Як херсонські волонтери людей рятували: підпільна кухня і велосипед у поміч

Вони дбали про українську громаду: об’єднувалися, знаходили власну «нішу», шукали фінансування, і все це під носом у російських окупантів

Від початку широкомасштабного вторгнення в Україну Херсонщина опинилася у пастці – люди не мали можливості евакуюватися, гуманітарну допомогу ворог не пропускав. І тоді на допомогу прийшли волонтери – люди різні за віком, освітою, уподобаннями. Вони дбали про українську громаду: об’єднувалися, знаходили власну «нішу», шукали фінансування, і все це під носом у російського окупанта. Це лише перша наша розлога розповідь про волонтерів із Херсона – рестораторів, велосипедистів і журналістів, про уроки виживання у ворожому оточенні, все, чого раніше ми не бачили навіть у пригодницькому кіно, бо такого не вигадаєш.

ВИСОКА КУХНЯ В ОКУПАЦІЇ

Олександр Шостак входить у ТОП-100 кращих кухарів України. Разом зі своїм компаньйоном Олексієм Александровим (Chef`sClub), власником ресторану «Мускат» Ігорем Козловим та іншими членами команди кухарів  в окупованому Херсоні вони змогли годувати медиків, пацієнтів обласної лікарні, біженців – дорослих і дітей, людей похилого віку, і не припиняли це робити жодного дня. І зараз, уже після звільнення Херсона, який ворог немилосердно обстрілює, кухарі продовжують свою місію.

На другий чи третій день окупації Ігор прийшов і сказав: давайте готувати для «Швидкої допомоги», яка була неподалік від нас. Потім з компаньйоном ми вирішили нікуди не виїжджати, а лишатися у Херсоні і допомагати тим, хто цього потребує, як можемо. А що ми можемо робити? Годувати. Тобто, все почалося з приготування їжі для кількох десятків людей зі «Швидкої». Потім це якось розрослося, і вже протягом першого місяця окупації ми готували більш як для тисячі людей», – каже Олександр Шостак.

Основна і перша локація була саме в «Мускаті», у центрі міста. Поки його не відібрали окупанти, працювали там.

До «швидкої» додалися три сотні біженців, яких поселили у готелі «Рішельєвський», переселенці, яких розмістили у гуртожитку на вулиці Миру, а ще кухарі команди готували в обласній лікарні для пацієнтів і медперсоналу. Як розповідає Шостак, багато надходило дзвінків з усієї України – просили допомогти конкретній бабусі, дідусю. Тому також «точково» розвозили їжу чи продукти по квартирах – це робив водій з команди під виглядом таксиста. Возили не лише містом, а й у села, допомагали, як могли.

Частково ми купували продукти за кошти нашого Chef`sClub, потім підписали контракт з однією з американських організацій», – пояснює пан Шостак.

Згодом «намалювалися» нові «господарі» ресторану – окупанти відібрали «Мускат». Команда переїхала, але продовжила готувати.

У місті почався терор проти активістів, волонтерів. Шеф-кухарі на початку волонтерства писали у соцмережах про свою роботу, потім вирішили не «засвічуватися», адже розуміли: те, коли до них дійде черга – лише питання часу.

В один «чудовий момент» окупанти, які захопили «Мускат», зацікавилися Шостаком як професійним кухарем – запропонували працювати на них.

Казали мені, мовляв, українська влада така погана… Я пішов на хитрість, сказав, що на дачу поїду на вихідні – подумаю. А сам забрав родину – і ми виїхали через Крим, це був серпень, так я опинився у Румунії», – розповідає шеф-кухар.

Перед виїздом він зібрав команду і разом вирішували: чи працюватимуть вони далі в окупації.

У нас велика команда – професійні кухарі і звичайні працівники – більш як 15 чоловік. У пріоритеті була безпека персоналу, ми обговорювали, чи закривати фонд, чи продовжити працювати. Прийняли рішення, що команда лишається, вони сказали, що готуватимуть для херсонців, а я виїжджаю. Ми протягом кількох днів швиденько розформували наші основні кухні, сховали їх – перенесли дві кухні у підвали, кілька кухонь було у квартирах орендованих, одна – в приватному будинку, працювали також у «Рішельєвському» – там нас не чіпали. Тобто, ми по місту розосередилися, сховалися і тихенько готували», – розповідає Олександр Шостак.

Він каже, що війна показала, хто є хто, на початку було й таке, що містяни, дізнавшись про волонтерську кухню, у рюкзаках приносили продукти з дому.

У день годували в середньому тисячу людей. Спочатку, коли вистачало продуктів і була можливість їх дістати, у пайок входило перше, друге і салат, хліб. Для дітей у нас був подвійний пайок, їх ми годували двічі», – розповідає Шостак.

Продукти закуповували, а ще ховали у сховках крупи, макарони. Робили з таким запасом, щоби при потребі можна було протягом двох місяців прогодувати близько 2 тисяч людей.

