Він втратив ліве око, частину пальців на правій руці, але попри це зберіг у собі любов до Батьківщини. Йому не давали шансів на життя, проте він витримав 15 місяців російського полону і зараз допомагає відновитися іншим! Знайомтесь, це 33-річний морський піхотинець Олександр Дідур. Його історія незламності та віри у краще вражає, він – приклад того, що навіть у найтемніші часи треба боротися за життя.
Олександр Дідур народився в Олешках, що на лівобережжі Херсонщини. Навчався у першій гімназії та робив перші кроки у спорті. А вже у 15 років отримав титул кандидата в майстри спорту із самбо та дзюдо. Професійну освіту здобував у Херсоні і наразі має диплом кухаря четвертого розряду та вчителя фізичної культури.
Земляк цікавився армією ще з дитинства, адже його дідусь був військовим. Саме він прищепив онукові любов до цієї справи. А першу свою військову форму Олександр приміряв у 2011 році, коли строковиком виконував завдання на підводному човні у Севастополі. Тоді юний Сашко і не здогадувався, що його дипломи надовго застрягнуть у теках на полиці, а до 33 років він пройде пекло і залишиться серед живих.
Не сприймав конфлікт на Сході як справжню війну
У 2014 році Олександр Дідур зустрів своє кохання – дружину Алісу, вони побралися і проживали своє найкраще життя. Тоді, каже чоловік, навіть не замислювався, що на Сході України вже триває справжня війна, що росіяни загарбали наші землі та вбивають людей. До реальності його повернула випадкова зустріч з товаришем Євгеном, який повідомив про загибель спільного знайомого в зоні АТО.
«Пам’ятаю, що це був 2016 рік…Я зустрів Євгена і поцікавився життям іншого нашого знайомого. На що почув відповідь: «Він загинув в АТО. Так, Сань, триває справжня війна. Ми боремося з росією.» Ці слова відкрили мені очі і я вирішив не залишатися осторонь, стати на захист, адже базові навички мав після строкової служби. Зібравши всі документи, звернувся до військкомату в Олешках, звідки отримав направлення на Херсон, а далі на Миколаїв», – згадує військовий.
Олександру Дідуру вдалося пройти відбір у десантно-штурмові війська, а саме у перший окремий батальйон. З побратимами чоловік виїжджав на ротації до села Водяне, що у Маріупольському районі. Їх з окупантами розділяла лише річка, але вони вдало виконували бойові завдання та давали ворогу відсіч. Тоді наш земляк і отримав перше поранення на війні.
«Я спускався в перекриту щілину, позаду впала 120-мм міна. Ударною хвилею мене закинуло всередину. Я отримав уламкові поранення, найбільше пошкодило праву сідницю. Травма була важка до того ж я мав грижі, ушкодження хребта. Коли у госпіталі повідомили, що через травми мене переводять в артилерійську бригаду та ще й в роту охорони, то засмутився. Я знав, що вони не виїжджали на бойові завдання, перебували в тилу, а мені таке не подобалось, бо хотів вибити ворога з нашої землі», – каже чоловік.
За рік Олександр Дідур відновився і повернувся до побратимів у 36-ту бригаду морської піхоти, разом бували у надскладних умовах, виконували завдання на Донеччині. Постійні роз’їзди, травми та стрес давали про себе знати, тож у 2021 році земляк вирішує завершувати контракт та перевестися до Миколаївської льотної академії на посаду керівника фізичного виховання. Він вже підготував документи, але командування переконало залишитися у війську хоча б на рік.
«Мене дружина просила повернутися додому. Вона мені казала: «Саша, досить…Ти вже набігався, вже навоювався. Донька Ліза зростає і не бачить тебе, повертайся до Миколаєва.» Ми востаннє виїхали на полігон, я розповів про свої наміри, але командування просило залишитися хоча б на рік. Аргументували тим, що нема сержантів, яких можна поставити на виконання бойових задач. Я знав, що піхота виходила на завдання не менше як 8-9 місяців, але вже погодився, не хотів залишати побратимів», – говорить військовий.
