У грудні 2024 року, напередодні Різдва, велика родина Руслана Волощука з Берислава вперше за довгий час зайшла у свій новий дім, триповерховий будинок на Одещині, де можна не думати про черговий переїзд і не рахувати, чи вистачить грошей на оренду. Житло для родини придбала місцева громада.
Руслан Волощук із Берислава, батько-одинак. Він самотужки виховав 18 прийомних синів і створив дитячий будинок сімейного типу. Повномасштабну війну його родина зустріла у власному будинку, де і провела дев’ять місяців окупації. Проте через руйнування житло стало непридатним, і родина була змушена евакуюватися на Одещину і почати життя з нуля.
Вимушений виїхати з охопленої війною Херсонської області, Руслан Волощук зараз налагоджує життя та облаштовує оселю в Одеській області
Ця історія – не лише про одну родину, а про системний виклик для дитячих будинків сімейного типу по всій країні. Після повномасштабного вторгнення такі родини опинилися серед найвразливіших. У матеріалі покажемо, чому для них критично важлива підтримка громад після евакуації: як відбувається забезпечення житлом, який алгоритм отримання державної субвенції, супровід служб у справах дітей та на яку допомогу можуть розраховувати батьки-вихователі й діти під час вимушеного переселення.
Особиста трагедія як початок великої родини: шлях Руслана Волощука
Історія дитячого будинку сімейного типу 55-річного Руслана Волощука розпочалася у 2010 році, але не з великих планів, а з особистих втрат. Спочатку загинув його маленький син та брат, а потім тяжко захворіла мама. У цей час Руслан допомагав виховувати племінниць і вперше опинився в ситуації, коли турбота про дітей стала не епізодом, а щоденним життям. Саме тоді у службі у справах дітей йому поставили просте запитання, яке перевернуло все: чи не хоче він стати прийомним батьком і дати турботу й іншим дітям, які так цього потребують.
Руслан Волощук каже, що діти стали для нього мотивацією жити й розвиватися, адже він завжди хотів дати їм найкраще. Джерело: УВКБ ООН/Олексій Барков
«Я довго думав над словами фахівчинь і вирішив спробувати стати прийомним батьком спочатку для двох братів Влада і Максима, а вже восени до нас приєднався Василь. А коли я дізнався, що в будинку дитини Херсона залишили двох новонароджених братів, то порадився із синами і вирішили їх також забрати до себе. Це вже був 2013 рік і саме тоді ми створили наш дитячий будинок сімейного типу. Чи були у мене сумніви? Так, бо не знав, чи впораюсь, чи зможу приділити увагу кожному, чи зможу стати для них гарним батьком і навчити всьому. Але коли бачив, якими зростають діти, то розумів: я на правильному шляху. Насправді не я багато чому навчив цих дітей, а вони мене. Це всі мої, рідні, особливі, бо народжені серцем», – говорить батько-одинак.
Загалом Руслан Волощук виховав 18 синів. За цей час їм разом довелося чимало пережити, адже всі вони не схожі один на одного, кожен зі своїм характером, інтересами, вподобаннями.
«Я завжди був відкритий і чесний до дітей. Ми разом працювали, готували, відпочивали, займалися спортом. Разом ми робили і ремонти у нашому будинку, переживали труднощі і раділи спільним перемогам. За ці роки я зрозумів: треба не повчати, а бути для них прикладом. Діти знають ціну коштам і ніколи не було таких ситуацій, щоб хтось вкрав чи забрав. У нас міцна дружня родина. На жаль, сьогодні можемо зібратися не всі, адже один син зник безвісти, а інший загинув у лютому на Запорізькому напрямку», – розповів пан Руслан.
Руслан із синами все роблять разом: працюють, готують, відпочивають – живуть як дружня родина. Джерело: архів родини
Вижили в окупації: 20 людей під одним дахом
У 2021 році родина побудувала свій великий будинок площею 200 квадратних метрів у Бериславі. Але пожити там у мирі вдалося недовго — вже 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення росії розділило життя на «до» і «після». За лічені години місто опинилося в окупації, а звичне життя родини перетворилося на щоденне виживання.
