«Вони кричали, що я «фашистка та бендерівка», що через таких, як я, почалася війна. Один з катів сказав: «Вы – хохлушки, вас надо уничтожить до последней, чтоб не плодились», а інший сказав: «Скажи спасибо, что ты на морду удалась, а то б мы тебе настоящий русский мир показали, собирайся и уходи». Я памʼятаю, як взяла 7-місячного сина Ярика на руки, як вийшла звідти босою, а як додому дісталася — не памʼятаю», – розповіла дружина військового Людмила Пухлікова.
Родина Пухлікових зустріла повномасштабне вторгнення порізно. Микола, лейтенант 36-ї окремої бригади морської піхоти, служив у Маріуполі, його дружина Людмила з молодшим сином Яриком була в Херсоні, а старша донька — під Новою Каховкою. За майже чотири роки великої війни ця сімʼя пережила окупацію, тортури і полон: Микола досі перебуває в російській неволі, а Людмила бореться за його повернення, виховує дітей і говорить — щоб про полонених не мовчали. Своєю історією Людмила Пухлікова поділилася з нашими колегами із видання «Точка Сходу».
«Війну з молодшим сином Людмила зустріла в Херсонській лікарні — у Ярика був ковід. А Микола приїхав до них напередодні, в ніч на 23 лютого, щоб просто побачитись. Старшу дочку, Дарину, він відвіз до бабусі, в село Чернянку – це під Новою Каховкою, і одразу повернувся на службу, в Маріуполь. Перші кілька днів дружина не могла взагалі до нього додзвонитися, панікувала, не розуміла, що робити і що там зі старшою донькою та батьками чоловіка. Памʼятаю, як я плакала і кричала, коли вдалося з ним зв’язатися. А він сказав мені: «Кохана, візьми себе в руки. Це війна. Треба бути зібраною. Бережи себе та дітей», – розповідає жінка.
Щоб дістатися до старшої доньки, яка перебувала на лівобережжі Херсонщини, Людмилі разом із маленьким сином довелося подолати 19 ворожих блокпостів.
«Нас зупиняли, обшукували, забрали в мене воду і навіть хліб. Я бачила дитячі ванночки, іграшки, які росіяни забирали з машин, їх багато лежало біля блокпостів. Не дай Боже сказати щось українською! В них кровʼю очі наливалися. Я їхала і думала – дитина нехрещена, якщо що, навіть не поховають як слід. Ярику тоді не було ще і 4 місяців», – згадує пані Людмила.
«З подругою, яка здала мене росіянам, ми разом народжували»
Третього березня в Херсоні вже були росіяни. Це було дуже страшно — людей розстрілювали просто на вулицях. Цю жорстокість неможливо було осягнути розумом, місто перетворилось на смертельну катівню.
«Памʼятаю, як Коля казав: «Ти жінка, з дитячим візочком, тебе не чіпатимуть». Ніхто не міг подумати, до чого можуть дійти ці нелюди! З обшуком до мене прийшли в червні 2022-го, розпитували про Миколу. Я думаю, що саме моя подруга, з якою ми лежали в пологовому будинку, розказала, що мій чоловік військовий», – каже дружина військового.
А вже за кілька днів росіяни забрали жінку на підвал. І наявність маленької дитини не стала на заваді.
«Я знала, що за мною прийдуть і це було питання часу, тому вигадала легенду про наші з чоловіком стосунки, і вирішила, що буду її дотримуватися, бо це був мій шанс на порятунок. До мене підійшли просто на вулиці, і разом з сином забрали для «бесіди». Ярику було тоді 7 місяців. Нас привезли в напівпідвальне приміщення і сина від мене забрали. Весь допит я чула, як він сильно плакав за стіною. Він був голодний і мені не дали його нагодувати. В кімнаті був офісний стілець, до якого привʼязували пластиковими стяжками, а навпроти лежав прилад, щоб бити струмом», – каже пані Людмила.
Його блакитні очі стали сірими… був страшенно змучений
У той час Микола Пухліков стояв з побратимами на обороні Маріуполя, було важко… Зі слів жінки, спілкувалися не часто, але він постійно просив надіслати йому фотографії дітей.
«За дітьми він дуже сумував, постійно хотів бачити, які вони зараз і я надсилала світлини. Памʼятаю, як він з побратимами радів, коли вони в березні знайшли автівку-рефрижератор із мʼясом і Микола казав мені: «Люда, уяви собі, ми будемо сьогодні їсти!». Вони були там дуже голодні! А одного разу він розповів, що вони з хлопцями зайшли в якийсь будинок, де було дуже багато дітей, і вони віддали все, що в них було з собою, щоб всіх нагодувати. Коли я у квітні побачила його на відео, в мене було враження, що він постарішав років на десять. Остання фотографія з Маріуполя взагалі була жахлива — весь в синцях, подряпинах, блакитні очі стали якимись сірими, брудний і нестерпно втомлений. Тоді вони вже були на меткомбінаті ім. Ілліча».
«Ми в облозі, оборонятися немає чим, я вас дуже сильно люблю» – останнє повідомлення, яке надіслав Микола дружині 12 квітня 2022 року.
«Микола писав, що або їх розстріляють, або візьмуть у полон і вибачився, що залишає мене з двома дітьми. 14 квітня я побачила в російському ефірі, як оборонці Маріуполя виходять з території комбінату, – розповідає жінка. – Микола, разом з побратимом, ніс на ношах пораненого хлопця з перебитими ногами. Росіяни їх роздягали, обшукували і вивозили автобусами. Влітку 2022 року мені прийшло повідомлення від чоловіка: «Я живий, мене годують. Все добре».
Людмила згадує, у жовтні 2024 року вона отримала лист від чоловіка на два аркуші. У ньому чоловік просив пробачення за те, що не виконав обіцянку і не повернувся.
«У лютому 2025-го ми змогли поговорити по відео. Це був дзвінок з колонії. Коханий був дуже худий і блідий, на обличчі були подряпини. Ярик плакав, Дарина змогла трохи поговорити, а я намагалась максимально раціонально побудувати розмову, щоб якомога більше почути від Миколи та розказати про нас. Я багато разів повторювала, що ми боремось за кожного, хто в полоні, казала, що я його сильно люблю і чекаю. А Микола зібрав своє самовладання, це було видно. Ця розмова розбила нас, але була потрібна, наче повітря. З того часу про чоловіка я не маю жодної інформації», – наголошує пані Людмила.
Микола дуже вольова людина, додає жінка військового, ніколи не скаже і не покаже, що йому погано.
«Він — людина-позитив, вогник, з яким ніколи не засумуєш. Нам ніколи не було сумно разом, завжди було що обговорити, з чого посміятися. Він дуже турботливий, головне, щоб в мене і в дітей все було, а за себе він рідко думав», – каже Людмила.
Нині чоловік і досі у полоні, але його родина бореться за повернення додому.
«Дарина зі мною відвідує акції на підтримку військовополонених. Зараз їй 11 років, і чим дорослішою вона стає, тим менше зі мною говорить про тата, більше переживає в собі. Іноді приходить зі школи, після якихось непорозумінь, і каже: «От був би тато вдома, він би нікому не дозволив ображати мене». Це як ніж в серце. А син питає: «Мамо, чого мене тато не забирає з садочка? Ти все обіцяєш, що він повернеться, а він все не повертається». Я, Ярослав та Даруся так любимо і чекаємо на нього. І я зроблю все, щоб він повернувся», – наголосила Людмила.
