Чотири роки без свободи. Без дому. Без можливості просто почути голос рідних. Український морпіх Кирило Волович із села Кізомис на Херсонщині пройшов оборону Маріуполя, поранення, російські катівні та інформаційний вакуум. Йому було лише 22, коли він потрапив у полон. Сьогодні він вдома – зустрів своє 26-річчя вже на рідній землі.
Ця історія не лише про жорстокість російської неволі. Вона про силу чекати, про родину, яка написала тисячі звернень заради повернення своїх дітей, про листи, що ставали єдиним зв’язком зі світом, і про людей, які навіть після років тортур знаходять у собі сили усміхатися та мріяти.
Команда «Херсон плюс» поспілкувалася з рідною тіткою захисника Анною Петраковою, яка всі ці роки боролася за повернення племінника. Її слова – це свідчення того, через що проходять українські військовополонені та їхні родини. І водночас – нагадування, чому повернення кожного захисника додому залишається спільною боротьбою всієї країни.
Пройшов пекло Маріуполя…
Кирило Волович родом із села Кізомис Білозерської громади. До служби він долучився ще у 2018 році, підписавши контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти. Був навідником танкової бойової машини, ніс службу у танковому батальйоні, який обрав не випадково — тут свого часу служив його батько. Ще до повномасштабного вторгнення неодноразово перебував у зоні ООС, де виконував бойові завдання. Напередодні вторгнення Кирила разом із побратимами відправили на оборонні рубежі в районі Павлополя Маріупольського району.
Рідне село Кирила у перші дні повномасштабної війни опинилося під російською окупацією. Тому підтримувати зв’язок із мамою чи сестрою захисник не міг – це було небезпечно для родини. Єдиною лінією зв’язку залишалася тітка Анна Петракова, яка проживає на Миколаївщині.
«У тому пеклі Маріуполя перебував не лише Кирило, а й його молодший брат Антон. У перші дні війни росіяни підбили танк, у якому були племінники та їхні побратими. Вони дивом залишилися живими, але документи й телефони згоріли. Єдине, що він міг зробити, – писати повідомлення з чужих номерів. Писав коротко: «На місці», «З нами все добре». Це був односторонній зв’язок. За весь період оборони Маріуполя було менше десяти повідомлень. Останнє – 4 квітня 2022 року: він написав, що все дуже погано і що буде далі – невідомо… Ми практично не знали, що з ними насправді і як вони там», – говорить тітка Анна.
Попри складні бої та напружену ситуацію в Маріуполі, захисник ніколи не скаржився рідним. Джерело: архів родини
Рідні захисників 36-ї окремої бригади морської піхоти об’єдналися та створили групу, в якій обговорювали подальші дії й ділилися інформацією. Пані Анна каже: офіційної інформації не було взагалі, хлопці на зв’язок не виходили. Про їхній полон дізналися з ворожих каналів 12 квітня 2022 року.
«Ми бачили деякі кадри, але впізнати Кирила не змогли – було дуже багато хлопців. Лише згодом російський пропагандист опублікував відео, де серед полонених був Кирило з перебинтованою пораненою рукою. Мій хлопчик постаршав, його було важко впізнати, він був знесиленим, втомленим, – говорить пані Анна. – Про події в Маріуполі ми дізналися пізніше. У ніч з 10 на 11 квітня бригада намагалася прорватися з оточеного міста в бік Запоріжжя. Вони розподілили обов’язки, зібрали поранених і вирушили. Але росіяни вже чекали: щойно помітили рух – почали обстрілювати з різного озброєння, зокрема з літаків. Колону розбили, було багато загиблих і поранених. Кирило теж отримав поранення, але міг пересуватися сам. Разом із двома побратимами, ховаючись від вибухів, вони намагалися вдруге вийти з міста, але натрапили на бойовиків так званої «ДНР» і потрапили в полон».
«Вони хотіли, щоб наші захисники забули рідну мову»: роки тортур, голоду та принижень у полоні
У російський полон Кирило Волович потрапив, коли йому було лише 22 роки. Попереду були довгі роки неволі – побиття, голод, приниження та повна ізоляція від рідних. За словами тітки захисника Анни Петракової, після кількох місяців полону вона побачила фото племінника й ледве його впізнала: запалі щоки, стирчали ключиці, виснажене тіло, обтягнуте шкірою, і погляд, у якому майже не залишилося надії.
