«Я пам’ятаю, як тоді, у березні 2022 року, Влад записав мені відео – єдине за три з половиною роки полону. Він сказав, що з ним усе добре, що кохає мене попри все. Я трималася, щоб не плакати, а всередині були думки: хоч би ще обійнятися, почути його рідний голос», – згадує Юлія Брит.
Замість дзвінків – тиша, замість обіймів – надія, а замість спільних прогулянок – акції. Три з половиною роки Юлія Брит із Каховки прожила у боротьбі та з молитвами – і все задля єдиної мети: якнайшвидше повернути чоловіка, військовослужбовця Владислава, додому. Мрія здійснилася саме тоді, коли вже опускалися руки: 24 серпня 2025 року землячка отримала довгоочікуване повідомлення – «Захисника звільнили з полону». Нині вони разом адаптуються до нового життя, намагаються планувати майбутнє й радіти кожному спільному дзвінку, кожній зустрічі.
Полон на другу добу повномасштабки…
30-річний Владислав Брит родом із Каховки, що на лівобережній Херсонщині. За освітою він газозварювальник, але коли у 2014 році росія почала бойові дії на сході України, підписав контракт і став на захист Батьківщини. Він воював із побратимами 57-ї окремої мотопіхотної бригади на Луганщині. Повномасштабне вторгнення Владислав Брит зустрів на передовій, куди відправився за п’ять днів після власного весілля. Дружина Юлія згадує: боєць попередньо не казав про можливу небезпеку чи наступи, навіть не встиг попередити, бо на другий день повномасштабної війни потрапив до російського полону.
«У першу ніч повномасштабки ми ще листувалися, а вже вдень 25 лютого Влад не вийшов на зв’язок. Наступного дня мені переслали відео, на якому я побачила його серед 17 полонених бійців. Це були перші українські полонені на Луганському напрямку, тоді росіяни показували це відео скрізь. Я була шокована, у розпачі, не знала, що робити, бо перебувала вже в окупованій Каховці, тоді ще не було ані чатів, ані координаційного штабу. Та й у нас так склалося, що служба чоловіка – це була лише його зона відповідальності, він самостійно все вирішував, то я навіть не знала, куди й до кого звертатися», – згадує Юлія Брит.
Тоді дружина військовополоненого самотужки почала шукати різні варіанти в інтернеті – і випадково натрапила на представництво російського омбудсмена, зв’язалася з ним і передала чоловікові відеозвернення. Владиславу дозволили записати відео у відповідь. Це була єдина звістка за роки полону.
«Написала на електронну пошту російського омбудсмена, там підтвердили, що мій чоловік дійсно перебуває в полоні. Через місяць мені дозволили записати відео для нього – і йому у відповідь для мене. Він був небагатослівний, бо не можна було називати місцерозташування чи якісь деталі: просто, що кохає, що з ним усе нормально. Також попросив сповістити рідних його побратима, що той теж у полоні. Я сказала лише, що кохаю його й чекаю, що все буде добре», — згадує Юлія Брит.
Боротьба, що тривала роками
Росіяни швидко захопили Каховку, а вже за кілька місяців мали всі списки воїнів АТО та їхніх родин. Юлія Брит розуміла: її чоловіка знають місцеві, і ті, хто перейшов на ворожу сторону, можуть розповісти все. Тож, вичекавши слушного моменту, вона евакуювалася. Після цього оселилася у Коростені, працює у дитячому садочку, волонтерить у Центрі життєстійкості, який діє на базі Товариства Червоного Хреста України.
«Спочатку, коли я приїхала вже на підконтрольну територію, було дуже важко: і після окупації, і через нерозуміння, як діяти далі. Згодом у Коростені я стала волонтеркою, допомагаю сім’ям безвісти зниклих і полонених. За цей час були сотні зустрічей з Координаційним штабом, омбудсменом, МВС, поїздки в різні міста, мирні акції. Чесно, я нікому не бажаю проходити через цей досвід. Люди часто запитують, як я це змогла. І я сьогодні сама зрозуміла, що ця боротьба була дуже тяжкою. Це постійний рух, де не можна просто скласти руки», – говорить Юлія Брит.
Побратимів Влада Брита звільняли впродовж трьох з половиною років, але особистих звісток для дружини наш земляк не передавав. Вона лише знала, чи живий, чи здоровий, та де його утримують.
