«Після першого візиту російських військових до нашого дому ми все одно продовжили волонтерити, але робили це більш приховано. Розносили допомогу людям кожного дня, виділяючи на це одну-дві години. Час кожного разу змінювали, щоб це не виглядало підозріло», – волонтер Микола Романовський.
З перших днів повномасштабного вторгнення росії Микола та Марина Романовські стали волонтерами у Бериславі. Микола наголошує, допомагати людям вирішила саме дружина. Марина дуже любила свою країну і ніколи цього не приховувала.
За свої принципи та проукраїнську позицію родина й потрапила під жорстку репресію російськими військовими. Побиття, погрози і тотальний контроль з боку окупантів. Після кількох місяців такого «не життя» їм таки вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. А після звільнення правового берега Херсонщини Романовські одними з перших повезли гуманітарну допомогу до рідного міста. Ця поїздка стала останньою для Марини. Її життя трагічно обірвала протитанкова міна, залишена ворогом.
«Полиці крамниць були порожніми і ми звернулися до фермерів»
Сім’я Романовських родом з Берислава. Микола працював на місцевому машинобудівному заводі, а Марина – продавцем непродовольчих товарів. Мали вони й чималеньке господарство: розводили голубів та екзотичних курей. В їхньому будинку завжди лунав дитячий сміх, доньки Карини та сина Макара, а ще пахло трояндами, якими було засаджено все подвір’я.
«Тоді ніхто з нас не очікував, що розпочнеться повномасштабна війна і російські військові так швидко вторгнуться до Херсонщини. Навіть якщо і обговорювали такий розвиток подій – сподівалися, що Дніпро стане перепоною і правий берег матиме час. Та вже на початку березня російські окупанти зайшли до Берислава й стало дуже важко», – розпочинає нашу розмову Микола Романовський.
Чоловік згадує, у крамницях був ажіотаж. За лічені дні після 24-го лютого всі продукти харчування були розібрані і полиці стояли порожніми, бо жодних поставок до міста не відбувалося. Тоді його дружина прийняла рішення стати волонтеркою та всіма можливими способами допомагати іншим. ЇЇ рішення підтримав Микола та їхня спільна подруга Тетяна.
«Спершу ми почали телефонувати до фермерів, які теж були в ступорі і не знали куди реалізовувати свою продукцію. На прохання допомогти відгукнулися і почали спочатку привозити молоко, сметану, сир. Все це ми роздавали матусям з дітьми, вагітним, пенсіонерам та людям з інвалідністю. Згодом нам вже віддавали і крупи, і овочі, і засоби гігієни. Волонтерський штаб влаштували на подвір’ї приватного будинку Тетяни», – ділиться Микола.
«Російські військові погрожували, що відвезуть дітей до Криму»
Волонтери працювали майже два місяці, поки сьомого травня 2022 року до кожного з них поадресно не приїхали російські військові. Про той день Микола Романовський говорить стримано:
«Я це пам’ятаю дуже чітко. Це було о четвертій годині вечора, приїхало три машини, з них вийшло близько 14 озброєних російських військових. Коли я відкрив ворота – отримав перший удар в груди. Потім вони схопили батька і дружину. Мені затяжками зав’язали руки за спиною і положили обличчям до землі у дворі, а дружину завели у будинок. Почався допит за те, що волонтерили. Били. Марину ще й окремо звинувачували за її відкриту проукраїнську позицію. Тим часом в будинку перевертали усе. Шукали національну символіку та ознаки волонтерства. Забрали кошти і все цінне, що можна було легко винести».
Допити та побиття відбувалися на очах дітей подружжя. На той момент Карині було 15 років, а Макару – 10. Потім їх разом з дідусем вигнали до городу, де двоє військових тримали усіх під прицілом автоматів.
«Прийшли і почали творити жахіття. Бо хтось навів на нашу сім’ю. Ми не бачили, що відбувається з батьками, але чули крики та погрози. Я дуже переживала, бо розуміла, що в будь-яку хвилину їх можуть вбити. Коли почала плакати, то окупанти сказали, що з батьками все буде добре і щоб я заспокоїлася. Але я їм не вірила, таким людям не можна довіряти», – пригадує Карина Романовська.
Після тривалого обшуку і допитів російські військові наказали Миколі з Мариною збирати речі «на підвал». Коли ж їх посадили до машини, окупанти запропонували два варіанти розвитку подій, погрожуючи найціннішим – дітьми.
