«Ростик нарешті вдома», «З поверненням, друже», «Вітаємо в Україні», «Раді бачити тебе вдома, наш захиснику» – сотні таких дописів та історій зі світлиною військового Ростислава Джантимирова 15 травня заполонили соціальні мережі. Саме того дня під час довгоочікуваного обміну з російського полону додому повернулися 205 українських військовослужбовців. Серед них був і херсонець, захисник 36-ї окремої бригади морської піхоти Ростислав Джантимиров. Його родина каже: цей день назавжди залишиться в їхній пам’яті й серцях, адже нарешті здійснилася найзаповітніша мрія – після чотирьох років російського полону син повернувся додому, і вони змогли його обійняти.
29-річний Ростислав Джантимиров працював юрисконсультом у Херсонському державному університеті, там завершив військову кафедру, а згодом долучився до війська. Спочатку це була строкова служба, а вже у 2019 році він підписав перший контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти.
«У нашій родині немає військових, Ростислав був першим, хто пішов на службу. Пам’ятаю, він був на строковій службі, зателефонував до нас і повідомив, що хоче укласти контракт і продовжити військову діяльність. Ми його підтримали, не відмовляли, бо це був його свідомий вибір. Йому запропонували цей контракт і посаду. На момент строкової служби він був у званні лейтенанта, а згодом став старшим лейтенантом юстиції», – розповіла мама захисника Альона Джантимирова.
На початок повномасштабної війни херсонець перебував у Маріуполі, це була вже його друга ротація. Зі слів мами, незадовго до вторгнення син готував родину до того, що може початися велика війна.
«Син готував нас до різних сценаріїв. За кілька місяців він сказав, щоб усі обов’язково мали закордонні паспорти. Він дуже нервував і, можна сказати, вимагав, щоб у випадку окупації наша родина виїхала з Херсона. Брав із нас слово», – згадує вона.
Написав прощального листа перед полоном
З перших днів повномасштабного вторгнення ситуація у Маріуполі була складною: обстріли, бомбардування, відсутність світла, води, опалення, продуктів та зв’язку. Попри це Ростислав завжди знаходив можливість зв’язатися з рідними.
«Майже щодня сину вдавалося зателефонувати до нас або написати повідомлення, навіть коли вже був на заводі Ілліча. Розповідав, що ситуація дуже важка: їжі й води не вистачало – доводилося все ділити між усіма по крихтах. Закінчилися у них і засоби для оборони, бо ніхто вже нічого не постачав, не було чим захищати місто, – говорить пані Альона. – До останнього перед полоном він був на зв’язку. Пам’ятаю, перед полоном він зателефонував, а я стояла в черзі за продуктами у Херсоні. Тоді він сказав, що, ймовірно, це наша остання розмова. Він давав нам поради й просив триматися. Також написав прощального листа в телеграмі, у якому надав інструкції, як нам бути, як має зростати молодший брат і яким він має бути для родини».
12 квітня 2022 року Ростислав Джантимиров потрапив до російського полону. Не було жодної інформації про те, куди повезли захисників і коли їх повернуть. Тому родина самотужки шукала його у різних групах, щоб бодай щось дізнатися про його стан і місце перебування.
«Ми робили це обережно, бо переймалися, що до нас можуть прийти окупанти з обшуками. Вони насамперед шукали учасників АТО та рідних військових. До багатьох у будинку приходили, і ми це бачили. Але нас врятувало те, що Ростислав не був прописаний в оселі, де ми жили, а був приписаний у своїй частині. Ми боялися, щоб ніхто із сусідів не повідомив про це, бо поруч жили люди, які підтримували ворожу сторону. Також ми не виїжджали з окупованого Херсона, щоб зайвий раз не світити своїм прізвищем на російських блокпостах», – говорить Альона Джантимирова.
Остаточно про полон сина родина Джантимирових дізналася вже після деокупації Херсона. Вони зверталися до різних інстанцій, щоб нагадувати про нього та домогтися будь-якої інформації. Коли російська сторона офіційно підтвердила, що Ростислав перебуває в полоні, родина змогла дізнатися трохи більше про його долю. Захисника чотири рази етапували між колоніями: спочатку він перебував в Оленівці на окупованій Донеччині, потім – у Таганрозі та Новозибкові, а останньою локацією стало Бакіно у Володимирській області.
