«Кожен українець має знати, що Херсон не здали окупантам. Наші хлопці боролися до останнього, вони з автоматами та гранатами йшли проти БТРів, проти озброєних до зубів росіян. Вони робили все можливе і неможливе, аби не дати окупувати Херсон. Ні, це не були звичайні цивільні, як писали у соціальних мережах, це була наша територіальна оборона. І коли зараз про них хочуть забути, їх не хочуть брати до переліку Героїв, справжніх борців – мені хочеться кричати. Тому я вирішила, зробити все, аби про цих хлопців не лише дізналися, а й пам’ятали через багато десятиліть та століть. Як би мені не було складно спілкуватися з рідними загиблих, знайти всю необхідну інформацію, але я напишу цю книгу пам’яті», – ділиться херсонка Оксана Погомій.
Бої 1 березня 2022 року в Бузковому парку та поблизу Херсонського обласного ліцею – одні з найтрагічніших та найгероїчніших епізодів у боротьбі за український Херсон. Того дня майже сотні чоловіків вступили в бій з окупантами, сили яких значно переважали. Місцеві бригади ТрО були з автоматами та гранатами, росіяни – на броньованій техніці.
Вже 2 березня соціальні мережі облетіли кадри з Бузкового парку, на які неможливо було дивитися без сліз та болю. Серед скошених вогнем з великокаліберної зброї дерев лежали тіла загиблих, а подекуди їхні відірвані кінцівки.
Після деокупації Херсона в Бузковому парку встановлено пам’ятний знак загиблим оборонцям міста
Тривалий час про ті бої нічого достеменно не було відомо, адже росіяни намагалися приховати факт спротиву. А учасники боїв, яким вдалося вижити, переховувалися задля власної безпеки. Команді телеканалу «Херсон плюс» вдалося віднайти очевидців тих бойових дій та рідних загиблих. Вони з перших вуст розповіли про підготовку до протистояння окупантам, переховування захисників та виживання після втрати найрідніших.
Пораненого побратима видавав за сина
Коли постає питання про захист рідної землі, то колишніх військових не буває! У цьому переконаний житель Білозерської громади Костянтин Козак. Він ще з 90-х років – військовий пенсіонер, попри це у 2014 та 2022 роках був одним з перших, хто взяв до рук зброю. За його плечима зона АТО, ООС, робота в оперативних командуваннях «Північ», «Південь» та у військових формуваннях Луганської області. У 2020 році пану Костянтину виповнилося 63 роки, тож в той час він вже остаточно припинив військову діяльність і планував займатися буденними справами.
Відпочити вдалося недовго – два роки, адже 24 лютого 2022 року росія оголосила повномасштабне вторгнення і вже о 5.00 в різних населених пунктах Херсонщини масово лунали вибухи.
«Старший син та сестра невістки одразу вирішили стати на захист України, молодший син працює рятувальником і я знав, що він не покине Херсон у біді. Тому я просто зібрався і прийшов до військкомату. Охочих захищати справді було чимало, серед яких не лише досвідчені. Мене прийняли до 194-го білозерського батальйону Сил ТрО військової частини А7360. Враховуючи весь мій досвід, призначили заступником командира батальйону, – згадує чоловік. – Пам’ятаю, що ще три автобуси з хлопцями відправили на Луганщину для підкріплення. 25 та 26 лютого нам видали зброю, ми провели базові навчання для тих, хто взагалі не був пов’язаним з армією. На понад 200 захисників було 127 автоматів. Тоді ж нас розділили на роти, ми охороняли об’єкти критичної інфраструктури».
Зранку 1 березня учасникам тероборони повідомили, росіяни почали заходити в обласний центр з кількох напрямків. Один із їхніх маршрутів пролягав з боку аеропорту в Чорнобаївці. Тож визначили, що перша рота зустрічатиме окупантів на Білозерському кільці (біля Херсонського обласного ліцею), а друга – на вулиці Нафтовиків у Бузковому парку. Костянтин Козак був у першій роті, а ось його старший син – у другій. Чоловік зізнається, ніхто не був впевнений, що повернеться додому.
«На місця ми добиралися автобусами. Висадилися за кілометр чи два від ліцею, роздали хлопцям гранати Ф1 та патрони, також на кожну роту нам виділили по два гранатомети «Муха». Коли ми дісталися вказаної локації, то я розділив роту: частину відправив ближче до обласного ліцею, а я з іншою групою пішов через Білозерську площу. Я цікавився у цивільних, чи не бачили вони росіян, на що мені відповідали: «Їх вже тут повно. Вони ходять як у військовій формі, так і в цивільному одязі». Нашою помилкою було те, що окупанти почали заходити в місто ще 28 лютого, а ми вийшли на бій тільки 1 березня. У такій справі кожна секунда – на вагу золота», – наголошує чоловік.
