Війна не запитувала в херсонців, чи готові вони змінювати свої плани й мрії. Ворог наступав, а наші люди були змушені приймати рішення за лічені хвилини. Для лікарки-реабілітологині Аліни Максімової повномасштабне вторгнення стало тією межею, після якої довелося не просто переїхати подалі від рідної Херсонщини, а й вчитися жити і працювати по-новому. Врешті змінилося все: адреса, ритм, відчуття безпеки. Але не зникло головне – внутрішня потреба бути корисною й допомагати вистояти іншим.
Наразі Аліна разом зі своїм чоловіком Валентином, теж лікарем-реабілітологом, мешкають у Києві. Вони працюють з людьми, які так само втратили опору – фізичну, психологічну, життєву. З тими, для кого шлях до відновлення починається з болю, страху й невпевненості у завтрашньому дні. Про те, як улюблена справа під час війни втримала на ногах і допомогла йти далі, дівчина розповіла колегам з видання «Білозерка.info».
«Я точно знала, що буду в медицині»
Аліна родом із Томиної Балки Білозерської громади. Про медицину вона мріяла ще з дитинства. Каже, що це від мами, яка багато років працювала фельдшеркою сільського ФАПу. Водночас не мала чіткого уявлення, ким саме стане – кардіологом, хірургом чи іншим фахівцем. Медичний університет тоді здавався недосяжною мрією, тож першим кроком став медичний коледж.
«Я змалку крутилася поруч з мамою, знала назви всіх таблеток і їх призначення. Це було звичною частиною мого дитячого життя. У коледж вступила сама, на бюджет. Отримувала підвищену стипендію і закінчила його з червоним дипломом, та роль медсестри мені не підходила. Бо якою б вправною не була, медична сестра лише виконує призначення лікаря. А я хотіла все вирішувати сама», – згадує Аліна.
Тож далі для себе дівчина обрала навчання у Херсонському державному університеті, де реформували факультет природознавства і здоров’я людини у факультет реабілітації, а невдовзі ця спеціальність перейшла в медичну.
«Я буквально заскочила в останній вагон. Реабілітація стала новим лікарським напрямом. Я вступила на фізичного реабілітолога, на бюджет, і знову отримувала підвищену стипендію – цілих дві тисячі!» – каже Аліна. І додає серйозніше: «Тоді я вперше відчула, що знайшла своє. Реабілітація для мене була дуже цікавою і водночас – зовсім незрозумілою. Але сподобалося те, що тут немає чітких протоколів і стандартних схем. З кожним пацієнтом ти працюєш індивідуально, на результат».
Після магістратури Аліна отримала омріяну медичну спеціальність. Вона починала в приватному медичному центрі в Херсоні. Саме там познайомилася зі своїм чоловіком – фізичним реабілітологом Валентином.
«Емоції потрібно вимикати, інакше хворим не допоможеш!»
Згодом молода лікарка взяла для себе новий напрям – сенсорну інтеграцію дітей з РАС, РДУГ, мовленнєвими та психо-мовленнєвими затримками. Працювати з такими дітьми було непросто: дитячі крики, агресія, подряпини, укуси.
«Пам’ятаю свого першого пацієнта. Після нього цілий вечір ридала в подушку. Але з часом зрозуміла: емоції треба вимикати, інакше не допоможеш. Такі діти дуже тактильні. Траплялося і побитою ходила, і обцілованою. Але коли бачиш результат – усе інше відступає», – ділиться вона.
У Херсоні тоді на 350 тисяч населення працювали всього п’ять лікарів такої спеціалізації, а потреба була величезна: терапія за допомогою методу сенсорної інтеграції була життєво необхідна дітям із аутизмом, гіперактивністю, ДЦП. Після півтора року роботи у центрі Аліна відкрила власний кабінет: орендувала приміщення, закупила обладнання і почала свою практику з нуля. Початок справи виявився вдалим. Практикувала у співпраці з лікарями-партнерами – дефектологами, психіатрами, спеціалістами з нейрокорекції. Перед повномасштабною війною Аліна планувала оформити ФОП, але не встигла.
«Я мріяла відкрити медичний центр із кількома філіями й працювати в Херсоні. Але війна перекреслила все», – з сумом каже лікарка.
«Ми планували святкувати день народження чоловіка»
У Аліниного чоловіка Валентина день народження 24 лютого. Попри тривожні новини, вони запросили друзів і збиралися святкувати. Але замість подарунків і застілля довелося швидко збиратися в небезпечну дорогу. Подружжя вирішило їхати до батьків Валентина — у Правдине. Проте зовсім скоро село опинилося в епіцентрі бойових дій. Росіяни стояли в полях і стріляли на Миколаїв, наші відповідали. Невдовзі в селі не стало ні світла, ні води.