«Коли почалося вторгнення, з вікна нашого будинку було видно ГЕС і “художку”, де навчалися діти. Я одразу зрозумів: щось не те. Почалися вибухи. Я сів у автобус і поїхав забирати дітей. Мої хлопці попросили взяти ще чотирьох — вони не встигали повернутися додому, бо з боку Криму вже заходили російські війська. Ми їхали через ГЕС, а позаду вже рухалися танки», – згадує чоловік.
Усі дев’ять місяців окупації велика родина залишалася в місті. За словами пана Руслана, виїхати тоді було надзвичайно складно і небезпечно, тож вони вирішили не ризикувати і залишатися вдома
«У будинку нас було 20 людей. Врятувало те, що до повномасштабного вторгнення я займався продажем продуктів — залишилися запаси, не все встиг розпродати. Ми разом пекли хліб, їли овочі, які законсервували раніше. Спершу трималися на цьому, потім доводилося купувати те, що ще було в магазинах. Бо треба було виживати. Звісно, економили, адже не знали, скільки це триватиме», – згадує 55-річний бериславець.
Враховуючи те, що будинок у родини був великий і примітний, а у дворі ще й стояв автобус – окупанти навідувалися до них неодноразово.
«У нашому дворі стояв автобус. Росіяни приходили й хотіли його забрати, але ми з дітьми відстояли. Дякувати Богу, обійшлося – нам не заподіяли шкоди», – додав чоловік.
Там, де прийняли як своїх: як Одещина підтримує великі родини
Після звільнення правобережжя Херсонщини Берислав опинився під постійними обстрілами. Місто, за кілька кілометрів від окупованої Нової Каховки, стало зоною щоденної небезпеки. Один із ракетних ударів влучив поруч із будинком родини Волощуків і завдав серйозних руйнувань. Після цього стало очевидно: залишатися більше не можна.
У листопаді 2022 року Руслан разом із дітьми наважується на евакуацію. Виїжджали із супроводом. Спочатку Кривий Ріг, згодом – Одещина, де родина зрештою зупинилася і почала новий етап життя.
«Коли ми виїхали, у найменшого сина, йому тоді було 8 років, виявили аутоімунне захворювання — почалися проблеми з нирками. Спочатку лікували його в Кривому Розі, потім перевезли в “Охматдит”. Там лікарі сказали, що йому підходить клімат із вологістю не більше 60%. Нам пропонували безкоштовне житло в Карпатах, але ми змушені були відмовитися – це могло нашкодити дитині. Тому вирішили залишитися на Одещині», – розповідає пан Руслан.
Родина обрала село Нова Долина Авангардівської громади. Тут стали на облік у службі у справах дітей і почали облаштовуватися.
За час повномасштабного вторгнення Авангардівська селищна громада на Одещині стала місцем, де родини, змушені тікати від війни, знаходять не лише тимчасовий прихисток, а й підтримку, необхідну для нового старту. Сюди евакуювалися дитячі будинки сімейного типу, прийомні родини та сім’ї опікунів. Є й діти, які виїхали з окупованих територій самостійно, тоді як їхні батьки залишаються там.
«Люди змушені поспіхом виїжджати із зони бойових дій чи окупації, рятуючи себе і дітей. Зазвичай беруть лише найнеобхідніше, а інколи не встигають навіть цього. Просто уявіть, що таке евакуюватися з 5 чи 10 дітьми – це неймовірно складно. Тому наше завдання – максимально підтримати їх і забезпечити базу, незалежно від кількості дітей. У цьому напрямку працюють служба у справах дітей, центр надання соціальних послуг, центр надання адміністративних послуг та відділ соціального захисту населення», – розповідає Наталія Тарица, начальниця служби у справах дітей Авангардівської селищної ради Одеської області.
Велика родина залишилася жити на Одещині, адже одному із синів підходить місцевий клімат. Джерело: архів родини
Після переїзду родини стикаються з низкою викликів — від пошуку житла до відновлення документів і соціалізації дітей.
«Бували випадки, коли люди приїжджали фактично з одним комплектом одягу – і ми допомагали знайти необхідне. Якщо родини евакуюються з немовлятами без візочків, також шукаємо їх. Коли серед них є люди з інвалідністю, намагаємося забезпечити потрібним спеціалізованим обладнанням. До допомоги долучаються благодійні організації – місцеві, всеукраїнські та міжнародні: передають одяг, посуд, постіль, продукти. Важлива і підтримка мешканців громади. Наприклад, одна родина віддала дитяче ліжко, інша допомога надійшла від підприємця, який напередодні Великодня забезпечив родини взуттям і продуктами. Такі випадки – непоодинокі», – додає Наталія Тарица.