Коли трохи пройшли та озирнулись, учасники Сил територіальної оборони помітили одного росіянина у цивільному, позаду якого були два-три у військовій формі та стояв бронеавтомобіль «Тигр».
«Росіяни нас побачили, я підпустив їх до нас десь на 50 метрів і ми відкрили вогонь. Хлопцям зі своєї роти я сказав використовувати гранатомети тільки проти бронеавтомобіля. Нам вдалося двох вбити, а третій окупант почав кричати та кликати підмогу. Це спрацювало. Окупанти закидали всю територію гранатами – зробили димову завісу, щоб за цей час розділитися по вулицях, – каже Костянтин Козак. – Під час бою до нас під’їхав хлопець у цивільному і відкрив вогонь. Я спочатку думав, що він проти нас, а потім зрозумів, що він стріляє в бік окупантів. Цей хлопець два магазини відстріляв і поїхав. Але це була допомога і я встиг розставити своїх хлопців біля Білозерського кільця, щоб окупанти не прорвалися. Тоді росіяни почали застосовувати міномети, БМП та «Тигри». Активно обстрілювали зупинку, прибудинкові території багатоповерхівок, тож у квартири ті гранати теж долітали. Через кілька хвилин активного бою окупанти застосували дрон і їм вже легше було відстежувати наші дії».
Та як виявилося, приватні будинки, що по вулиці Полтавська, вже були захоплені окупантами і вони лиш чекали слушного моменту або наказу, щоб завдати удару по ТрО зі зворотного боку.
«От уявіть, їх близько 200 осіб підбиралися до нас зі спини. І хочу сказати, що всі вони мали спецодяг, в кожного третього був кулемет або гранатомети. В цей час ми помічаємо, що з приватного будинку вийшла молода жінка з телефоном, десь 15 метрів від нас. Але ж не відкривати вогонь по цивільній людині. Вона дійшла до зупинки і вже тоді хлопці з моєї бригади повернули її, наголосивши, що у нас йде бій. Вона повернулася до будинку, відкрила кватирку, дістала снайперську гвинтівку, визначила наше місцеперебування і почала гатити. Ми зрозуміли, що це російська снайперка перевдягнена у цивільне. Вона вбила кількох наших: одному поцілила в живіт, другому та третьому – в око та ногу. Але одного вдалося своєчасно відтягнути та відправити до лікарні. Йому зробили операцію, встановили металеву пластину в щелепу і протез ока», – згадує Костянтин Козак.
За підрахунками пана Костянтина, бій поблизу Херсонського обласного ліцею тривав понад дві години. Чоловіки розуміли – якщо залишаться на місці зі жменею патронів вони приречені на смерть або полон. Тож прийняли рішення відступати з позиції.
«Наша рота відступала в бік Херсонського державного аграрного університету. Спочатку пішли молоді хлопці, а старші їх трохи прикривали. Загалом десь за пів години нас вже не було на місці. Дорогою ми зустріли інших хлопців з тероборони, які повідомили, що окупанти практично знищили роту в Бузковому парку. В аграрний університет ми так і не потрапили, бо на території вже були росіяни з технікою. Тоді ми забігли до однієї зі шкіл, де ще були працівники. Вони надали першу домедичну допомогу пораненому та сховали нашу зброю у підвал», – розповідає чоловік.
Зранку 2 березня Костянтин Козак разом з пораненим побратимом навідалися на огляд до лікаря, а після – молодший син відвіз чоловіків до Білозерки. Там дружина Костянтина Козака піклувалася про пораненого три тижні. Чоловіки здогадувалися, окупанти рано чи пізно почнуть шукати учасників ТрО. Тож, спочатку вони з жінкою видавали пораненого за старшого сина. Коли самопочуття хлопця покращилося – він повернувся додому, а ось пану Костянтину довелося переховуватися до дня звільнення правобережної Херсонщини.
«Список учасників тероборони швидко потрапив до окупаційної влади і тоді почалися перевірки, обшуки. Двох моїх знайомих окупанти закатували до смерті, інших двох поки ще не повернули додому взагалі. Мене шукали і в сина на квартирі в Херсоні, і в Білозерці. У квартирі росіяни не встигли вибити двері, адже їх побачила керівниця ОСББ і підтвердила, що я давно не проживаю тут. У Білозерці були тричі: проводили тотальні обшуки. Вони шукали зброю, посвідчення, документи і мене, звичайно. На третій раз просто під’їхали, винесли з хати всю побутову техніку, завантажили в мій автомобіль з причепом і виїхали з двору. Обікрали всю хату, та головне – не тронули дружину. Вона чітко їм казала, що я поїхав в інше місто і зв’язку зі мною немає. Але я переховувався у надійному місці. Виїхати я не міг, бо мене взяли б на першому блок-пості», – зізнається учасник бойових дій.