«Його тримали як військовополоненого. Спочатку це було СІЗО, а потім він майже три роки перебував у 36-й колонії у Луганській області. 18 грудня 2024 року його вивезли вглиб Сибіру. Їх там тримали по кілька людей в одній камері. І якщо я бодай щось знала про нього, то він про мене – ні. Чи я жива, чи не жива, чи є хоча б одна людина, яка чекає на нього й бореться за нього. Бо батьків у нас уже немає, ми найближчі один для одного», – розповідає пані Юлія.
Попри те, що каховчанка писала чоловікові багато листів, він жодного не отримав. По її хаті скрізь були розвішані світлини бійця – так вона спілкувалася з ним, розповідала про свої переживання, успіхи на роботі чи просто про те, що відбувалося за день. А він відповідав їй лише уві сні.
«Якось у Києві, після чергової зустрічі, залишилася на ніч, заснула так міцно, що не чула ні тривог, ні будильника. Уві сні він сказав: «Зачекай, не прокидайся, я тебе потримаю, а потім підеш». Прокинулась, бачу – проспала майже дві години. Відкриваю телеграм: місце, де мала бути зустріч, сильно обстріляли, були жертви. І я думаю: саме він тоді мене ніби вберіг. За тиждень до обміну, коли в мене вже опустилися руки і я не знала, куди далі, що робити, він снився мені щодня», – згадує жінка захисника.
Кохання, яке витримало навіть полон
За роки боротьби за повернення чоловіка каховчанка не пропустила жодної акції та профільних зустрічей. Вона друкувала його світлини на футболках, прапорах, робила плакати, аби бодай отримати хоч маленький шанс на його повернення. Тож, коли дізналася про проведення нового обміну, вирішила взяти з собою людей, які приходять до Центру життєстійкості, і поїхати на Чернігівщину.
«Взагалі цей обмін планувався на п’ятницю. Майже доїхавши до Чернігова, нам повідомили, що, на превеликий жаль, обмін було зірвано й перенесено на суботу. Тому ми вирішили залишитися ще на один день, але в суботу нас знову поінформували, що обмін перенесли вже на 24 серпня. Сказати, що я щось відчувала, – то ні, адже звикла за понад три роки, що кожен обмін проходив повз мене. Тож я налаштувала себе, що поплачу і буду далі боротися», – згадує каховчанка.
Проте в найнесподіваніший момент вона побачила те, за що так відчайдушно боролася: в особистому кабінеті координаційного штабу облікова категорія змінилася на «звільнений з полону».
«Десь на сьомий раз я змогла зайти в особистий кабінет, а далі я майже нічого не пам’ятаю – нашатир, вода, таблетки… Я чекала з одного боку, а його завели з іншого. Кричу: пустіть мене! Спершу казали: «не можна», а потім один із представників вигукнув: «Виведіть її чоловіка, бо вона нас за три з половиною роки вже задовбала». І от його виводять, а він стоїть у шоці, не вірить, що я приїхала. Він думав, що ніхто не чекає – телефонував, а мій телефон був вимкнений. Каже: уже їхав і думав: ну все… А тут побачив мене. Цей погляд я ніколи не забуду», – додає жінка.
Юлія Брит говорить, що попри всі труднощі, які довелося пройти, її чоловік майже не змінився. Його добрі очі, щира усмішка та обійми залишилися такими, як і тоді, на весіллі 30 грудня 2021 року. Так, він схуд, змарнів, має проблеми із зором, але вона наголошує: разом усе під силу.
«Зараз Владислав проходить реабілітацію у лікувальному закладі. І хоча спочатку чоловік казав, що 100% планує повернутися до війська, то я йому пояснила: якщо ще щось трапиться, то вдруге моє серце не витримає… Ми продовжимо допомагати іншим рідним полонених та зниклих безвісти, продовжимо боротися, щоб повернули кожного. Але вже стільки пройшли, і хочеться просто бути разом – тут і зараз», – каже дружина захисника.
Родина мріє про спокій, про тихе щастя, про те, щоб колись слово «полон» залишилося тільки у спогадах – а поруч завжди були ті, за кого вони так довго й важко боролися.
Автор: команда «Херсон плюс»