Найкращий подарунок на Різдво: як родина отримала житло після евакуації
Півтора року Руслан Волощук разом зі своєю родиною – шістьма прийомними дітьми та двома онуками від вже дорослих прийомних дітей – мешкали у тимчасовому житлі.
«Знайти житло в оренду для дитячого будинку сімейного типу дуже складно. Потрібно, щоб вистачало місця для всіх, а таких великих будинків або просто немає, або вони коштують дуже дорого. До того ж багато людей мають упереджене ставлення – не всі готові здавати житло дитячому будинку. Зрештою нам вдалося знайти оселю, але ми платили майже 500 доларів щомісяця. Це було важко. Тому коли фахівці служби у справах дітей повідомили, що є можливість придбати житло за кошти державної субвенції, ми дуже зраділи і почали готувати всі необхідні документи. Сам процес оформлення пройшов доволі легко – нам допомагали фахівці служби, і ми розуміли, що нас чекає попереду», – каже Руслан Волощук.
Батько-одинак вдячний за підтримку, яку родина отримала тут. Тепер у них є достатньо простору й побутових зручностей, щоб жити комфортно та починати життя заново. Джерело: архів родини
У нове житло евакуйована родина заїхала у грудні 2024 року, напередодні різдвяно-новорічних свят. Руслан Волощук каже: це було справжнє диво, найкращий подарунок. Будинок від громади був частково укомплектований, але багато чого довелося докуповувати. Частину речей передали благодійні фонди, допомогла й громада.
«Наразі у нашому дитячому будинку сімейного типу проживають 10 дітей різного віку – від 11 до 19 років. Старші діти вже поступово переходять до самостійного життя, але дехто ще навчається і залишається з нами. У нас є місце і для інших дітей, які потребують родини, тому ми продовжуємо приймати нових і робимо все, щоб їм було тут добре. Зараз у нас троє хлопців з інвалідністю. Частина дітей уже навчається в коледжі, інші ще ходять до школи. Нещодавно до нашої родини приєдналися ще троє дітей з Одеської області – і ми стараємося, щоб кожен із них відчував себе як вдома», – говорить Руслан Волощук.
За час повномасштабного вторгнення, у 2024–2025 роках, Авангардівська селищна громада забезпечила комунальним житлом два дитячі будинки сімейного типу. Один із них евакуювався з Берислава, інший спочатку евакуювався до сусідньої громади а потім переїхав до Авангардівської громади. Термін від подання заявки до придбання житла залежить від кількох факторів: як швидко вдається знайти будинок, чи вистачає коштів субвенції. Кожен випадок розглядається індивідуально. Так, у 2024 році процес тривав близько двох місяців, а у 2025-му – приблизно місяць.
«Процедура починається з того, що батьки-вихователі подають письмову заяву в довільній формі про потребу в житлі до органу, який ухвалював рішення про створення дитячого будинку сімейного типу. Після цього громада, де був створений ДБСТ, звертається до громади, куди евакуювалася родина. Далі працює комісія, яка відповідно до законодавства ухвалює рішення про придбання будинку. Для кожної родини розраховується необхідна площа житла за встановленою формулою – не менше ніж 13,65 квадратного метра житлової площі на кожного члена родини. Перед купівлею ми обов’язково показуємо житло родині, щоб вони могли оцінити, чи підходить воно для їхніх дітей. Адже саме батьки-вихователі найкраще знають потреби великої родини. У нашому випадку обидві родини погодили житло з першого разу», – розповідає Наталія Тарица.
Є й місця не лише для навчання, а й відпочинку та різних активностей. Місця вистачає всім. Джерело: УВКБ ООН/Олексій Барков
Втім, коштів державної субвенції не завжди достатньо для повної вартості житла, додає вона. У таких випадках залучають додаткове фінансування – з місцевих бюджетів або від донорів. У 2024 році до фінансування додавали близько 9,5% із місцевого бюджету, у 2025-му – також долучився обласний бюджет. Власні кошти родини при цьому не використовуються.
