Херсонець Юрій Чехун розповів про три роки виживання у полоні
Його катували за українську мову, ламали пальці, били по голові… Херсонець Юрій Чехун, оборонець Маріуполя та морпіх 36-ої бригади, пройшов пекло, але не зламався. За 37 місяців російського полону він змінив п’ять місць утримання, пережив тортури, примусові роботи, відсутність медичної допомоги й повну ізоляцію. Проте повернувшись додому, він чітко заявив про намір продовжувати службу: «Я продовжую шлях військового. Мої сини воюють – і я буду поруч».
Як волонтер став оборонцем Маріуполя
До повномасштабного вторгнення херсонець волонтерив – разом із небайдужими земляками возили на схід для українських військових обладнання, речі та продукти харчування. Під час одного з таких виїздів у 2018 році Юрій Чехун запитав у знайомої військової, чи можна доєднатися до наших і разом захищати Україну на сході – і так усе й почалося.
Фото анімовано за допомогою ШІ
«Ми волонтерили, постійно їздили на східний напрямок. А в 36-й бригаді була українська військова з Херсонщини, наша вже покійна Ірина Шевченко. Пам’ятаю, як вони прийшли з ротації, а ми зробили їй день народження на Донеччині. Тоді я запитав її: «Іринка, візьмеш мене до себе нести службу?» Вона подзвонила комбригу – і так я і пішов. З 2018 року долучився до 36-ї бригади морської піхоти, взяли водієм бронетранспортера», – згадує пан Юрій.
Напередодні повномасштабного вторгнення, у грудні 2021 року, пан Юрій разом із побратимами зайшов на ротацію поблизу Маріуполя. Зі слів херсонця, сильні обстріли почалися вже з 18 лютого 2022 року: били всім, чим могли дістати – крім моря і неба, звідти тоді ще не летіло.
«Ми бачили вже колони російської техніки біля Маріуполя і розуміли: з дня на день буде наступ. Справжнє пекло почалося 24 лютого – ворожі ракети, снаряди, бомби летіли звідусіль. Я був черговим у батальйоні, мене о 2-й ночі підняли і сказали, що вже з боку окупованої Саханки почали обстрілювати Маріуполь. Небо вже було червоне. Ми відбивалися як могли, оборону тримали до останнього. Але ви ж розумієте, що наші сили були нерівні? Тому так, нам довелося відступити в місто Маріуполь, і це рішення давалося нам боляче. У Маріуполі ми базувалися в районі Волонтерівка, а далі пішли на завод Ілліча. Ми розуміли: залишимося тут – розстріляють, бо 12 квітня місто вже було окуповане, скрізь були російські блокпости», – згадує Юрій Чехун.
За кілька місяців росіяни перетворили мирне, квітуче місто на руїни. На вулицях скрізь лежали тіла загиблих, а подекуди і частини тіл.
«Я ж був у мирному Маріуполі – це було гарне місто, вулицями гуляли люди. А окупантам вистачило лише кілька місяців, щоб зруйнувати все, розбити те, що будувалося роками. Найбільше шкода людей, яким не вдалося вижити без їжі, без води, у холоді. Не всі мали на чому виїхати, та й пропускали вони не всіх», – каже херсонець.
200 побратимів 36-ї бригади морської піхоти вирішили йти на прорив, щоб дістатися до заводу «Азовсталь». Переодягатися не було в що, тому з автоматами, у військових машинах і в формі вони рушили через блокпости – на свій страх і ризик.
«Були якісь заворушення на блокпостах, але нам вдалося дістатися до заводу. Перші тижні воду знаходили у цехах заводу, а далі пробили трубу, яка йшла на охолодження печі, і брали її звідти. Обов’язково треба було кип’ятити, тому шукали дрова, заливали антисептиком і розводили багаття. З їжі у нас була склянка каші на добу і кілька мішків собачого корму. Кашу ми варили, а собачий корм смажили. Отак і виживали», – розповідає військовий.
16 квітня 2022 року Юрій Чехун називає своїм другим днем народження. У той день він підійшов до медичного пункту, щоб зробити укол. За десять секунд після того, як херсонець вийшов із приміщення, туди прилетіла російська бомба.
