Тримати за руки двох маленьких дівчаток — Сніжану та Богдану — це те, що сьогодні повертає Ользі сили. Вона заходить у двір нового дому в Павлівці, що на Миколаївщині, а поруч — онучки, які ще не розуміють, що їхнє дитинство почалося під звуки вибухів, втечі та страху. Їм лише два роки. Коли родина тікала з села Томарине Бериславського району на Херсонщині, близнюки ще були в утробі їхньої мами.
Коли війна змушує триматися одне за одного міцніше, ніж будь-коли
Томарине — невелике село на Херсонщині. Там у родини було два будинки: Ольги та її доньки. Родина прожила під окупацією вісім місяців. Чоловіка Ольги росіяни забирали на допити. Машини розстрілювали просто на дорогах. Снаряди падали поруч із домом.
Два подвір’я, два життя, які вони будували роками. І все це довелося залишити.
«Ми рятували не лише себе. Ми рятували своє життя — тварин, домогосподарство. Без господарства ми — ніщо. Це наш хліб, наша праця, все наше життя», — каже Ольга.
Ольга з зятем та онучками — Сніжаною та Богданою
Вони орендували вантажівку і евакуювалися під обстрілом. Не всіх тварин вдалося врятувати — деякі качки загинули під час ворожої атаки. Але вони перевозили корів, телят, курей, свиней — а також їхніх собак і котів. Коли родина сказала перевізникам, що потрібно вивезти не лише людей, а й тварин — ті спершу не повірили.
«Ви серйозно? Всіх?» — перепитав водій, оглядаючи подвір’я, де тварини тулилися одна до одної після чергового обстрілу. «Так. Усіх», — відповіла Ольга. І в її голосі не було ні сумніву, ні вагання.
Перевізники знизали плечима, але погодилися.
«Ми такого ще не бачили. Люди зазвичай кидають тварин…» — сказав один із них, допомагаючи заганяти корів у вантажівку.
І це правда. У Херсоні та багатьох селах області під час окупації та масових обстрілів люди часто залишали котів і собак просто на подвір’ях. Хтось тікав у паніці, хтось не мав змоги повернутися, хтось думав, що повернеться за день-два. Вулиці були повні покинутих тварин, які блукали між розбитими будинками, шукали воду, їжу, хоч якусь людину. Але ця родина зробила інакше.
«Ми не могли їх залишити. Вони ж не винні. Вони ж наші», — каже Ольга.
Вони ловили курей уночі, бо вдень було небезпечно виходити на подвір’я. Телят виводили по одному, щоб не злякалися вибухів. Свиней заспокоювали голосом, гладили по спині, щоб не панікували. Собак і котів під час евакуації тримали на руках, притискали до себе, як дітей.
Перевізники дивилися на це з подивом і повагою.
«Таке господарство вивезти — це як евакуювати ціле село», — сказав водій, коли вони нарешті зачинили двері вантажівки.
Дорога була небезпечна. Обстріли. Дрони. Розбиті мости. Тварини нервували, але родина була поруч — говорила до них, заспокоювала.
«Ми рятували не просто худобу. Ми рятували частину себе», — каже Ольга.
І коли вони нарешті доїхали до Павлівки, перевізники лише мовчки потисли руки.
«Ви сильні люди. Не кожен би так зміг», — сказав один із них.
Нове життя в Павлівці: тісно, але разом
Сьогодні родина живе в Павлівці, Миколаївська область. Вони купили старий будинок — і тепер дві сім’ї живуть під одним дахом. Тісно. Але разом.
Будиночок родини у Павлівці, що на Миколаївщині
Донька працює медсестрою. Зять — у полі. Чоловік Ольги — на заправці. А господарство — це їхній порятунок.
«Без корови ми не виживемо. Ми продаємо молоко, робимо сир — так і живемо. Це наш дохід», — пояснює Ольга.
Ольга з онучками спостерігають за своїми корівками
Завдяки підтримці міжнародних донорів родина нещодавно отримала 30 000 грн — на зерно, буряковий жом, сіль, ветеринарні препарати та запчастини для доїльного апарата.
«Йому вже понад десять років. Без нього я фізично не впораюся. Це не розкіш — це можливість працювати», — каже вона.
Їхні оселі в Херсонській області зруйновані й непридатні для життя. Держава компенсації не надала.
У Павлівці знову чути дитячий сміх. Сніжана та Богдана бігають подвір’ям, граються. Для Ольги вони найкращі мотиватори:
«Поки є діти і є господарство — ми будемо жити. Як би важко не було».
Це історія про те, що дім — це не стіни. Це діти, які сміються. Це господарство, яке годує родину, коли держава не може. Це сила людей, які втратили все — але не втратили себе.
Ольга Онищенко, фото авторки