Дуже складно було навіть забрати тіло загиблого у підвалі ліцею
Серед тих, хто мало не голіруч боровся з озброєними до зубів російськими окупантами і житель Широкої Балки Віталій Грозинський. За освітою він вчитель фізкультури, тож чимало років працював у місцевій школі, а згодом став керівником радіоспортивного гуртка Станції юних техніків у Білозерці. У вільний від основної роботи час він займався ремонтом та обслуговуванням компʼютерної техніки.
Ще до повномасштабного вторгнення росії, у 2015 році, пана Віталія викликали до військкомату для поновлення даних, а у 2017-2018 роках та 2020 році він раз на рік упродовж 10 днів проходив навчальні збори тероборони на полігонах.
Під час бою у Бузковому парку чоловік отримав поранення несумісні з життям. Про Віталія Грозинського, його спогади та героїчний вчинок журналістам команди «Херсон плюс» розповіла його донька Ольга.
«Напередодні повномасштабного вторгнення тато не мав військового досвіду, який дав би йому можливість вижити в бою з танками та БТРами лише з одним автоматом у руках та без необхідної екіпіровки. Дякувати Богові, що хоч деяким хлопцям із їхнього 194 батальйону вдалося залишитися живими. Я до землі вклоняюсь кожному, вони Герої, – розповідає Ольга Грозинська. – Як зараз пам’ятаю те 24 лютого 2022 року. Перше, що я зробила, одразу ж зателефонувала татові і почула від нього: «Так, доню, це сталося». Він надав мені чіткі рекомендації, а сам першим же автобусом із села Широка Балка поїхав до військкомату в Білозерці. В той же день, увечері, тато подзвонив і повідомив, що у військкоматі оформили усі необхідні документи і наказали йому повертатися додому, і вже там чекати на дзвінок. Вже 26 лютого тата розподілили до підрозділу, що базувався у Херсоні та видали зброю».
Віталій Грозинський на навчальних зборах до початку повномасштабної війни
До 1 березня Ольга Грозинська була на постійному зв’язку з батьком. Віталій Грозинський розповідав доньці про свій розпорядок дня, про тренування, наряди, чергування, заспокоював її, що вони добре харчуються та навіть надсилав фото з військової їдальні. Зі слів дівчини, медикаменти захисникам збирали всім селом та передавали волонтерами.
Світлини з їдальні, які Віталій Грозинський надсилав доньці Ользі
«1 березня 2022 року о 7:26 ранку ми з татом спілкувались востаннє. Я досі зберігаю наше з ним листування у месенджері, і буду зберігати усе своє життя. Того ж дня я втратила зв’язок з татом. 2 березня, біля опівдня, на звʼязок зі мною вийшов товариш мого тата, який пліч-о-пліч був із ним у цьому запеклому бою і повідомив мені про загибель тата. Життя для мене зупинилося, але я мусила взяти себе у руки і знайти тіло тата», – згадує донька захисника.
У інтернеті вже на той час з’явилися моторошні кадри після боїв. Понівечені тіла людей, відірвані кінцівки та чималі калюжі крові – саме по таких світлинах родини намагалися розпізнати вбитих. Та по цим фото Ользі не вдалося впізнати батька.
«У нас тоді періодично вимикали український зв’язок і я пам’ятаю, як намагалася знайти хоча б одну смужку зв’язку. Виходила на город. У телеграмі тоді створили групу, до якої надсилали фотографії загиблих у Бузковому парку. Там такі жахіття були, це дуже важкі кадри. Я почала постійно писати у цій групі, надсилала фото тата і питала, чи бачив його бодай хтось. Пройшов час і я дізналася, що татове тіло знаходиться у підвалі Херсонського обласного ліцею. У цій же групі мені давали номери телефонів різних людей, які могли щось знати і надати мені хоч якусь допомогу. Це було складно, але вдалося знайти чоловіка, на ім’я Ярослав, який наважився пробратися на територію навчального закладу та підтвердив, що тіло батька досі там. Він надіслав мені фото та відео. Я нічого не відчувала тоді, переді мною було тільки одне завдання – забрати тіло тата»,– ділиться спогадами пані Ольга.