Окупанти тиснули, а все навкруги горіло…
В ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Олександр Дідур разом з побратимами приїхали на ротацію у Павлопіль (Донеччина). На той момент він був головним сержантом взводу, виконував обов’язки командира. Саме там дізнався, що росіяни розпочали повномасштабний наступ, а над головами полетіли перші ракети у населені пункти Маріупольського району. Небо та села палали червоним вогнем. Перші звістки про обстріли та наступ отримав і з рідної Херсонщини.
«Окупанти одразу пускали ракети на цивільну інфраструктуру. Вони йшли з війною, а не як там розповідали, що їх відправили на навчання, – наголошує військовий. – Ми отримали наказ відходити до Маріуполя, на що витратили три дні. Зв’язку з командуванням не було, мобільними телефонами передавати будь-яку інформацію заборонено. Нам визначили локацію – маріупольський завод, куди ми і рухалися. Проти нас окупанти застосовували танки, авіацію та артилерію. Попри брак боєприпасів, води та їжі, нам ще вдалося збити два ворожі гелікоптери, обстрілювати їхні колони. Трималися як могли».
Під час чергового ворожого обстрілу Олександр отримав серйозні поранення. Побратими вважали його загиблим і лише кілька звуків, які він видавав, врятували йому життя.
«Це було шосте квітня 2022 року. Я втратив багато крові, були відірвані пальці на правій руці, перебиті кістки на лівій, вибите око. Вважаю, те, що я вижив, – справжнім дивом. Мені здається, що мій янгол-охоронець, огорнувши мене у той момент, постраждав більше», – каже чоловік.
Збирали залишки побратимів після теракту
До російського полону Олександр потрапив навесні 2022 року. Він був без свідомості й привели його до тями чеченці, які стояли навколо нього. Зі слів морпіха, це було в Новоазовську, а далі вже перевезли у Донецький госпіталь №15.
«У лікарні пробув орієнтовно місяць. Я не міг самотужки підійматися, їсти, виконувати базові речі. Тому мені допомагали інші хлопці, які перебували зі мною в палаті. Коли приходили окупанти з допитом, то одразу сказали: «Дидур, не возражай. Мы все о тебе знаем». Говорити не міг, тому просто кивав головою. Там я пробув місяць і ніхто нами не опікувався, хіба промивали рани. На особисту гігієну нам виділяли п’ять хвилин щотижня. Звичайна холодна вода, кілька кранів і все», – згадує Олександр Дідур.
Після окупанти влаштували полоненому з Олешок «турне колоніями» в Оленівці та Горлівці. Нестерпні умови, побиття, примус до праці та психологічні утиски. Чи було складно? Полонений відповідає: «дехто молився, щоб просто вбили, щоб ці жахіття скінчилися». З його слів, російські лікарі не відвідували колонії, лише полонені українські медики цікавилися їхнім самопочуттям, оглядали та промивали рани.
Проте земляк розуміє, якби у ніч з 28 на 29 липня 2022 року в Оленівці він потрапив до барака, де вороги здійснили теракт, зараз вже не говорив з журналістами, не розповідав власну історію.
«У той барак наші хлопці ходили працювати: лагодили підлогу, виносили якісь старі станки, встановлювали ліжка. Потім його зачинили на якийсь час, росіяни категорично забороняли навіть проходити там. За день до теракту окупанти прийшли зі списком, називали імена, прізвища, дати народження і сказали з речами переїжджати до новоствореного барака. Яким чином вони обирали – невідомо, – розповідає оборонець. – Вночі ми почули вибух, вікна затряслися, а той барак з нашими хлопцями спалахнув вогнем. І ніхто з росіян не поспішав рятувати людей. Допомогу надавати тільки наші медики. А вже потім ми збирали залишки тіл побратимів».
Окупанти довго не підтверджували, що Олександр Дідур перебуває в їхньому полоні. У той час дружина Аліса разом з двома дітьми (Алісою та Тимуром) та мамою оборонця оббивали пороги всіх інстанцій, шукали найменшу інформацію у ворожих тг-каналах, виходили на акції, аби повернути рідну людину додому.