«У той момент загинуло багато наших дівчат-медиків, хлопців-захисників, а мені якось так пощастило. Хтось добре за мене молився. Я п’ять метрів відійшов від приміщення, мене тільки вибуховою хвилею вдарило об стіну, але живий, дякуючи Богові», – додає наш земляк.
Юрій Чехун разом із знаним волонтером Григорієм Янченком (ліворуч) та з волонтерами-однодумцями з Херсонщини (праворуч)
Обіцяли два-три місяці, а затягнулося на 37…
На «Азовсталі» Юрій Чехун разом з іншими військовими та цивільними пробув понад місяць. Умови були надскладними – росіяни майже цілодобово обстрілювали підприємство та його територію, ворожі літаки літали у ста метрах від бази дислокації. На заводі не було ні зброї, ні боєкомплектів, ні води, ні їжі. А вже 15 травня, за наказом Президента України, всім присутнім сказали готуватися до добровільної здачі в полон. Тоді їм пообіцяли: два-три місяці – і повернуться додому, в Україну.
«18 травня я залишив територію заводу «Азовсталь». Перша точка дислокації – Оленівка (Донецька область). Там нас не били, але харчування було огидним і непостійним – якась юшка та кілька картоплин у кращому випадку. Змушували пити чай настільки гарячий, що у хлопців із рота йшла кров від опіків. Сніданок міг бути о 5 ранку, а вечеря – о першій ночі. Працювати тут ще не змушували, допити були, але без катувань. Лише один раз мене хотіли пристрелити, але все обійшлося», – каже херсонець.
Юрій Чехун став свідком і теракту, який росіяни спланували та здійснили вночі проти 29 липня 2022 року. На щастя, його у тому бараці не було…
«Вибух стався всередині приміщення: самі ж росіяни заклали там фугас, ніякий снаряд туди не прилітав. Ми одразу це зрозуміли по розірваних елементах, а також наші хлопці бачили, як раніше туди заїжджала піротехнічна машина. Окупанти катували бійців полку «Азов», і не всі поверталися звідти живими. Таким чином ворог заховав тіла закатованих. Як вони казали: «Війна все спише». Унаслідок вибуху загинули та отримали поранення сотні бійців. Вічна їм пам’ять», – додає пан Юрій.
Після кількох місяців, замість обіцяного обміну, херсонця разом з іншими побратимами відправили до Горлівки, де він пробув майже два роки. Загалом за час полону Юрій Чехун змінив п’ять локацій – як на тимчасово окупованих територіях, так і в росії. Окупанти розповідали військовим, що українська сторона нібито порушила умови угоди під час першого обміну захисників Маріуполя, тому подальші обміни припиняються.
«Зустріч у Горлівці була «дуже теплою» – окупанти одразу почали лупити нас гумовими палками. Хлопці тижнями лежали сині, а деякі аж чорні від катувань, з буквами «Z» на спинах. Це робили для того, щоб показати, що вони – господарі, а ми – ніхто. Допити були постійно. Не хочеш говорити? Діставали електрошокери, гумові кийки чи киянки і вибивали усе, що хотіли. В основному били по голові, пальцях, колінах, спині. Якщо приїжджав московський або ростовський спецназ, то ламали руки, ноги, вибивали ключиці, розрубували голови. Особисто мені вибили зуби, зламали пальці на правій руці, тож нормально рухати і керувати можу лише двома. І врахуйте, що не було ніякої медицини, – каже військовий. – Нас виводили на роботу у промзону: займалися благоустроєм, прибиранням, зробили город, де садили кавуни, помідори».
Одним з обов’язкових правил у полоні було розмовляти лише російською мовою, вивчити їхній гімн, а також пісні напам’ять. За незнання, за словами пана Юрія, могли забити до втрати свідомості.
«Ми вивчили понад 45 російськомовних пісень. Наприклад, заходить зранку наглядач і каже: «Увечері, коли підете до їдальні, ви всі маєте співати тільки цю пісню». А люди не всі могли запам’ятати – тоді могли побити. Або комусь просто не подобалося, як ти співаєш – теж могли вдарити. Інколи змушували йти тільки гусячим кроком, а там були й поранені, і чоловіки з хворими спинами. Окупанти ще й кричали, щоб ніхто не відставав від колони», – згадує захисник.