«Це комунальне житло, яке громада передає дитячому будинку сімейного типу у безоплатне користування на час його функціонування. З родиною укладається відповідний договір. Якщо сім’я припиняє діяльність або виїжджає, житло залишається у власності громади і передається іншому ДБСТ, який виховує п’ять і більше дітей, – пояснює Наталія Тарица. – Родина зобов’язана утримувати будинок у належному стані та сплачувати комунальні послуги. За бажанням вони можуть робити поточний косметичний ремонт, а капітальний – лише за погодженням і за кошти громади».
Стукайте – і вам відкриють: про підтримку, яка працює
Дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) можуть отримати житло за кошти державної субвенції, яку розподіляє Міністерство соціальної політики України. Це стосується родин, які вже функціонують як дитячі будинки сімейного типу або сімей, які тільки планують його створити. А також прийомних сімей, які планують перехід у статус будинку сімейного типу, але не мають житлових умов для виховання більшої кількості дітей.
Які категорії дитячих будинків сімейного типу в Україні отримали житло. Джерело: Державна служба України у справах дітей
«Впродовж 2025 року в Україні створили 86 дитячих будинків сімейного типу. На забезпечення їх житлом у межах державної субвенції передбачили 833 млн грн, з яких використали орієнтовно 712 млн грн (85,5%). Лише на Одещині за 2025 рік придбали 12 таких будинків», – розповіли у Державній службі України у справах дітей.
Як подати заяву про потребу в житлі – дивіться нижче алгоритм від Національної соціальної сервісної служби України.
Куди треба звертатися, щоб отримати допомогу з житлом для дитячого будинку сімейного типу. Джерело: Національної соціальної сервісної служби України
За детальною інформацією щодо отримання житла батьки-вихователі можуть звертатися до служби на електронну пошту [email protected] або телефонувати за номерами (044) 289 52 93, (067) 201 91 51.
Автори: Ірина Мєзєнцева, Поліна Дайнега
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.
2 коментарі. Leave new
Читаючи цю історію, я ніби знову прожила свій шлях. Ми теж — дитячий будинок сімейного типу з Миколаївської області — були змушені тікати від обстрілів і переїхали на Волинь. Діти пережили стільки страху й невизначеності, що я досі дивуюся їхній силі. Але, на жаль, нашій родині так і не вдалося отримати житло, хоча ми зверталися в усі можливі служби та програми. Живемо в орендованому будинку, постійно в напрузі, бо не знаємо, що буде завтра.
Тому історія родини Волощуків дає мені надію. Дуже хочеться, щоб і в інших областях громади так само відповідально ставилися до ДБСТ, бо ми не просто «переселенці» — ми родини, які виховують дітей, що вже пережили більше, ніж мали б. Ми не просимо розкоші, лише стабільності й можливості дати дітям дім, у якому вони знову відчують безпеку.
Сподіваюся, що такі приклади стануть нормою, а не винятком. Бо кожна дитина заслуговує на дім, навіть якщо війна забрала попередній.
Історія родини Волощуків дуже показова. Ми в громадах добре розуміємо, наскільки важливо підтримувати дитячі будинки сімейного типу, особливо ті, що були змушені тікати від війни. Але водночас маємо чесно говорити: місцеві бюджети не здатні самостійно покривати такі масштабні потреби. Забезпечення житлом ДБСТ — це не одноразова допомога, а серйозні інвестиції, які вимагають значних ресурсів.
Громади роблять усе можливе: надають тимчасове житло, допомагають з оформленням документів, залучають волонтерів. Але без системної підтримки держави, міжнародних партнерів та профільних благодійних фондів ми не зможемо забезпечити кожну родину, яка цього потребує. Особливо коли йдеться про великі сім’ї, для яких потрібні просторі, безпечні та придатні для життя будинки.
Ми вдячні тим організаціям, які вже долучаються, і закликаємо до ширшої співпраці. ДБСТ — це родини, які виконують надважливу соціальну функцію, і вони мають отримувати підтримку на рівні державної політики, а не лише за рахунок окремих громад. Лише спільними зусиллями ми зможемо створити для цих дітей справжній дім, а не тимчасовий прихисток.