За 54 дні в полоні я зрозумів, чому російські військові настільки жорстокі до нас, чому вони нас так ненавидять і хочуть знищити? А все просто — вони бачать, що ми вільні, ми сильні і від нас лине дух козацтва. Під час полону вони били мене струмом, але здебільшого намагалися знищити морально. Вони змушували поклонятися їх країні, співати гімн і читати їх літературу. Вони реально думають, що так проведуть денацифікацію. Але ні, ми навпаки об‘єднуємося. Шкода тільки, що не всі повертаються з того полону….»
Роман Баклажов з перших днів повномасштабного вторгнення допомагає Херсону та місцевим жителям. Його не лякали окупанти, колаборанти та звуки вибухів. Вже понад рік він дотримується такого принципу: «Якщо взявся за волонтерство, то треба йти до кінця. Адже для деяких людей ти можеш бути єдиною підтримкою.»
У Херсоні Романа Баклажова знають як депутата Корабельної райради, а також підприємця. Не приховує чоловік і своєї проукраїнської позиції, за що окупанти забрали його на 54 дні в ізолятор тимчасового утримання.
Та попри це, майже одразу на початку нашої розмови Роман Баклажов просить не називати його героєм і не приписувати зайві почесті. Він просто робить те, що вважає за потрібне. А головне – ці справи приносили і приносять користь нашим людям.
Ми робили те, що в наших силах
Волонтерська діяльність Романа Баклажова розпочалася з дзвінка знайомої. Вона жалілася чоловікові, що полиці в міських магазинах спорожніли, все навкруги зачиняється, а люди сам на сам залишилися зі своїми проблемами. Особливо це стосувалося маломобільних херсонців та пенсіонерів. Тому часу на роздуми не було, треба брати і робити гуманітарний штаб.
Гуманітарні вантажі в місто не заходили, одна надія була на підприємців, на власників магазинів, які напередодні вторгнення закупили товар. Тоді до мене зателефонував товариш Дмитро Деновський (він зараз воює в Добровольчій Українській армії) і сказав, що хоче віддати мені 100 тон картоплі. Ми забрали її і почали безкоштовно роздавати. Але вже тоді я розумів, нам треба якесь приміщення. Ми ж мали десь відкрити той штаб і зберігати продукти. Я звернувся до міської ради з таким проханням і нам виділили приміщення однієї зі шкіл. Згодом до нас приєдналися інші волонтери, які безпосередньо займалися гарячими обідами, і запропонували разом щодня годувати людей. Ми погодилися. Нам вдалося зібрати команду з 16 волонтерів і ми узялися до роботи. Готували і перші страви (борщ та різні супи), другі страви (каші, багато запікали картоплі, пюре). Наші волонтери приходили зранку, щоб встигнути все начистити, приготувати. Бо вже о 12:30 стояли люди під гуманітарним штабом», – згадує Роман Баклажов.
Поки одні готували, інші – намагалися знайти будь-які продукти. Вони об’їжджали бази, знаходили контакти підприємців та тихенько провозили продукти з інших регіонів України. Зі слів Романа, колеги-депутати, фермери також допомагали волонтерському штабу з продуктами. Це була і молочна продукція, і м’ясо.
Центр працює безперебійно з 15 березня 2022 року і досі. Хоча спочатку місто було заблоковане, і було важко. Але ж у нас забиті склади були, це нас і врятувало. Завдяки моїм колегам нам вдалося закупити курей з фабрики Бахматюка. У нас було дві морозильні камери. То ми общипали курей, зварили їх і заморозили. Цих полуфабрикатів вистачило до кінця серпня. Я розумів, нам треба ще й великі ємності для приготування їжі. Тоді швиденько написав пост у соціальних мережах і люди почали відгукуватися. Хтось самостійно приносив, а до когось я їздив. Це дуже класно, що люди так взяли і віддали свій посуд на добру справу. Ми їх запрошували потім приходити до нас на обіди», – розповідає херсонський волонтер.
У соціальних мережах команда волонтерів розповіла і про запуск свого гуманітарного штабу. Так малими кроками вони почали годувати спочатку 100 людей щодня, а вже потім дійшли до 400. Пан Роман каже, розповсюджувати інформацію про свій штаб не боялися, адже нічого такого протизаконного не робили, а отже й окупантам їх діяльність не була цікава.
Люди просто приходили до нас з тарілками, сідали і їли свіжий борщик, кашу. Всі були задоволені, всім подобалося. Були херсонці, які набирали для себе в тарілку і для сусіда в баночку. Також діти волонтерів адресно розносили їжу тим, хто не міг самостійно прийти. Ми працювали злагоджено. Та одного разу окупанти все ж таки влаштували у нас обшук. Наші волонтери поцікавилися, яка причина обшуку? На що отримали відповідь: «Надійшла інформація, що ви збираєте кошти для партизанів». Ми сміялися довго, бо хто б ось так відкрито робив цю справу? Та чітко розуміли, хтось хотів, щоб роботу нашого штабу призупинили, але не вийшло і ми протрималися всю окупацію», – наголошує чоловік.