«Спочатку Кирила привезли в Сартану, де вже були ангари для українських військовополонених. Потім були колонії та СІЗО Ростовської й Волгоградської областей. Наприкінці літа 2024 року його перевели до міста Глазов у Удмуртії в СІЗО №2. Брати нічого не знали один про одного, бо їх утримували в різних місцях. Але обидва пройшли важкий шлях. Витримали побої струмом, металевою арматурою, гумовими кийками, шокерами. Ворожі наглядачі чіплялися до будь-чого: неправильно заправили ліжко, не так стали, не так подивилися. Морили голодом – інколи по кілька тижнів. Бувало, що кілька діб не давали спати, змушували стояти і навіть не дозволяли обпертися об стіну. Хлопці падали знесиленими», – додає Анна Петракова.
Фото Кирила в російському полоні. За словами тітки, Кирило ніби одразу постарів на кілька років. Джерело: архів родини
Увесь цей час родина боролася за повернення Кирила та його брата Антона. Рідні виходили на акції підтримки військовополонених, писали звернення до різних інстанцій, брали участь в офіційних зустрічах. Загалом, щоб повернути своїх хлопців додому, вони надіслали понад 2000 запитів.
Із літа 2022 року пані Анна щомісяця писала листи Кирилу та Антону. За чотири роки лише Кирилу вона надіслала близько 60 листів, передаючи їх усіма можливими способами.
«Я знаю, що Кирило отримав лише 22 мої листи – переважно у 2025 році. Багато залежить від місця утримання. Є такі локації, де інформаційний вакуум – це один зі способів тиску на наших військових. Усі листи проходять через наглядача, який вирішує, чи передати їх. Ми писали нейтрально: коротко про родину, що чекаємо і любимо. Лише російською мовою, бо написані українською категорично не передавали, хотіли, щоб наші захисники забули рідну мову. Отримала листи і від Кирила, але дуже короткі – буквально кілька рядків», – додає тітка захисника.
За першої ж можливості пані Анна нагадувала про полоненого — не лише Кирила, а й його рідного брата Антона. Джерело: архів родини
Справжнє великоднє диво…
Два роки поспіль Великдень для родини Воловичів став справжнім дивом. У квітні 2025 року звільнили Антона, а через рік – у квітні 2026-го – і Кирила.
«У мене було передчуття перед Великоднем, що зателефонують і скажуть: Кирило вдома. Ми дуже чекали, вірили. Коли подзвонили з СБУ, одразу запитали, чи розумію, чому телефонують. Я відповіла, що так. Запитали, чи печемо паски, і сказали зустрічати ще одного захисника вдома. Це неможливо передати словами – довгоочікуване щастя. Я одразу подзвонила Антону, він – мамі та іншим рідним», – каже пані Анна.
Після звільнення Кирило написав їй у Facebook, адже не пам’ятав телефонів рідних.
«Через чотири-п’ять годин після звільнення він написав: «Це я, Кирило, я вдома!». Він одразу запитав про брата, маму, дівчину. Я передала контакти, і він подзвонив. Зараз він постійно на зв’язку. Про те, що молодшого брата Антона звільнили раніше, Кирило дізнався з листів – я намагалася повідомити це завуальовано», – говорить пані Анна.
Кирило Волович разом із 174 військовими у перші хвилин після звільнення з полону. Джерело: Президент України Володимир Зеленський
«Проблеми зі сном і біль у суглобах»: морпіх із Херсонщини проходить складну реабілітацію після полону
Родина вже відвідала Кирила в лікарні, де він перебуває після обміну. Попереду – тривале лікування, операції та складне відновлення після років російського полону.
До 11 травня Кирило залишатиметься у реінтеграційному центрі, де проходить повне медичне обстеження. Після цього його скерують до профільних лікарень у різних регіонах України для подальшого лікування та реабілітації. За словами тітки захисника Анни Петракової, відновлення буде довгим – організм досі зберігає наслідки боїв за Маріуполь і катувань у полоні.
«У нього є поранення, яке він отримав під час боїв за Маріуполь. У тілі залишається уламок – його потрібно оперувати, бо рука працює погано через ураження нервових закінчень. Під час перебування в полоні йому зламали ніс, тому потрібна операція з відновлення носової перегородки. Окремо – психологічний стан: потрібна довга робота з фахівцями, бо є проблеми зі сном і адаптацією після полону, – говорить пані Анна. – Також у полоні їх змушували стояти понад добу, і як наслідок – постраждали суглоби. Він скаржиться на сильний біль у кульшових і колінних суглобах. Обстеження ще тривають, попереду МРТ і КТ, і ми навіть не знаємо, що ще можуть виявити лікарі».