Згодом на території навчального закладу поселилися росіяни, а отже забрати тіло стало куди складніше. Адже окупанти могли не лише не віддати тіло Віталія Грозинського, а й завдати шкоди його знайомим та рідним. Та донька таки знайшла людей, які поїхали до ліцею за тілом. абрати його їм вдалося не з першого разу.
«Я пам’ятаю, як вперше люди поїхали за татовим тілом, але до них вийшов окупант і сказав щоб вони забиралися геть. Але ми не здалися і зробили другу спробу. Дякуючи відважним людям, 5 березня татове тіло вдалося забрати і перевезти до моргу. Після цього трохи відлягло. Але я розуміла, що в морзі він вічно лежати не може і потребує повноцінного поховання, – розповідає Ольга. – 14 березня я пройшла кілометрів 10 від селища Текстильного до ХДУ. Ні, я майже бігла, щоб швидше купити у ритуальному бюро всі необхідні речі для поховання. Знаю, що коли ховають людину, то обов’язково треба покласти до домовини особисту річ. Але це було неможливим, адже на той час наш будинок у Широкій Балці окупували росіяни і майже все звідти винесли».
15 березня 2022 року Віталія Грозинського поховали на кладовищі. Його донька і досі згадує той день, коли прийшла вперше на впізнання до моргу, проте на власні очі тіло батька так побачити і не вдалося.
«Мені сказали, що тато лежить далеко на полиці і дістати його важко. Тому працівник моргу запропонував зробити фото тіла мого тата. Я дала йому свій телефон, він зробив кілька фотографій і так я впізнала свого тата. Усі ці фото та відео я зберігаю, адже тепер багато чого доводиться доводити та підкріпляти доказами, – розповідає донька загиблого захисника Грозинського. – Того дня, коли ховали тата, похоронний кортеж потрапив під обстріл. Місце поховання знаходиться за декілька кілометрів від Чорнобаївського аеропорту, а яке пекло там відбувалося на той час, усі знають з новин. Тому на поховання ніхто з рідних не їздив. Почуття провини лишилося, але я знаю, тато не хотів би, щоб я ризикувала своїм життям».
Вже влітку 2022 року до Ольги навідувалися російські окупанти з обшуками. Дівчина зізнається, всі документи та речі, що могли свідчити про батька-захисника, надійно сховала. Після виїзду з окупації Ольга Грозинська поставила за мету зробити все, аби її батька визнали учасником бойових дій, аби його визнали Героєм, який захищав Херсон від російської орди.
Україна має визнати всіх Героїв
Дійсно, довгий час події 1 березня 2022 року у Херсоні були великим болем лише для рідних та знайомих учасників місцевої тероборони. Спочатку вимушене мовчання в окупації, а потім, як виявилося, і нікому непотрібний клопіт серед військових високопосадовців.
Під час спілкування, Ольга Грозинська та Костянтин Козак неодноразово наголошували, через вторгнення всі важливі документи про причетність хлопців до бою були знищені, тож зараз все потрібно доводити через суди.
«У перші дні вторгнення ми були потрібні, а зараз? Чому мати, жінка чи дитина має доводити, що рідна для неї людина віддала життя за Херсон? Чому вони мають звертатися до суду, носити стоси папірців? Ці рідні нічого не отримали, хоча мають право і на фінансову допомогу. Постійно чуємо якісь відмазки про документи, про складнощі в поновленні. Але я принципово готовий йти до кінця, поки моїх побратимів не визнають військовослужбовцями, які загинули при виконанні своїх обов’язків під час бойових дій. Особисто мені гроші не треба. У мене дорослі сини, ми заробимо собі. А в деяких загиблих є малі діти і батько для них був єдиним годувальником. Поки деякі працівники військкомату виїхали з перших днів і просто зробили собі посвідки УБД, ці діти будуть зростати напівсиротами і носитимуть квіти на могилу батька. Я вважаю, це сором», – зізнається пан Козак.
Кілька заяв та запитів на ім’я командира військової частини написала і донька загиблого Віталія Грозинського.
«Зараз ми зібралися цілою командою. Кожна сім’я загиблих виборює своє право на справедливість, на правду, відстоює честь наших Героїв. Я вірю, що ми зможемо довести, що наші батьки, брати, дідусі, усі, хто у той жахливий ранок стояв на захисті своєї країни у Бузковому парку та на території Ліцею, що всі вони мають право офіційно мати звання Героя України, як солдати, а не просто як добровольці. Це непорушне право кожного солдата – бути впевненим, що він йде боронити свою країну, яка у випадку поранення або загибелі подбає про його родину», – каже пані Ольга.