54 дні в полоні — ціла вічність
Ще на початку повномасштабного вторгнення Роман Баклажов розумів, до нього рано чи пізно прийдуть. Можуть просто влаштувати погром або ж реально заберуть на підвал. Чому? Бо з 2014 року він не приховував свою проукраїнську позицію і на додаток — був дотичний до національно-визвольного руху «Правий сектор». Згодом його знайомі повідомили, до інших учасників вже приходили, тож варто бути обережним.
Чи боявся я? Скоріше ні, ніж так. Більше я переймався за дружину, маму та дитину. Я не хотів, щоб вони бачили ці обшуки, щоб переживали. Тоді я одразу переглянув свої документи, теки. І все те, що могло спровокувати окупантів, просто сховав. Також ми змінили місце проживання. Ніхто не знав, де ми переховувалися. Я просто повідомляв людям, які про мене турбувалися, що все добре. Що я в безпеці. Обшуки в моїх знайомих з «Правого сектору» тривали недовго. А коли я зрозумів, що свою увагу окупанти сконцентрували на іншому, наприклад, мародерстві, то просто повернувся разом із сім’єю додому», — згадує Роман.
6 липня о 07:30 родину місцевого депутата розбудив не будильник, а шум та гуркіт у двері. Роман відкрив їх і побачив російських військових, які прийшли з обшуками. Вже пізніше чоловік дізнався, цей візит невипадковий і хтось давно складав на нього теку з компроматами.
Вони провели вдома обшук, знайшли подяку від «Правого сектора» та маленький прапорець. Все, що могло їх підбурити або стати причиною для полону, я сховав, а про цю подяку та прапорець забув. Вони в мене вилучили ноутбук, на якому була папка з різними постерами, фотками та картинки з написами, хто такий насправді путін. Просто у 2014 році планував зробити акцію під назвою «Геть російські товари». Крім того, окупанти почали показувати мені фото із соціальної мережі «ВКонтакті», що також свідчить про мою участь у «Правому секторі». Якісь ще дописи про Одесу мені згадували, що я писав у 2019 році. Тоді я зрозумів, серед місцевих хтось активно збирав на мене компромат і дуже готувався до «руського мира» в Херсоні. Після всіх знахідок я отримав наказ одягатися і їхати на спілкування. Одразу на голову та очі натягнули шапку. Тож, куди мене везуть, я навіть гадки не мав»,— розповідає чоловік.
Весь час полону херсонець провів в ізоляторі тимчасового утримання. Романа закинули у маленьку кімнату, де вже знаходилися сім полонених. Кімната була розрахована на чотирьох, та окупантів це не цікавило. Тож, про людські умови утримання годі й говорити, власне як і про нормальне ставлення, харчування. Та хлопці підтримували один одного і вірили, незабаром повернуться додому.
У приміщенні завжди було спекотно, велика вологість, тяжко дуже дихати. Це були нелюдські умови. Нам не давали ні матраців, ні засобів гігієни. Харчування було погане. На день ми отримували порцію занадто соленої гречаної каші, яку ми ділили на кілька разів. Була рідина якась, щось схожа на чай і шматок хліба. Хліб привозили з Криму. Поки довезуть партію, то він вже черствий, з пліснявою. Але їм було байдуже. У кімнаті постійно горіло світло. Вимикач був в коридорі й тільки російські військові мали до нього доступ. А вони принципово нам не вимикали світло. Були такі хлопці, яким не дозволяли лягати, сідати, спати. Якщо помітять, що він спить, то обіцяли всіх покарати», — розповідає пан Роман.
А ось щодо покарання, то методи в окупантів звірські. Вони не шкодують ні малого, ні старого. Після перебування в полоні люди повертаються без нігтів, зубів, волосся та навіть зґвалтовані. Зі слів нашого героя, люди були з різними травмами.
В одного хлопця була прострелена нога, також йому на голову натягували поліетиленовий пакет і душили. Всі були побиті, хтось синій, хтось фіолетовий. Також одного чоловіка закатували до смерті. Його тіло знайшли похованим вже після звільнення Херсона. Особисто мене під час перебування в полоні не били, як інших. Але постійно викликали на допити, проводили довгі розмови. Якщо ж я щось відповідав занадто грубо, то мене били струмом. Мені причепили дроти на мізинець та на вухо. Кажуть: «Зізнавайся, що ти нацист». І давай лупити струмом. Це у них називається «північне сяйво». Мені здалося, що я підстрибнув на стільці. Може це так і було. Й іскри летять з очей, — додає співрозмовник.
Намагалися російські військові нав’язати полоненим і любов до країни-агресорки, їх культури та мови. Ранок у полоні починався з російського гімну та патріотичних вигуків. Слухати це полоненим хлопцям та дівчатам було нестерпно, майже до нудоти. Проте для окупантів це було справжньою насолодою.
Відчинилися двері камери. У цей момент усі мають стати в рядок уздовж нар і крикнути: «Слава Росії! Слава Путіну! Слава Шойгу!» Давали нам читати виключно російську літературу про велич російської нації. Приносили книжки таких авторів, як Бунін, Лермонтов, Пікуль. Також приносили книжки російських попів. Читати це було неможливо, бо там скрізь пропаганда. Особливо у сучасних книжках. Ми з хлопцями їх перелистували й дивувалися», — сміється Роман Баклажов.
