Вибухи, п’ять стовпів диму і чергова вібрація в будинку… Я зрозуміла, більше не можу знаходитись в окупованому Херсоні. Морально важко, дуже. Ти засипаєш і прокидаєшся під звуки вибухів, і так по колу. Ми розуміли, це вибивають окупантів, а отже ми можемо постраждати від уламків або ж самі орки влаштують нам черговий розніс. Напруженість зросла, тож залишатись для нас з чоловіком в окупації було небезпечно. І ми прийняли складне рішення – поїхати», – розповідає Катерина.
Майже півроку херсонська лікарка Катерина протрималась разом зі своїм чоловіком у тимчасово окупованому місті. Дівчина працює отоларингологом у приватній клініці, тож покинути своїх пацієнтів напризволяще не могла. Перші кілька тижнів вона ще їздила на роботу, виконувала свої обов’язки та намагались триматися разом з колективом. Початок березня Катерина називає періодом жаху, адже саме тоді Херсонщина опинилася під контролем окупантів, і вибухи, постріли, ворожа техніка стали постійним явищем.
НЕ життя в окупації: високі ціни та відсутність укриттів
Вибухи, паніка, черги у магазини та турбота за власне життя – родина Катерини, як і інші жителі Херсонщини, відчули на собі весь жах окупації. З нами ділиться, зараз здається, що то був страшний сон.
Нам пощастило, ми у перший день вторгнення закупили крупи, інші продукти харчування та товари для кішки. Тоді я витратила три години часу в супермаркеті, аби набрати базових продуктів, а точніше те, що залишилось на полицях. За кілька днів магазини були порожніми, то як тільки ми читали десь, що є можливість купити продукти – виходили на полювання. Пам’ятаю середину березня і ці довгі черги у м’ясні магазини. М’ясо для людей тоді було дикістю. Отак стоїш понад годину під дощем і не знаєш, чи дістанеться тобі щось. Але я змогла купити 4 кг пельменів, а чоловік – 5 кг м’яса. Були щасливі, що є їжа, бо не розуміли, що на нас очікує завтра. А коли бачила, як продають яйця на вулиці Пилипа Орлика і ці черги на понад 100 людей. Поки я зробила свої справи і поверталась додому, яйця ще залишалися. Я на радощах накупила 100 штук», – каже дівчина.
Катерина разом з чоловіком мешкала на четвертому Таврійському мікрорайоні та ще й квартира на дев’ятому поверсі. З нами ділиться, про вибухи у Чорнобаївці дізнавалися чи не першими, враховуючи звуки та вібрацію в будинку. Після кількох потужних вибухів прийняли рішення йти в укриття.
Ми пішли з чоловіком у найближче укриття, що біля нашого будинку. Сказали, що хочемо залишитись на кілька днів, бо страшно. Але ми отримали відмову. Сказали, що дане сховище не для всіх, а отже для нашої родини місця немає. Я була шокована! У такий час люди ще можуть відмовляти. Ми навпаки тільки на взаємодопомозі мали б триматися. Після відмови нашим укриттям стали стіни поблизу ліфтової шахти на п’ятому поверсі. Було страшно? Так. Але це був єдиний вихід на той момент», – додає херсонська лікарка.
Згадує Катерина і чималі ціни на продукти, що встановили місцеві магазини після відкриття в окупації. За звичайну воду треба було віддати до 40 гривень за півторалітрову пляшку, а ціна на крупи коливалась від 40 до 100 гривень за кілограм. Це доводило людей до відчаю, враховуючи ще й порожні полиці. Проте останньою краплею стали систематичні прильоти в місто та початок зруйнування мостів.
Це 5 днів пекла в полі під обстрілами…
Родина херсонців на підконтрольну територію виїжджала через Токмак на Запоріжжя, адже наразі це єдиний шлях. Коли вже дісталися Василівки, то розуміли, що до Запоріжжя залишалося 50 км – чотири російські пости і сіра зона. Але не здогадувались, що на них очікує ще чотири ночі в машині посеред поля.