Що найважче було в окупації? Каже, морально важко було, коли в «Мускат» приходили їсти окупанти. Ще переймалися, коли читали, як про херсонців, які в окупації, інколи казали, що там лишилися лише зрадники. Звісно, переживали і за безпеку. На щастя, під час окупації нікого з команди не здали і росіяни нікого не зачепили. Хоча в обласній лікарні кухарі працювали просто «під носом» ворога, окупантам пояснювали, що вони – співробітники медзакладу.

Зараз команда працює вже у визволеному Херсоні: роздають продовольчі набори та продовжують готувати обіди, завозять гуманітарну допомогу. Як розповів Олександр Шостак, коли потрібно, кухарі готують на дровах у казанах, мають такий потенціал, що за потреби можуть годувати близько 5 тисяч людей.

ХЕРСОНСЬКІ ВОЛОНТЕРИ-ЖУРНАЛІСТИ: «СІМ-КАРТИ» У КЕПКАХ, А КОНСЕРВИ – ПІД МІШКАМИ

Херсонські журналісти та їхня робота в умовах окупації – це окрема тема. Вони пережили «підвали», вели репортажі, ходили на мітинги, працювали в умовах підпілля. А коли журналісти телеканалу «Херсон плюс» вирішили, що знімати на камеру життя в окупації уже неможливо – перейшли на сайт, розповідаючи історії виживання, і зайнялися волонтерством.

Директор телеканалу Володимир Косюк згадує про 24 лютого: як чули вибухи, коли ворог гатив по аеропорту, з їх мікрорайону було видно стовп диму над Чорнобаївкою. У той же день вони з дружиною Іриною Мєзєнцевою, яка працює головним редактором телеканалу, вирішили виїхати у село Софіївка (це в бік Станіслава) до батьків, за 25 км від Херсона.

Чесно кажучи, ми не розуміли, що взагалі далі відбуватиметься», – каже Володимир.

Трансляцію їх телеканалу швидко припинили – росіяни вже 3 березня увімкнули в ефірі на Т2 свої телеканали.

Редакція почала висвітлювати мітинги, які відбувалися у Херсоні, 5 березня у наших операторів відібрали і розбили дві камери… Ми повернулися у Херсон із Софіївки 13 березня, потім зібрали колектив, і вирішували, що робити далі. І в принципі, те, що ми побачили у селах на Станіславському напрямку, нас підштовхнуло зайнятися волонтерством. Тому що ми відразу зрозуміли, що у селах взагалі біда з продовольством. Розумієш, село — це вже давно не натуральне господарство, запаси певні того, що на городі вирощується, звичайно, є, але борошно, олію, крупи, макарони люди звикли купувати, і без цього вони прожити не можуть. А буквально відразу була загроза голоду, бо більшість власників магазинів у цих невеличких селах колишнього Білозерського району – це мешканці або Херсона, або Білозерки, вони позакривали ці магазини і виїхали. І в селі навіть хліба не було», – згадує Володимир.

Так редакція прийняла рішення зайнятися волонтерством. Паралельно вони вели мовлення онлайн, і так тривало аж до кінця жовтня, поки росіяни не позбавили містян будь-якого зв’язку – відступаючи, відрізали інтернет і вимкнули світло.

Знімати з середини березня майже нічого не виходило, це було небезпечно для життя. Навіть на мобільний телефон знімали дуже небагато. Але всі ми разом працювали на нашому сайті. Ми вже в перших числах квітня почали видавати історії людей про життя в окупації, як вони з цим справлялися, як почали виїжджати», – каже Володимир.

Два проєкти, які йшли у них із квітня аж до кінця жовтня – «Вижити в окупації» і «Голос окупованого Херсона». Ірина Мєзєнцева додає, що насправді саме волонтерська діяльність стала поштовхом для написання проєктів.

Ми бачили і чули з перших уст, як люди виживають, що вони роблять, як виїжджають, як ховаються від окупантів. Якби ми не волонтерили і не спілкувалися з людьми, ми б не могли це написати. І зараз ми як редакція ще один проєкт запускаємо – «Вижити в окупації–2: історії з перших вуст». Тут ми вже будемо говорити з тими людьми, які раніше боялися себе показувати. Ми ж не називали прізвищ, обличчя людей не показували», – каже Ірина.

Так само треба розповідати про тих, хто виїхав із Херсона, але не склав руки, а допомагав місту, як міг, додає вона. Працювати онлайн усі навчилися з ковідних часів, звісно, були проблеми, коли зникав зв’язок, журналістка Поліна Дайнега виїхала в Тернопіль і працювала звідтіля. До відеоінженера Олексія Кучерова окупанти приходили додому, допитували. Що стосується Володимира й Ірини, то, як вони розповідають, їм пощастило, бо у росіян були дані за пропискою.

Але в нас Іра прописана в батьків у Софіївці, я – у моєї мами у квартирі, яка стоїть закрита. Ми живемо в інших місцях, не там, де прописані, тут нам пощастило», – каже Володимир. Вони переховувалися у батьків, на дачі знайомих у плавнях. Месенджери чистили, розбирали телефон, щоб навіть якщо його знайдуть, то не могли увімкнути, у них була кишенька у кепці, куди ховали «сімки».