«А далі орки почали розстрілювати цивільних. Сім’ю, яка везла хвору дитину до лікарні в Миколаїв, розстріляли і переїхали танком. Вбили чоловіка, який вийшов подалі від дому… І охоронців ферми, які працювали вахтовим методом, а мама Валентина носила їм їжу…», – з болем згадує Аліна.
Після цього родина зрозуміла: залишатися небезпечно. Аліна з Валентином повернулися у Херсон, а батьки вирушили на Кіровоградщину.
«І недарма! Через кілька днів після від’їзду до будинку батьків у Правдиному приїхав танк, розтрощив погріб, літню кухню. Хтось зі своїх навів…», – сумно каже Аліна.
Молоде подружжя затрималося в окупованому Херсоні ненадовго. Аліна намагалася працювати далі – батьки дітей телефонували постійно, адже пацієнти потребували корекції. Але 9 травня її кабінет у центрі Херсона, біля ОДА, оточили окупанти. Сказали: «У вас три хвилини – або йдете ні з чим, або працюєте на нас». Вона не встигла нічого забрати, окрім нової масажної кушетки, яку, замотавши у пакети, вдалося винести до таксі.
«Орки мій кабінет просто віджали. Я не знаю, що з ним зараз», – з болем у голосі говорить Аліна.
12 травня їм вдалося виїхати з окупованого Херсона. Спочатку подружжя опинилося на Кіровоградщині, а далі інститутський товариш Аліни запросив їх до Києва – його мама виїхала, квартира звільнилася.
«Могли б через Крим вирушити за кордон, але такого варіанту не розглядали: «Чим ми там будемо корисні, окрім донатів? Наша професія потрібна тут. Ми зможемо допомагати людям», – згадує Аліна їхнє спільне рішення. – Ще в інституті я мріяла про лікарську практику в Києві. Але й не думала, що все повернеться саме так. Правду кажуть: бійся своїх мрій!»
Київ і нова професійна реальність
У Києві успішному фізичному терапевту Валентину Максімову запропонували роботу вже за кілька днів. Аліна розіслала своє резюме – і невдовзі розпочала лікарську практику в приватній клініці. Сьогодні Валентин працює у центрі реабілітації ветеранів, зокрема з військовими, звільненими з полону. Аліна – фізична терапевтка у приватній клініці. Вона надає реабілітаційну допомогу військовим з грижами, після операцій з видалення та після ендопротезування – встановлення внутрішніх протезів після заміни суглобів. У своїй роботі Аліна застосовує кінезіотерапію, лімфодренаж, голковколювання методом сухої голки та сучасні фізіотерапевтичні методики.
«За час війни я стала більш прагматичною, – каже Аліна. – Раніше хотіла допомогти всьому світу і готова була звернути гори. Тепер розумію: навіть маленький результат має величезне значення. Коли людина пів року не може спати від болю, а потім встає і каже: “Невже я це зробив?” – це неймовірно круто».
«Я залишаюся Аліною з Херсона»
Її молодший брат Андрій воює. Між ними п’ять років різниці, фактично Аліна його виростила. Батьки залишаються в Томиній Балці. Бабуся після удару дрона біля самого дому виїхала і тепер живе в Білій Церкві. З рідними подружжя спілкується постійно і дуже сумує – і за батьками, і за домом.
«Коли я кажу про дім, завжди маю на увазі Херсонщину. Звісно, те, що було в Херсоні, залишилося там. Але я – Аліна з Херсона. Ніде не куштувала таких смачних кавунів, як у Херсоні, таких соковитих персиків, як у Білозерці. Південь із мене нікуди не дівся, і його сонце досі гріє душу», – з ностальгією каже вона.
Про майбутнє 29-річна лікарка думає обережно, але з планами. Колись вона мріяла відкрити центр у Херсоні. Тепер – у Києві. Та найголовніше для амбітної реабілітологині – не зупинятися.
«Зараз багато хто каже: живемо одним днем. Але щовечора ми лягаємо спати і заводимо будильник на завтра. Незважаючи на обстріли, відсутність світла, втому – ми все одно заводимо будильник, щоб прокинутися, піти на роботу, допомагати підвестися іншим. І поки ми це робимо – рухаємося далі і віримо у краще!» – впевнено каже Аліна Максімова.