На усіх блок-постах нас зупиняли, дивилися речі і телефони. Питали постійно, чому ми їдемо, а на одному блок-пості буряти взагалі нам хизувалися, що незабаром вони захоплять великі міста. Шкода, що я не могла сказати все, що думаю про них. Вже у Василівці ми зрозуміли, що швидко не поїдемо, адже люди ділилися своїми історіями. Ми кожного ранку прокидалися і думали: а може сьогодні, а може сьогодні будемо у Запоріжжі. Бо ночувати у полі – пекло, адже ти постійно знаходишся під наглядом окупантів, бачиш ворожу техніку і чуєш звуки вибухів. Пам’ятаю, як у першу ніч в полі почалася гроза. Дощ лив кілька годин, блискавка засліплювала очі, а гуркіт грому разом з прильотами просто зводив з розуму. Було страшно, але добре, що вдень хоч не було сильної спеки. Та окупантам було байдуже на негоду, малих дітей, людей з інвалідністю чи пенсіонерів у важкому стані. Їм подобаються людські страждання», – розповідає херсонка.
І хоча радять брати із собою нормальний запас їжі, води, та все одно цього не вистачає, враховуючи погодні умови півдня та постійні зміни у розкладі пропуску окупантів.
На третій день у нас зіпсувалась домашня їжа, то добре, що залишалися фрукти і можна було набрати води. Тоді вже терпець уривався, адже з нами була ще й кішка, яка теж потребувала уваги, догляду, їжі. У нас з чоловіком було тільки два бажання: прийняти душ та горизонтальне положення, але мали триматися. Разом з нами ось так стояли десь 30 колон по вісім машин і ще майже 20 фур. Всі в режимі очікування, бо виїхати хочеться. Ми вже були в першій колоні і бачимо, що в окупантів гарний настрій і вони могли нас випустити ще в четвер ввечері. Але вони нас переконали, що ось ще переночуємо і вже в п’ятницю вранці випустять. Засмутилися з чоловіком, бо оце сидіти в машині в полі під звуки вибухів – таке собі задоволення. Ранок п’ятниці, вони розлючені, на всіх гиркають і тут вже ні про який виїзд мови не йшло. А в орків немає ніяких правил, вони як захотіли, так і вчинили. Ніколи не називають точну годину», – додає Катерина.
Виїзд з сірої зони
Коли надію на виїзд ввечері вже було втрачено, окупанти змилувались над людьми і, за умови повного огляду речей та транспорту, згодились випустити людей. Аж тут почалася злива.
Вони дали команду: швидко речі на обочину. І ми почали все викладати. Тих речей просто купа. Вони ретельно доглядають машини, всі речі переривають, заглядають під килимки, сидіння. Коли почався дощ, я ходила з великою парасолькою і прикривала техніку, щоб врятувати. Це був такий жах. І тут вони оруть: «Бігом збирайте речі і їдьте». Всі речі були мокрими, частково окупанти розірвали пакети, одяг валявся на дорозі. Ви би бачили, що коїлося в нашій машині. Все разом із землею, розмоклими паперовими пакетами кидати в машину. Кішка оре, чоловік розлючений. Я в незрозумілій позі сиджу. Коли проїхали сіру зону, то я ревіла від страху, відчаю та щастя. Ми вдома, ми виїхали, ми на підконтрольній Україні», – ділиться емоціями лікарка.
Наразі родина у відносній безпеці, але запевняє, дома – у мирному Херсоні куди краще, ніж в інших містах України. Тож мріють про деокупацію та повернення.
Ми віримо в ЗСУ, ми віримо в нашу перемогу! Якщо наша квартира буде цілою і нам буде куди повертатись, то ми обов’язково повернемось. Мої батьки виїхали з окупованого Бердянська. Ми з чоловіком і кішкою з окупованого Херсона. То зараз змушені з родичами жити в двокімнатній квартирі. Сім людей на дві кімнати – здається нереальним. Місто для нас чуже, роботи майже немає. То як звільнять Херсон, ми повернемось разом у наше місто і житимемо у своїй квартирі, у своєму місті», – запевняє херсонська родина.
Автор: команда «Херсон плюс»