«Нам сказали обирати. Або ми кажемо на відео «як ми всі любимо Росію та як у нас все добре з її приходом». Або, якщо цього не зробимо, ми їдемо «на підвал», а діти – до Криму. Аби не втратити дітей ми були вимушені погодитися на ці зйомки. Їм це було необхідно до 9-го травня. Говорила на камеру все дружина. Мій зовнішній вигляд після їхнього пресингу не підходив до тієї «гарної» картинки, яку вони так прагнули продемонструвати по своєму телебаченню», – розповідає Микола Романовський.
Та навіть після того, як подружжя виконало умови окупантів – вони все одно забрали чоловіка до «підвалу», який знаходився у Новокаховському відділку поліції. Там він провів ніч, а зранку його з іншими затриманими привезли до Берислава для так званих «виправних» робіт.
«На вечір мене відпустили додому, але я повинен був надалі кожного дня з’являтися для прибирання вулиць та парків міста. Я відпрацьовував за двох, бо дружина ще могла працювати у крамниці й заробляти хоч якісь кошти на життя. Також нас попередили, що ми не виїзні і вони можуть приїхати до нас в будь-який момент. Телефони поставили на прослуховування і окремо контролювали соціальні мережі», – додає Микола Романовський.
Життя під «прицілом» російських окупантів
Родина Романовських опинилася на «особливому рахунку» російських військових і фактично жила під їх постійним наглядом. Попри це Микола і Марина не припиняли підтримувати людей та продовжили волонтерити, але відтепер розносили допомогу адресно. Кожного разу вони змінювали час роботи, аби не викликати підозри в окупантів.
«За місяць вирішили припинити і це, бо отримали попередження щодо другого візиту окупантів. А далі вже намагалися постійно сидіти вдома і без потреби навіть не виходили на вулицю. Загалом, кожні 5-10 днів по місту проходили перевірки будинків і подвір’їв. Російські військові шукали зброю та українську символіку, а за потреби ще й вели «профілактичні» розмови з господарями», – продовжує Микола Романовський.
Зазначимо, що увесь цей час діти подружжя продовжували навчатися дистанційно в українській школі. Це доводилося робити приховано.
«Ховали зошити та підручники у тумбочки серед списаних чернеток, бо дуже часто відбувалися обшуки. Також у нас майже не було стабільного зв’язку та Інтернету, тож не відставати від навчальної програми нам допомагала мама. А ще постійно лунали вибухи, різні за потужністю та дальністю. Боялися, щоб в будинок нічого не прилетіло. Тому морально звісно було важко», – не приховує Карина Романовська.
Марина Романовська з дітьми
В таких умовах Карині довелося завершувати 10-й, а Макару – 4-й клас Бериславського опорного закладу повної загальної середньої освіти. А ось розпочати навчання в 11-ому та 5-ому класі діти були вимушені за сотні кілометрів від рідного міста.
«Напередодні нового навчального року окупанти почали відкривати свої школи. Батьки не хотіли, аби ми навчалися там. А зважаючи на те, що наша сім’я була під контролем окупантів – ми не виключали варіанту, що вони змусять нас туди ходити. Тому було прийнято рішення, за першої нагоди, евакуюватися», – пояснює Карина.
«Виїхати заради життя»
Микола Романовський ділитися, їх сім’я прийняла остаточне рішення і 29 серпня о п’ятій ранку виїхала з Берислава. Шлях до підконтрольної Україні території був складним та довгим.
«Ми зрозуміли, що далі стає все гірше. В місті було дуже небезпечно. Тим паче дітям необхідно було навчатися. Шукати варіанти виїзду почали задовго до цього. Спочатку разом з другом, який був виїзний, я декілька разів пробував прориватися за межі міста. Перші 20 днів це не виходило, мене просто висаджували з машини. А потім в окупантів відбулася ротація і я почав проїжджати блок-пости. Після цього ми швидко зібрали речі та були напоготові до виїзду, – розповідає Микола. – Їхали ми на свій страх та ризик. Шлях був через Херсон, паромну переправу під Антонівським мостом, увесь лівий берег та пропускний пункт у Василівці, Запорізької області. Коли побачили перший український блок-пост і почули «Доброго вечора» – розплакалися, обіймалися і тиснули руки хлопцям».
Першого вересня родина Романовських дісталася міста Дніпро, де на них чекав друг дитинства Миколи – Богдан Демус. Він допоміг їм розселитися на новому місці. А через 10 днів Микола з Мариною повернулися до допомоги людям, приєдналися до місцевих волонтерів.
«Збирали і розвозили гуманітарний вантаж по всім населеним пунктам деокупованих територій, не залишали без уваги жодне село, навіть найвіддаленіше. Також підтримували наших військових: проводили та долучалися до зборів, привозили усе необхідне з продуктів харчування, засобів гігієни та загалом, все що вони просили», – розповідає чоловік.
