Її минуле, цивільне, життя – це 11 років професійної хореографії. Теперішнє, військове – це керування дронами на оптоволокні та відповідальність за новий жіночий підрозділ. Знайомтеся, це 25-річна херсонка Яна Залевська. Її знають як командирку взводу «Амазонки Банші» 141-ї окремої механізованої бригади. Вона пройшла через окупацію та брала участь у звільненні рідної землі. Її обличчя всіяне уламками після поранення, а у вухах слухові апарати, та це не заважає їй повернутися у стрій та керувати дронами. Своєю історією Яна поділилася з колегами Суспільне Донбас.
«Жінка-командир — це п****ць»
Яна Залевська зустріла повномасштабну війну у Херсоні. Дівчина згадує: росіяни зайшли, обстрілювали одразу багатоповерхівки, цивільних залякували, катували, брали в полон. Вона долучалася до організації протиросійських мітингів. А коли ходили містом, то навіть окупанти кликали на каву.
«Коли ми ходили містом, мене зупиняли якось росіяни. Обвішані, знаєте, гранатами, казали: «Дєвочкі, давайте каву вип’ємо». Яка там кава? Ви про що? Це було незрозуміло, моментами дуже страшно. Це і мотивувало піти у військо», – каже херсонка.
Долучитися до Збройних Сил України херсонка Яна Залевська вирішила у 2022 році. Її псевдо – «Мультик», отримала за зображення на сумці Майка Вазовського – героя мультфільму «Корпорація монстрів».
«Мене не приймали спочатку, казали: «Ні, ти – дитина, дівчина. Ти сюди заради грошей прийшла». А потім 59-та бригада сказала: «Добре, о’кей, іди, якщо хочеш». Я брала участь у деокупації у складі штурмової групи «Рух». Була бойовим медиком. І ми працювали якраз на напрямку Херсона. А в кінці 2022-го року нас перекинули на Донбас», – розповідає пані Яна.
Наразі херсонці 25 років і ось вже п’ятий рік, як вона стоїть на захисті України. Але каже, що і досі зіштовхується зі стереотипним мисленням.
«Жінка-командир – це п****ць» – це те, що я чую. Але не має значення, що мені за паспортом 25 років. Скоро буде п’ятий рік, як я на війні. І жива, і маю поранення, і маю досвід. Ми тут всі прийшли на службу. Ми всі во-ю-є-мо, і в нас одна мета, одна ціль, і ми до неї йдемо. А его треба залишати поза. Спочатку – виконання задачі, потім вже можемо говорити, що було і як. Зараз я стала командиром жіночого взводу «Амазонки Банші» – це операторки БпЛА. Ми ще набираємо жінок. У нас є загальна аеророзвідка, ураження. Це FPV, НРК, потрібні аналітики, діловоди. Якщо маєте бажання, роботу знайдемо», – говорить захисниця.
Натомість Яна переконана: у війську не треба розділяти – дівчина чи чоловік. Але саме жіночий підрозділ вона обрала, бо не всі чоловіки ще готові прийняти той факт, що жінки можуть бути на ключових посадах.
«Звісно ми не відділяємо жінок від чоловіків взагалі – ні, ми йдемо пліч-о-пліч. Але тут, у підрозділі, вони – амазонки, вони знають свої права, свої обов’язки і виконують їх на рівні. Всі чоловіки важко приймають той факт, що жінка в армії. Все. Давайте приймемо той факт, що раніше тут начебто були суто чоловіки, а ми прийшли до них. Звичайно, ми чуємо: «жінка на кораблі». Я вже не реагую. Раніше ображалася. Мені досі пишуть про губи, що у війську вони заважають. Що я тут за грошима, за чоловіками. Що я не воюю. Ну, Боже, мені що, ображатися на таке?» – додає військова.
Бути молодим управлінцем — це дуже важко, зізнається херсонка.