«Бойових поранень Ростислав не має. Але через постійні побиття у нього почалося загнивання ніг, тому його навіть забирали до санітарної частини. Також у нього проблеми із зором: окупанти одразу забрали окуляри, а ще були контактні лінзи, у яких йому довелося ходити понад 60 днів. Вони на його очах майже протерлися. У сина була критично низька вага, його навіть переводили в окрему камеру. Він важив 63 кілограми при зрості майже два метри, тоді як до повномасштабної війни важив близько 90 кілограмів. Не били й не знущалися лише на останній локації. Але, як казали хлопці: «Для останніх ми були вже відпрацьованим матеріалом», – розповіла мама звільненого з полону захисника.
Враховуючи те, що росіяни не надають інформації про стан полонених, єдиними інформаторами для родини Джантимирових були хлопці, яких звільняли з полону раніше. Також родина надсилала до полону два листи через Омбудсмана України – у 2024 та 2025 роках, але жодного з них Ростислав так і не отримав. Натомість один лист вони отримали від захисника.
«Лист був з базовими слова і написаний російською мовою. Але ми раділи, що бодай якась звістка від нього. Також у жовтні 2023 року Ростислав до нас телефонував по відеозв’язку. Розмова була короткою, а фрази завчені. Пам’ятаю, що він казав, ніби українська сторона відмовляється від обмінів, і що ми, рідні полонених, маємо виходити на акції та мітинги й вимагати, щоб влада щось робила. Таким чином росіяни хотіли дестабілізувати ситуацію», – ділиться спогадами пані Альона.
Це був особливий обмін
Про те, що 15 травня розпочався перший етап обміну «1000 на 1000» між Росією та Україною, мама захисника дізналася з груп, де об’єднані рідні військовополонених. Вона згадує: почали з’являтися повідомлення: «Дівчата, мого звільнили», «Мій нарешті вдома».
«Тоді я подумала: якщо Ростислава не було під час обміну 500 захисників, то в числі 205 він навряд чи опиниться. Цього разу я справді втратила надію. Не зневірилася, але не відчувала, що його мають повернути. Хоча мені завжди здавалося, що коли Ростислава будуть обмінювати, то це має бути особливий обмін чи особливий день. І дійсно це був особливий обмін, бо тоді повертали і живих, і тіла полеглих. Такого ще ніколи не було. А ще це був День сім’ї, – говорить мама звільненого захисника. – Пам’ятаю, заходить чоловік, і в цей момент починає телефонувати незнайомий номер. Я боюся, коли в дні обмінів телефонують незнайомі номери. Але беру слухавку і чую, як до мене звертаються, і просто очікую, що скажуть: «Ростислав нарешті вдома». Це було наче в тумані: я і раділа, і плакала».
Коли вперше за довгий час Ростислав говорив із родиною, його голос був тихим. Але щоразу, з кожним дзвінком, він говорить усе впевненіше й відкритіше.
«Коли сина повернули з полону, найперші запитання були: «Мамо, а Херсон – це Україна?», «А ви зараз у Херсоні?». Син був вражений тим, як їх зустрічали люди: стояли обабіч дороги з прапорами й плакатами, обіймали та дякували за захист. Водночас, коли під час обміну їх вивели з автобусів і вони побачили людей зі світлинами, йому було боляче усвідомлювати, що чоловіки, чиї обличчя на фото, досі перебувають у пеклі полону», – каже мама звільненого з полону захисника.
Наразі Ростислав перебуває під наглядом лікарів, проходить обстеження та відновлює документи. А також вже вдалося наживо побачитися та обійнятися з рідними після чотирьох років полону. Пані Альона каже, що було дуже приємно, коли син зустрів її з букетом квітів.
«Ростислав – молодець! Попри те, що йому довелося пережити, він тримається, позитивно налаштований і каже: наша держава робить правильно, ми не маємо опускатися до рівня росіян. Але його психологічний стан важкий, він потребує адаптації до соціуму, до всього. Адже за ці чотири роки багато що змінилося. Навіть дали йому телефон, і треба згадати, як ним користуватися. Бо в полоні вони були повністю ізольовані від усього», – додає мама звільненого з полону бійця.
Про полон захисник поки говорить неохоче, а рідні не наполягають. Кажуть: коли буде час і бажання, вислухають. Наразі для них головне, що він живий і в Україні.
Автор: команда «Херсон плюс»