«Ми їздили на зустрічі з Координаційним штабом, представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста, на акції. Я пам’ятаю, як з полону повертали тіла захисників, бо вони просто не витримували всі ці тортури, катування. Чим більше часу Саша перебував в полоні, тим сильнішим був мій страх. Ми переглядали світлини з кожного обміну, шукали його обличчя, ми шукали прізвище та ім’я у списках…І знову немає, і знову не повернули. Тоді намагалися зв’язатися зі звільненими, дізнатися бодай якусь інформацію. Коли казали, що він живий і оптимістично налаштований, підтримує ще інших, то я трохи заспокоювалася і просто продовжувала боротьбу», – розповіла Аліса Дідур, дружина оборонця.
Дивує кулінарним талантом та мріє відкрити спортцентр
6 липня 2023 року сталося диво, на яке так чекала родина Дідур, – їхнього захисника Сашка нарешті повернули додому. Ні оборонець, ні його рідні не стримували сліз, вони раділи, що після 15 місяців тортур вже вдома.
«Обмін – непередбачуваний процес, адже нас просто виводять і везуть. При цьому не забувають застосовувати психологічний тиск. На головах у нас були мішки, щоб ми нічого не бачили, а руки та ноги зав’язані. Коли до нас зайшли в автобус і вигукнули «Слава Україні», то ніхто не наважувався відповідати. Ми думали, що це чергова провокація. Лише після того, як зрозуміли, що нарешті вдома, з’явилося відчуття полегшення та віри», – згадує Олександр Дідур.
Дружина Аліса та вся родина назавжди запам’ятає першу розмову, зустріч із Сашком після того, як він повернувся з російського полону.
«Момент повернення – велика радість, коли чуєш рідний голос, коли нарешті бачиш його на фотографіях. Ти розумієш, що він витримав всі тортури, всі знущання, що ось він стоїть в Україні. Я неодноразово думала, що скажу Саші, коли повернеться, про що розповідатиму. Але в той момент змогла сказати тільки кілька слів і далі сльози полилися рікою….Я чекала, вся наша родина дуже чекала», – каже дружина військового Аліса.
Після повернення в Україну оборонець Маріуполя переніс кілька операцій. Відновити зір на лівому оці не вдасться, тож йому встановили косметичний протез. Попри всі наслідки бойових дій та російських катувань, Олександр Дідур не здається. Він відвідує акції на підтримку полонених, ходить до поранених бійців у госпіталі та бере участь у зйомках кулінарного шоу. Чоловік переконаний, він вижив і зараз немає право на скиглення, зневіру.
«Ми пройшли у полоні складний шлях, але вижили і це найголовніше. Ми маємо підтримувати один одного, рухатися вперед, реалізовувати спільні проєкти. Хочу відкрити реабілітаційний центр або просто спортивний осередок, де зможемо тренуватися з побратимами. Повірте, це важливо», – наголошує оборонець.
Нещодавно Олександр Дідур взяв участь у проєкті «Смак Свободи», де здобув перемогу. Він готував козацький медовик. У десерті наш земляк поєднав спогади про бабусю, рідні Олешки, козацтво та боротьбу за Україну.
«Під час приготування у моїй голові одразу промайнули картинки з дитинства: коли бабуся готувала цей десерт, коли я малий забігав до хати і вона мені казала, що незабаром будемо смакувати. Це спогади про мій Цюрупинськ (колишня назва Олешок – прим. автора). Про те дитинство, яке було до великої війни, про ті моменти, які кожен має цінувати у своєму житті», – говорить наш земляк.
Також Олександр Дідур звертається до всіх українців, які проживають вдома, за кордоном, з проханням не забувати про полонених. З його слів, наші хлопці та дівчата проходять через тортури, ризикували власним життям заради нас, заради Батьківщини. Тому маємо зробити все можливе і неможливе, щоб повернути їх додому.
«Благаю людей не забувати про те, що велика війна і досі триває в Україні. Виходьте на акції, говоріть скрізь про наших полонених, навіть, якщо серед них немає ваших друзів чи рідних. Нам важливо, аби всі цивільні та військові повернулися додому. Завжди про це нагадував, нагадую і буду нагадувати. Вони ризикують своїм життям і не зрадили Україну. Повірте мені, що кожен день поруч з росіянами – це пекло», – закликає уродженець Олешок.
Олександр Дідур готується представляти Україну у Вашингтоні (США), як переможець проєкту «Смак Свободи». Він хоче, нагадати їм про війну, про захисників та наскільки важливо допомагати нашій країні у боротьбі з ворогом.
Автор: команда «Херсон плюс»