«Мене витягли з моєї зони комфорту: я чотири роки віддала переважно бойовій роботі. Постійно у посадках, керую, біжу, треба швидко мислити, і тут – раз: нове. Це цікаво, важко, але воно того варте. І я впевнена, що зовсім скоро буде результат, і ми його покажемо. А сам ворог буде писати знову мені в особисті «Ми вас знайдемо». І не знайдуть! Я була на навчанні три тижні, перенавчалася під наші бойові умови. Перший раз вийшли – і ураження танку, підбитого вже, але я його добила. Працювати дронами на оптоволокні легше. Тому що я можу сидіти у низині і літати, куди завгодно. У мене радіо і керування, і відео – все на оптиці. Коли я працювала на ударних дронах, то були такі моменти, коли зникає картинка. І коли ти все спалюєш ту БМП чи машину, то це хороший день для мене і поганий для ворога», – каже Яна Залевська.
Зі слів захисниці – її робота стала вже буденністю, притупляються почуття. Але за кожен вдалий виліт дякує собі та своєму екіпажу.
«Мені головне, щоб я знищила ціль. Немає від цього радості. Я усвідомлюю, що просто вибору немає, бо коли я працюю: або – я, або – мене. Все. Математика виживання дуже проста. Найважче на війні? Звичайно, що втрата і поранення своїх. Коли ти чуєш їхній крик і бачиш все, а тобі треба діяти з холодною головою. В моменті все о’кей, нормально – ти працюєш. А потім… ти чуєш це ночами», – додає Яна.
«Це я тато, я – 300»
Поранення отримала влітку 2024 року на Донеччині. Я тоді вже працювала оператором дрона-«камікадзе». Це було просто влучання ворожого авіапідрозділу. Яна згадує: просто вийшла за потреби з укриття і опинилася там. Спалах. Далі кричала, що вона «300».
«Я батьковий номер телефону на пам’ять знаю. Дзвонять йому, кажуть: щось з Яною сталось. Я кричу: «Це я тато, я – 300». Далі я вже пам’ятаю, коли отямилась. Тоді я і зробила оце перше селфі, яке виставила. Чомусь от на думку спало таке: «Обличчя не жіночої війни». Я заснула на пару годин, а прокинулася вже медійна», – говорить Яна. – У мене була ще розірвана рука, зараз вона ось так виглядає. Досі ми працюємо з рукою лазером, шліфовками, це все чорне буде підчищатися, шліфуватися, щоб були гладенькі шрами. Обличчя зробили першим, все ж таки – дівчина. В очах досі є бруд, але його не витягнути, тому що дуже близько до зіниці».
Реабілітація тривала близько семи місяців. Яна просила завершити її трошки раніше, щоб повернутися у стрій до своїх. Вона одразу знала, що повернеться.
«Я подзвонила на четвертий день, сказала, що зараз вухо прооперують, я вертаюсь», – каже захисниця.
Було близько десяти операцій на обличчі, на руках, де діставалися уламки, і на вуха. У Яни є часткова втрата слуху, вона носить слухові апарати. Також є шум у вухах, але до нього вона вже звикла. А коли вона на бойових, то екіпаж додатково дублює для неї інформацію голосовими.
Прикладом для неї був і є батько, який несе службу з 2015 року, з часів АТО. Зараз служить в 141-й бригаді і також навчається на оператора БпЛА. Також завжди поруч мама – і всю реабілітацію захисниці, і чоловікові поранення всі також вона поруч. Має захисниця і 8-річну доньку Юлю, з якою спілкується по відео. Вона сумує за мамою і просить у майбутньому її також навчити літати.
Яна Залевська зазначила, що її план повернення починається з лікування вуха та відновлення психологічного стану, зокрема через можливі флешбеки, аби не переносити емоційне навантаження на родину. Вона також додала, що наразі не надто замислюється про повернення до Херсона, адже вважає, що поки Україна не звільнена, справжнього дому для неї немає. За її словами, дім — це там, де поруч мама і де вона сама зараз знаходиться.
