У деяких селах «червоної» зони Станіславської громади на Херсонщині люди вже понад пів року живуть без світла й газу, ночують у підвалах і щодня бачать, як навколо палають будинки та сухостій. Колись звичне пересування подвір’ям тут звузилося до хати, підвалу і коротких перебіжок під звуки дронів. Чому люди залишаються у «червоній» зоні до останнього, як виживають без базових умов і чому евакуація з кожним днем стає дедалі небезпечнішою?
Між городом і підвалом: як звузилося життя у «червоній» зоні
З Тетяною Коноваловою – прізвище жінки змінено з міркувань безпеки – ми зв’язувалися протягом кількох місяців. Ще з зими вона час від часу виходила на певне місце, де хоч трохи ловив мобільний зв’язок, і телефонувала, щоб розповісти, як минув день у «червоній» зоні. Разом з родиною вона проживає в одному з сіл Станіславської громади.
Ці розмови рідко були спокійними. Часто зв’язок обривався не лише через відсутність стабільної мережі, а й через дрони. Тетяна могла раптово замовкнути й сказати: «Зачекайте, треба сховатися».
«У нас тут так: якщо хочеш поговорити телефоном, треба йти на город, на пагорб. Там я вже кілька камінців поклала, щоб ще вище залізти. У хаті зв’язку майже немає. Стаю там, де ловить, і швидко зв’язуюсь з рідними. Але навіть там не можна стояти довго. Почула дрон – усе, розмова закінчилася. Біжиш у сарай або куди встигнеш, бо він може висіти над головою й чекати руху», – розповідає Тетяна.
На запитання, чому родина не виїхала одразу, коли в селі стало небезпечно, жінка відповідає просто:
«Спочатку ми думали: ну ще день, ще тиждень, може, якось стихне. У кожного ж тут дім, город, господарство. Все життя тут. І їхати, чесно кажучи, не було куди. Ми не розуміли, як це – просто закрити двері й поїхати в невідомість. Здавалося, що вдома, навіть під обстрілами, усе одно легше, ніж десь без нічого», – говорить жінка.
А потім почали виїжджати сусіди. Майже кожен прощався не назавжди, а «на трохи».
«Люди виїжджали і казали: “Ми скоро повернемося. Підгодуйте, будь ласка, тварин”. Хтось залишав собаку, хтось котів, у когось кури лишалися. Усі думали, що це ненадовго. Казали: “Ми тільки перечекаємо, а потім повернемося”. А я ж не могла відмовити. Бо це сусіди», – згадує Тетяна.
Але минали тижні. Потім місяці. Сусіди не поверталися, а село ставало дедалі небезпечнішим. Так на подвір’ї Тетяни з’являлося все більше покинутих тварин. Жінка щодня варить для них по дві каструлі каші, бо каже, що вони ж не винні, що люди поїхали.
У двір до Тетяни приходять десятки сусідських котів
Так рішення «залишитися ще трохи» поступово перетворилося на пастку. Спочатку тримав дім. Потім – тварини. Потім – літня сусідка навпроти, яка майже не ходить і потребує допомоги.
«Навпроти жила бабуся, вона майже не ходить. Я їй носила їжу, дивилася, чи все в неї нормально. Бо хто ще зайде? У таких селах, коли всі роз’їхалися, людина може просто померти за зачиненими дверима, і ніхто не дізнається. Я весь час думала: якщо ми поїдемо, хто її погодує, хто подивиться, чи вона жива. Та на щастя її вдалося нещодавно евакуювати?», – розповідає жінка.
Здавалося б, саме тоді Тетяна з родиною теж могла виїхати. Волонтери були поруч. Евакуація відбулася. Найбільший моральний тягар – літня сусідка, яку не можна було залишити саму, вже у безпеці. Але родина знову залишилася.
Зруйнований будинок родини Тетяни
«Я тепер сама себе питаю: чому ми тоді разом із бабусею не виїхали? Напевно, знову подумали: попереду літо. Зиму ж пережили. Без світла, без газу, під обстрілами, але пережили. Думали, що влітку буде легше. Не треба топити пічку, можна щось посадити на городі, якось протриматися. А виявилося, що літом тут не легше», – ділиться Тетяна.
Через щоденні артилерійські обстріли та удари безпілотників в Станіславській територіальній громаді населення скоротилося більш ніж у 12 разів. До повномасштабного вторгнення тут мешкало 9 936 осіб, а сьогодні залишається всього 812 людей, серед яких лише троє дітей. Місцева влада закликає жителів убезпечити свої життя та евакуюватися до більш безпечних регіонів.
«Ми теж люди»: волонтери про евакуацію з «червоної» зони
Поки родина Тетяни розмірковує чи зможуть пережити ще одну зиму в селі, можливість виїхати з «червоної» зони поступово звужується. Дмитро, водій громадської організації «Сильні бо вільні», каже: заявки з таких сіл надходять і далі, але виконати їх вдається не завжди.
Дмитро, водій ГО «Сильні бо вільні»
«Досить багато людей залишаються у зонах, куди ми вже навіть не можемо доїхати. Є населені пункти зовсім близько до Дніпра. Коли звідти надходить прохання допомогти, фізично дістатися туди ми вже не можемо. Імовірність ураження транспорту або самих волонтерів фактично стовідсоткова», — розповідає Дмитро.
За його словами, раніше багатьом із цих людей пропонували виїхати разом із сусідами, поки до села ще можна було безпечніше дістатися. Проте вони відмовлялися, сподіваючись, що небезпека омине їхній будинок або невдовзі все закінчиться.
«Люди думають: якось обійдеться, ми тут пересидимо, скоро все закінчиться. А потім телефонують і кажуть, що вже готові виїжджати. Але на той момент ми самі можемо бути не готові туди їхати, бо ситуація змінилася», — пояснює волонтер.
Тепер кожен виїзд у такі населені пункти доводиться готувати майже як спецоперацію. Волонтери підбирають транспорт, стежать за погодою, шукають найменш небезпечний час і маршрут. Іноді сприятливими стають туман, дощ або низька хмарність, які можуть ускладнити роботу російських дронів. Але навіть ретельна підготовка не гарантує безпеки.
«Це не лише історія нашої організації. Усі, хто займається евакуацією з таких районів, розуміють ризики. Ми теж люди, теж маємо родини й усвідомлюємо небезпеку. Тому дуже важливо, щоб люди не відкладали рішення до останнього і були більш свідомими», — наголошує Дмитро.
Ірина Мєзєнцева