Пам’ять про них житиме вічно
Вирішила не залишатися осторонь проблеми і депутатка Херсонської міської ради Оксана Погомій. Херсонська волонтерка розповідає, ще навесні поставили за мету оголосити конкурс і встановити в Бузковому парку монумент загиблим захисникам. Тоді херсонка почала шукати людину, яка б мала перелік всіх тих загиблих, і знайомі передали їй контакти Костянтина Козака. Саме від нього пані Оксана дізналася, що опір чинили одночасно на двох напрямках і зовсім не цивільні, а учасники ТрО. Згодом вона почала спілкуватися з рідними та побратимами. І як виявилося, є чимало важливих для історії фактів.
«Наприклад, херсонця Петра Панчука поранили і він ховався на нафтозаводі. Але поранення виявилися не сумісними з життям, та ще й варто враховувати, що своєчасної медичної допомоги йому не надали, тож там він і помер. Пізніше його знайшли і поховали.
Під час окупації російські військові мали списки учасників ТрО, тому деяких вони забрали та закатувати до смерті. Наприклад, Віталія Лапчука окупанти викрали наприкінці березня 2022 року і закатували. Його знайшли мертвим на набережній із зав’язаними ногами та гирею.
Також вбили і Дениса Миронова. Окупанти забрали його до Сімферополя, де тримали у в’язниці, повернути тіло вдалося під час обміну. Хлопці, які були з Денисом Мироновим в одній камері, розповідали, що він мовчав і окупанти стрибали йому на грудну клітину, – розповідає Оксана Погомій. – Серед загиблих і Олексій Ронський. Він був учасником АТО, старший сержант. Згодом він демобілізувався, а коли вже у 2022 році почали говорити про масштабні навчання росії та можливе повномасштабне вторгнення, він повідомив мамі, що має повертатися на службу. Що він не зможе всидіти вдома, якщо будуть знову захоплювати Україну. А 24 лютого він прийшов до військкомату та записався до Білозерської ТрО. І таких історій безліч».
Зібравши чималий стос важливої інформації, Оксана Погомій наважилася на написання та друк книги, яка міститиме біографії та світлини захисників Херсона. Зі слів херсонки, поступово крім захисників ліцею та парку вдається знаходити і тих, хто чинив опір на вулиці Паровозна, у Наддніпрянському, на Антонівському мосту. Волонтерка зізнається, говорити з людьми, які у цій війні втратили дитину, брата, батька чи чоловіка – непросто. Адже довгий час люди тримали цей біль в собі.
«Я вже зібрала історії дев’яти загиблих, а їх є насправді куди більше. Тільки біля ліцею та у Бузковому парку загинули понад 20 захиників, а ще трьох закатували в окупації і це ще не всі. Треба згадати і тих, хто в інших точках мужньо відстоював наше місто, – розповідає херсонка. – Інформація про написання книжки розповсюджується швидко, тож до мене інколи самостійно звертаються рідні загиблих. Наприклад, звернувся і брат одного з оборонців Херсона на вулиці Паровозній. Цей чоловік не хоче фінансової допомоги чи жалібних слів, а просить згадати у книзі пам’яті його брата, щоб про нього знали та пам’ятали. Зараз я збираюся з силами, щоб зателефонувати до інших рідних і переконати їх розповісти про сина, брата чи батька. Бо ви ж розумієте, що це невимовний біль і не всі хочуть згадувати ті трагічні дні лютого-березня 2022 року».
На розповідь про кожного оборонця Херсона пані Оксана планує виділити від однієї до двох сторінок. Це буде невелика історія про його життя до повномасштабного вторгнення, а також особиста світлина.
«Важливо показати, що це були звичайні люди, тому я прошу родичів розповісти про життя Героїв у мирний час. Бо кожен з них до повномасштабного вторгнення мав роботу, мав захоплення, всі про щось мріяли та чогось прагнули. Можливо, вони також були не готові прокинутися зранку, взяти до рук зброю і йти на захист країни, але вони це зробили, – наголошує Оксана Погомій. – Інколи рідні і самостійно пишуть історії, а ми вже потім редагуємо, за потреби виправляємо помилки. Допомагає мені у цьому сестра одного загиблого, вчителька української мови Алла Куценко. Вона сама виявила бажання долучитися, аби стати частиною такої доброї справи».
Книга про оборонців Херсона буде доступна в друкованому та електронному варіантах. Кожен охочий зможе замовити її для особистого користування, а також для бібліотек, музеїв та інших культурних установ.
Оксана Погомій переконана, для реалізації такої доброї справи вдасться знайти мецената. А якщо ні, то кошти обов’язково зберуть небайдужі люди і книжка точно побачить світ.
Автор: команда «Херсон Плюс»