Отримував листи від дружини і плакав…
Попри надскладні умови, полоненим інколи вдавалося отримувати посилки від рідних, розповідає Юрій Чехун. Зокрема, це було можливо лише за умови проживання родичів на окупованих територіях. А нашому херсонцю кілька листів від дружини Олени все ж вдалося отримати – саме з них він дізнався про звільнення Херсона.
«Я лише одну посилку отримав через знайомих, але як це вдалося зробити моїм рідним – навіть не знаю. Щодо листів, то їх я отримував від лютого до травня 2023 року, це вдалося організувати волонтерам. Листи були електронними, не написані від руки. Усі деталі розповісти не можу. Але коли відкривав ці листи – на очах були сльози, – згадує військовий. – У мене була неймовірна гордість за Херсон, я так тішився, що наші люди мітингували, показували спротив. Молодці! Не менше радів, коли його звільнили від окупантів».
Одна з перших світлин пана Юрія після повернення з полону
За словами Юрія Чехуна, 37 місяців російського полону були нестерпними, а триматися допомагала віра та думки про рідних. Його 77-річна мама залишалася у Херсоні, а дружина та діти виїхали в інше місто. Найбільше чоловік хвилювався, щоб через його проукраїнську діяльність не постраждали близькі – він розумів: окупантів ніщо не зупинить.
«Розумієте, я свідомо обрав шлях українського військового. Ще на заводі «Азовсталь» сказав собі: ти здаєшся у полон, але він пройде, і все буде добре. Я вже побачив життя, виростив дітей, потримав на руках онуків. Я боявся лише, щоб мої рідні були у безпеці. Але мама відмовилася виїхати, окупанти приходили до неї, питали про мене, мою діяльність, навіть побили, – наголошує військовий. – Побратими, які поверталися додому раніше, казали моїм: «Дід – великий оптиміст, він тримається, ще й інших підтримує». А так і було – тримав хлопців, казав не падати у відчай, що все буде, що цей етап рано чи пізно закінчиться. Якби я плакав – це б мені ніяк не допомогло».
«Я продовжую шлях військового»
Напередодні обміну Юрій Чехун уже відчував, що незабаром поїде додому. Військовий згадує: йому ставили просте запитання – «на обмін чи співпраця і будете з нами». Наш херсонцець без жодних роздумів відповідав: «Я – додому». А 19 червня 2025 року він уже стояв на території України.
«Очі були заліплені скотчем, руки зав’язані. З місця дислокації до москви нас везли в автозаку, а там уже літаком до Білорусі. А далі – Чернігівщина, і ми вдома. Коли я потрапив в Україну, то все було наче сон. Я так плакав, що нарешті вдома. Першою про моє повернення дізналася донька. Їй повідомили фахівці СБУ, бо саме вона їздила на всі зустрічі, боролася за моє повернення, – каже захисник. – А вже згодом я віддзвонився, поговорили з усіма, але просив не приїздити до госпіталю. Бо дружина напередодні потрапила під обстріл і мала перелом. Домовилися, що я сам приїду до Херсона, але донька та син не витримали й усе ж приїхали».
Вже за місяць херсонець дістався додому. За його словами, місто дуже понівечене, але головне – українське і без кацапів. Нині Юрій Чехун збирає документи і планує перейти із 36-ї бригади морської піхоти до 34-ї бригади берегової оборони. Каже: сидіти вдома – не для нього. Він хоче бути поруч із синами, які також боронять Херсонщину від російського ворога.
«Сини воюють і як я їх залишу без батьківського догляду? Ні, ви що. Будемо разом воювати, нічого, що ті пальці не працюють. Я вірю, що в нас все буде добре», – каже Юрій Чехун.
Редакція «Херсон Плюс» вітає військового з поверненням, дякує за захист і бажає швидкого відновлення вдома.
Автор: команда «Херсон Плюс»