29 серпня герой нашого матеріалу почув таку фразу: «Баклажан, с вещами на выход». Здивуванню чоловіка не було меж, адже ніхто заздалегідь не попереджає, коли тебе можуть перевести в інше місце або відпустити додому.
Мені наказали, натягнути шапку на очі і вийти з кімнати. Одразу в руки віддали пояс, шнурки та документи. Потім я зрозумів, що мене ведуть не на допит, а на вулицю. Коли ми стояли у великому дворі, з іншого боку російський військовий почав звертатися до мене і віддавати команди: «Швидко біжи на мій голос». Я біг і думав – зараз впаду чи ні. Я ж нічого не бачив. Він відкрив ворота, випхнув мене, ззаду забрав шапку і закрив ворота. Потім мене запитали, чи не маю я претензій до адміністрації окупаційної влади. Я сказав, що ні і пішов. Першим ділом я пішов до своєї колеги пані Ірини. Вона така щаслива була мене бачити. Ми з нею нарізали букет троянд, приїхали до воріт мого будинку. Тоді вона подзвонила до моєї дружини і попросила відчинити. Моя дружина відчиняє ворота, а тут я такий брудний, чорний якийсь але з квітами. Ми обіймалися та плакали. Це були сльози щастя, що нарешті ми разом», — ділиться чоловік.
Після звільнення з полону, окупанти ще навідувалися в будинок родини Романа Баклажова. За їх словами, вони приїхали познайомитися, щоб знати все про чоловіка. Натомість сам Роман розцінював такі візити як метод залякування. Тож, при першій можливості поїхав з міста.
Взагалі таких візитів було чотири. Перший – вони мене забрали з собою, два наступні, коли я був в полоні й останній – після полону. Вони не чіпали дружину, дитину, маму. Шукали мене. Під час останнього візиту окупанти мене ще й обікрали. Вони викрали стару читалку і 500$. Але я зовсім не здивований. Вони ж тільки і знають, щоб обкрадати, забирати та знищувати. Попри те, що я був в полоні, виїхав без зайвих труднощів. Звичайно окупанти зупиняли на блок-постах, розпитували все. Також вони брали в мене відбитки пальців, то я зараз є у всіх російських базах. Спочатку ми виїхали до Запоріжжя, а потім на Одесу. Ми й зараз живемо в Одесі. Хоч Херсон і звільнили, але постійно там знаходитися, та ще й з дитиною – небезпечно», – наголошує херсонець.
Зараз вся увага на волонтерстві та армії
Звільнення Херсона від російських загарбників не було здивуванням для Романа. Він вірив, Херсон – справжнє українське місто. І росія в нашому місті точно не назавжди, як про це співали на всіх пропагандистських мітингах. Як тільки до Херсона дозволили в’їжджати, Роман відразу втрішив відвідати домівку.
Я знав, що люди в місті залишилися, що треба їм допомагати. Ви ж розумієте, допомагати не в окупації куди простіше і легше. Ти можеш везти продуктові набори, гарячі обіди спокійно містом і не боятися, що тебе зупинять і будуть щось вимагати. Обстріли були і є, але ми працюємо, допомагаємо. У моїй команді так і залишилися ті 16 волонтерів. За що я їм дуже вдячний. Бо насправді волонтерська робота складна. Але у кожного з нас свої обов’язки і ми потрохи справляємося. Наразі ми робимо акцент на армії та маломобільних цивільних. Готуємо для них свіжі та смачні страви, розвозимо. Магазини працюють, є ще інші гуманітарні штаби, волонтери», – каже пан Роман.
Всередині грудня 2022 року будівлю волонтерського штабу пошкодила ракета. Та це не стало на заваді для команди. Доки чоловіки латали фанерою вікна та іншими матеріалами дах, жінки скоренько готували смачні обіди, аби не залишити голодними ні 50 маломобільних, ні 300 військових. Поступово гуманітарний штаб відновлює роботу з колегами-волонтерами інших міст, зокрема, з Одеси та Києва. Пріоритет у волонтерській діяльності ставлять на медичні препарати та харчування.
Ми систематично на зв’язку зі столичними волонтерами. Ось незабаром мають нам доставити важливі гормони, заспокійливе, знеболювальні. Люди, які отримують від нас систематично гарячі обіди, постійно просять заспокійливе. І це не дивно, в місті складна ситуація, людям важко. Також нам у грудні доставили чимало зимових речей, то ми відкрили як такий банк одягу. Приходять люди, обирають, що їм треба. Ну і поступово намагаємося відновлювати соціальну перукарню. Тобто пенсіонери можуть прийти і безкоштовно постригтися. Постійно хтось звертається по допомогу. Сидіти і сумувати не маємо часу», – наголошує волонтер.
Автор: команда «Херсон плюс»
Матеріал вийшов у співпраці з Центром прав людини ZMINA.