Остання волонтерська місія Марини Романовської
11 листопада 2022 року – день звільнення правобережжя Херсонщини – став для родини довгоочікуваною радісною новиною. Марина Романовська рвалася відвезти допомогу землякам однією з перших, бо розуміла, що в місті нависла чергова гуманітарна криза. За 10 днів, коли Херсонська обласна військова адміністрація дала дозвіл на проїзд – подружжя Романовських, Богдан Демус та ще кілька волонтерів виїхали до Берислава. Команда везла 16 тонн гуманітарного вантажу, здебільшого продукти харчування та питну воду.
«Ми їхали по єдиному відкритому шляху, який розмінували військові. На трасі біля повороту до села Зміївка був підірваний міст, об’їжджати треба було по полю. Наша фура не змогла проїхати, тому ми вирішили її залишити і проїхати до міста на мікроавтобусі, щоб на місці попросити допомоги в перевезенні вантажу. До Берислава залишалося усього 20 кілометрів», – зазначає Микола Романовський.
За кермо сів Богдан Демус, поруч на пасажирське місце Марина Романовська. Микола вийшов з мікроавтобусу, аби спостерігати за чергою автівок. За кілька хвилин потому пролунав вибух. Машина з волонтерами наїхала на протитанкову міну, яка здетонувала під великою вагою транспорту. Богдан отримав тяжке ушкодження хребта, Марина загинула на місці.
«Вона завжди йшла вперед, чого б їй це не вартувало», – зі сльозами говорить про дружину Микола.
«Мама була нашою Героїнею та справжньою патріоткою України. Про це всі кажуть. І також те, що не знали добрішої людини. Мамі дуже боліло чуже горе та коли страждали діти, старенькі, люди з інвалідністю. Мама була дійсно Волонтеркою з великої літери, людиною, яка жила заради інших. Вона допомагала просто так: за усмішку чи подяку. А іноді й слів не треба було», – ділиться Карина.
«Це так моя мама та сміливі волонтери везли гуманітарну допомогу з Дніпра до Берислава», – з допису Карини у соціальній мережі
На пам’ять про маму дівчина носить обручку, яка була на ній у момент загибелі. Також рідні намагалися домогтися присвоєння Марині Романовській звання Героя України посмертно. В цьому їм поки відмовили.
Це не єдині бюрократичні перепони, з якими довелося зіткнутися родині Романовських. Микола спеціально наголошує на цьому в нашій розмові. Зазначає, вони – лише один приклад з сотні, а то й тисячі українських сімей, які перебувають в такому самому становищі.
«Під час вибуху були знищені документи і щоб їх відновити був потрібен певний час. Мені пообіцяли з боку влади допомогти в цьому процесі, але обіцянки залишилися лише на словах. Поки я заново робив документи – інші державні виплати були затримані на три місяці. Це поставило на паузу оформлення допомоги по втраті годувальника. Коли я звернувся до пенсійного фонду – вони пообіцяли в усьому розібратися, і знову таки нічого не відбулося. На даний момент ці кошти я не отримую. Та й загалом, щоб ви розуміли, це має бути десь близько 2,5 тисяч гривень на двох дітей. При поточних цінах – «смішна сума», – пояснює чоловік. – В мене є руки та ноги, аби працювати. Власне я це і роблю, дітей забезпечу попри все! Мені зупинятися не можна – треба рухатися вперед».
Зазначимо, що Микола Романовський й нині продовжує волонтерити. Наголошує, зупинятися в жодному разі не хотів. По-перше – це дань поваги загиблій дружині, яка обрала цей шлях. А по-друге – переймається за людей, яким необхідна ця підтримка.
«Без волонтерської допомоги – людям на деокупованих та тимчасово окупованих територіях буде ще гірше ніж воно є. І залишитися осторонь цього я не можу. Наразі роблю це в Дніпрі, але коли в Бериславі буде безпечно – обов’язково повернуся туди і буду щось робити там, на місці», – підкреслює Микола.
Додамо, що будинок родини пошкоджений авіабомбою, яка прилетіла в 10-ти метрах від нього. Тож чоловік вже планує як буде його відбудовувати. Також він хоче поставити на могилі дружини пам’ятник, але через постійні ворожі обстрілі зробити це сьогодні не можливо. З одного боку на пам’ятнику буде зображена Марина Романовська як мама, а з іншого – як волонтер.
Автор: команда «Херсон плюс»