Захисник Кирило зустрівся з рідними після полону. Джерело: архів родини
Перші дні після повернення Кирило жив ніби на адреналіні – радів свободі, близьким і можливості нарешті обійняти рідних. Але сім’я розуміє: справжнє усвідомлення пережитого ще попереду.
«Це був адреналін… Бо чотири роки в катівнях росіян – це не життя, а лише існування. І коли вони повертаються в Україну, це неймовірна радість, щастя, емоції. Їм здається, що найгірше вже позаду, і вони не до кінця усвідомлюють свій психологічний стан. А потім приходять психологічні “відкати”, і людина починає розуміти, скільки ще треба пройти, перш ніж знову навчитися жити, бути вдома з рідними й здійснювати свої мрії. Але Кирило тримається позитивно, підбадьорює нас, хоча ми розуміємо – він робить це, щоб не засмучувати родину. Він усміхається, мріє подорожувати, бути поруч із близькими й надолужити все те, що забрав у нього полон. Ми віримо, що він впорається. Але зараз найважливіше – лікування», – додає тітка захисника.
Рідні кажуть: головне, що Кирило живий і нарешті вдома. А все інше вони готові пройти разом із ним — крок за кроком.
«Кожен обмін починається з боротьби родини»: що потрібно робити, якщо близький у полоні
Цього року Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими вже повернув із російського полону 832 військових і цивільних українців. Загалом від початку повномасштабного вторгнення додому вдалося повернути 9048 людей. Якщо говорити окремо про Херсонщину, то з 2022 року з російської неволі звільнили 154 військовослужбовців області.
У Координаційному штабі наголошують: робота над поверненням українських полонених триває постійно, навіть у найскладніших випадках. Зокрема, нині ведуться перемовини щодо повернення українців, яких утримують у Чечні.
«Комунікація щодо повернення звідти наших громадян ведеться давно. Це питання досить проблемне, оскільки місця їх утримання у Чечні не підпорядковуються Федеральній службі відбування покарань РФ. Ми у процесі перемовин і, сподіваюся, чеченське питання ми закриємо найближчим часом», — сказав в інтерв’ю Укрінформу керівник Секретаріату Координаційного штабу Богдан Охріменко.
Родини військовополонених наголошують: надзвичайно важливо не залишатися наодинці з проблемою та діяти одразу після зникнення чи підтвердження полону близької людини. Саме системна комунікація з державними структурами, офіційні звернення та постійне оновлення інформації допомагають формувати й уточнювати списки на обмін.
У Міністерстві реінтеграції радять дотримуватися чіткого алгоритму дій. Передусім потрібно зібрати всі можливі факти та докази, які можуть допомогти в розшуку людини: фото, останні контакти, інформацію про місце служби, можливих свідків чи обставини зникнення.
Особистий кабінет на сайті Коордштабу допоможе знайти місце перебування полоненого. Джерело: Міністерство оборони України
Після цього необхідно:
Повідомити до Національне інформаційне бюро (НІБ) у будь-який зручний для вас спосіб – зателефонувати на гарячу лінію за номером: 16-48 або ж (044) 287-81-65 чи скористатися чат-ботом.
Звернутися до Об’єднаного центру з пошуку та звільнення полонених при СБУ за телефонами: (067) 650-83-32, (044) 321-11-21, (098) 321-11-21 або ж надіслати листа на електронну адресу: [email protected]
Подати заяву до територіального підрозділу поліції. Зафіксувати реєстраційний номер заяви, а також забрати витяг із ЄРДР, де буде зазначено ПІБ слідчого. За кожним фактом зникнення, викрадення або потрапляння у полон відкривається кримінальне провадження.
Здати біологічний зразок для виведення ДНК-профілю для подальшого їх порівняння. Зразки відбираються у біологічних батьків або дітей зниклої особи.
Зв’язатися з СБУ, щоб дізнатися ПІБ слідчого, який веде досудове розслідування, для подальшої взаємодії з ним.
Також варто створити особистий кабінет Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та подати заяву про полон або зникнення захисника. За посиланням – покрокова відеоінструкція, як це зробити.
Після подачі заяви її статус можна відстежувати в особистому кабінеті заявника та, за необхідності, отримувати онлайнконсультації від консультантів Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Важливо! Будь-які нові відомості щодо військовополоненого слід вносити в особистий кабінет Координаційного штабу в розділі Додаткова інформація, а також надавати слідчому, котрий веде справу.
Автор: команда «Херсон плюс»
