зачиняли. Щоб доводилося потайки ходити на роботу, такого в моєму житті ще не було», — каже Оксана Прилуцька.

Життя в окупованому Херсоні супроводжувалося постійним страхом. Російські військові могли будь-якої миті прийти з обшуком. Одного ранку Оксана стала свідком, як окупанти з автоматами вирізали двері до сусідньої  квартири в її будинку. За їхніми даними, там жила дівчина, яка працювала в правоохоронних органах. Обшук тривав понад три години. Постійний тиск відчували й медики — їх змушували отримувати російські паспорти, писати заяви та переходити працювати за їх правилами.

«Основний телефон із українськими застосунками та листуванням я залишала вдома, а містом ходила зі старим телефоном із російською SIM-карткою. Постійно була думка: а раптом я наступна? Перед одним із таких обшуків я перепостила у Facebook привітання з Днем Незалежності України. Пам’ятаю, подумала лише про одне: якщо мене заберуть, з ким залишиться собака? Навіть зараз від цих спогадів мороз по шкірі», — додає гінекологиня.

Коли росіяни оголосили так звану «евакуацію» і почали просто викрадати і вивозити все з лікарень, медики оперативно почали рятувати обладнання. Комп’ютери, оргтехніку та іншу апаратуру ховали у підвалі будинку неподалік лікарні. Пані Оксана каже, було особливо прикро втратити її, адже незадовго до повномасштабного вторгнення консультація отримала нове обладнання.

Такі коробки з медикаментами та медичними засобами небайдужі передавали до херсонської лікарні. За цю підтримку Оксана Прилуцька вдячна й досі. Джерело: архів медикині 

Перші місяці після звільнення Херсона були не менш складними. Місто постійно обстрілювали, а медикаментів у лікарні майже не залишилося. Тоді Оксана Прилуцька звернулася по допомогу через соціальні мережі. Уже невдовзі люди почали надсилати необхідні ліки з різних куточків України та з-за кордону.

«Пам’ятаю, написала, що нам потрібні антибіотики, кровоспинні препарати та інші ліки. Навіть не знала, чи хтось відгукнеться. Але люди почали допомагати. Передавали все — від маленьких пакетиків до великих коробок. Посилки надходили як з різних міст України, так і з-за кордону. На той момент у Херсоні працювали лише чотири відділення пошти, тому після роботи я їздила забирати посилки й одразу приносила їх до консультації», — каже медикиня.

Відстань — не перепона для консультацій

Після підриву Каховської ГЕС лікарка на деякий час виїхала до Одеси, та згодом зрозуміла: жити у Херсоні вже неможливо. Російські атаки лише посилювалися. Тому довелося шукати нову роботу в Одесі, однак зі своїми херсонськими пацієнтками зв’язок не втратила. Вони приїжджають до неї на прийом з різних міст України та з-за кордону або консультуються онлайн.

«За кордоном потрапити до гінеколога часто набагато складніше, ніж в Україні: запису доводиться чекати місяцями навіть у невідкладних випадках. Тому консультації нерідко проходять онлайн. Дівчата надсилають мені результати обстежень, я їх переглядаю, за потреби призначаю додаткові аналізи або лікування. Ліки їм передають рідні з України. Влітку пацієнток стає більше, адже багато хто приїжджає у відпустку й намагається пройти повне обстеження. Ситуації бувають різні, але якщо я можу допомогти — роблю це. Бо це мій обов’язок», — каже медикиня.

Також вона веде власний блог у соціальних мережах, де має тисячі підписників. Там ділиться корисними порадами, відповідає на запитання пацієнток і розвінчує поширені міфи. У коментарях жінки дякують їй за допомогу та розповідають про результати лікування. 

Пані Оксана каже, що працює на совість, адже для неї найважливіше — щоб пацієнтки отримували якісне й ефективне лікування. Джерело: архів медикиня

Робота стала для Оксани Прилуцької не лише професією, а й способом упоратися з пережитим. Щільний графік, консультації та постійний зв’язок із пацієнтками допомагають їй не зупинятися й не залишатися наодинці з важкими спогадами. Попри нове життя в Одесі, вона сумує за Херсоном, де залишилися її дім, колеги й частина життя, та вірить, що одного дня обов’язково повернеться.

Обрав рятувати на фронті замість контракту у Великій Британії 

У 2022 році лікар-кардіолог Олег Нюшко працював у Польщі. Контракт із міжнародною компанією добігав кінця, а попереду були нові, масштабні плани — переїзд до Великої Британії. Проте все змінила одна новина: росія розпочала велику війну, а рідний Херсон опинився під окупацією. У той час, коли більшість шукали можливість покинути Україну, пан Олег без вагань повернувся в Україну й став до лав ЗСУ.

«Медицина стала справою мого життя задовго до війни. Я народився і виріс в Херсоні, закінчив медичне училище, а згодом із відзнакою – Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова. Працював лікарем-кардіологом, викладав англійською мовою медичні дисципліни для іноземних студентів. Але за духом я завжди був авантюристом у хорошому сенсі цього слова. Дуже любив подорожувати», — говорить Олег Нюшко.

На початку березня 2022-го року медик долучився до 100-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Відтоді безперервно, тобто вже п’ятий рік, служить у мінометній батареї 3-го механізованого батальйону. А побратими знають його за позивним «Док».

«У перші місяці «повномасштабки» найбільший акцент робив на навчанні побратимів азів не лише тактичної медицини, а й медицини загалом. Аби хлопці навіть на найвіддаленішій позиції не розгубилися у будь-якій позаштатній ситуації і могли надати бійцю першу доевакуаційну допомогу», — згадує медик. 

Олег Нюшко переконаний: якщо можеш захищати — захищай, якщо можеш лікувати — лікуй. Кожен має працювати на своєму фронті й допомагати Україні. Джерело: 100-а окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ

Ці знання не раз ставали вирішальними під час виконання бойових завдань на Лиманському, Покровському, Торецькому та Костянтинівському напрямках. А ще донедавна, поки дозволяв стан здоров’я, «Док» регулярно заступав на бойові чергування у складі мінометної обслуги.

«Ніколи навіть не думав казати, що це не входить до моїх обов’язків. Якщо не піду я — доведеться йти комусь із хлопців. А через постійну нестачу людей у кожного з них і без того накопичилося надто багато втоми», — пояснює херсонець.

На Олега вдома чекають найрідніші. У Херсоні за нього та молодшого брата Сергія, який також захищає Україну, щодня молиться 75-річна мама Катерина Семенівна. Особлива гордість «Дока» — його 12-річний син Роман, який нині живе в Данії. Чи шкодував він бодай раз про рішення повернутися в Україну? Відповідь звучить без жодних вагань:

«Звісно, можна було лишитися в Польщі. Або ж, як попередньо і планувалося, переїхати до Великої Британії. Але я тоді відразу сказав сам собі: «Друже, ти будеш жити ще може 10, а може 50 років. Щодня шукатимеш виправдання своєму вчинку — і кожне із цих виправдань не вартуватиме й ламаного шеляга…». 

Сьогодні вони оперують, консультують пацієнтів, навчають колег, допомагають військовим і цивільним. Для них медицина — це не просто професія. Це відповідальність, яку вони не залишили навіть тоді, коли війна змусила залишити Херсон. Вони вірять, що колись все ж таки вдасться повернутися додому і відновлювати, розвивати медицину в рідній області.

Автори: Поліна Дайнега, Ірина Мєзєнцева