Ми з нашими волонтерами, працівниками редакції домовилися, що коли будуть про нас питати, то ми для всіх «давно виїхали». Наша квартира стала складом, одна кімната була виділена під макарони і кабачкову ікру», – розповідає Ірина.

Уже з кінця березня вони запустили кампанію зі збору коштів для допомоги мешканцям області. Крім того, як у журналістів у них було багато контактів з аграріями Херсонщини, з ними напряму зв’язувалися і домовлялися про постачання продуктів.

Ми відкрили волонтерські картки, люди на початку дуже активно допомагали. Уже у квітні на нас вийшло німецько-українське товариство Фрайбурга, вони були перші, хто велику суму перерахував. Допомагали звичайнісінькі люди, абсолютна більшість переказів – по 100, 200, 500 гривень, а були перекази і по 5, 10, 40 гривень», – розповідає Володимир. 

Серед банкірів, депутатів і підприємців, яких вони знали, відгукнулися одиниці, каже він. Що стосується того, як викуповувати в гуртовиків продовольство, то всі розрахунки проводилися віртуально, у «хмарі». Далі приїжджала машина, вантажилася і везла продукти.

Ірина каже, що спочатку блокпостів з Херсона до Станіслава було небагато, потім наставили аж п’ятнадцять. На кожному перевіряли всю продукцію – нюхали, жували все, що могли. А Володимир розповідає, як перед Великоднем у них ворог на блокпостах переполовинив пасочки, які випікав Павло Серветник, шеф-кухар, переможець «МастерШеф».

1
Павло Серветник

Коли ми фасували продукти, вони відбирали, взяв пакет – і забрав. Тому ми вирішили, що фасувати треба вже на місці, в селах і почали возити у мішках з надією, що весь мішок не заберуть. І якщо ми возили консервацію, то намагалися її під мішки заховати, зверху накрити. Так ще пряники ховали, які окупанти дуже любили», – згадує Ірина.

Вона розказує схему: волонтери знали, що у Широкій Балці був «дуже нервовий» блокпост, там «днрівці» так звані стояли. Тому домовлялися з людьми в селі, у яких були машини. Люди трьома легковими машинами під’їздили до пункту А і ці легковики завантажували продуктами, які підвозили волонтери своєю машиною. Люди поверталися через блокпост із продуктами до себе в гаражі, волонтери до них під’їжджали «порожніми» – і вже на місці фасували. А потім ці пакунки розносили людям адресно, таким чином у селі також не збирався натовп за гуманітаркою, і це не привертало уваги окупантів.

Ірина розповідає, що у травні на допомогу прийшли міжнародні фонди й українські громадські організації, які переконалися в ефективній роботі волонтерів.

Ми показали, що і як робимо, ми почали писати гранти саме на волонтерську діяльність, на надання цієї допомоги. Ми і зараз співпрацюємо з Міжнародним фондом “Відродження”, з Фондом “Східна Європа”, іншими організаціями», – розповідають журналісти–волонтери.

За словами колег, найскладніша ситуація у вересні-жовтні була в окупованій частині Миколаївської області, у Снігурівці. Тому що Миколаїв – через лінію фронту, а Херсон далеко. І вони в одному з проєктів прописали допомогу Снігурівській громаді.

І якщо взагалі говорити про географію допомоги, то спочатку в нас була лише Станіславська громада, це чотири села, вже в травні підключилася Білозерка, а це більше двадцяти сіл, а влітку ми почали виходити і на Музиківську, і на Дар’ївську громади. Тому що запитів було дуже багато», – розповідає Володимир.

Зараз вони продовжують волонтерити, але це вже більше робота з координації допомоги, яку надсилають з інших регіонів країни і з-за кордону. Адже мають заявки від багатодітних родин, родин із маленькими дітками, людей з особливими потребами – від тих, хто не мав можливості на початку виходити до машин з гуманітаркою на площі, бо ж там треба було вистояти чергу і навіть мати сильні лікті, каже Володимир. Буває так, що приїжджають люди за допомогою і розповідають про потреби сусідів, знайомих. Таким чином, допомога потрапляє саме до тих, хто цього потребує, кажуть волонтери.

ВЕЛОВОЛОНТЕРИ: ВАЖКО БУЛО, КОЛИ НЕ МОГЛИ ДОПОМОГТИ

Десятки кілометрів за день на велосипеді в окупації, численні блокпости ворога, очі людей, яким привозиш ліки й очі тих, кому не можеш допомогти. Щодня в загарбаному росіянами місті розвозили людям життєво необхідні медпрепарати та продукти херсонські веловолонтери. Найважче було з ліками – їх катастрофічно не вистачало. росіяни окупували Херсон у перші дні березня, а вже 7 березня веловолонтери розпочали свою місію.

Ні, ми ніяка не організація, просто велосипедисти Херсона. У мирному Херсоні ми між собою спілкувалися, товаришували, організовували заїзди. А волонтерством зайнялися після 24 лютого», – розповідає містянка Олена Гнітецька.

Каже, що лідером серед них у Херсоні став Іван Алєксєєв, як його називають друзі, Yan. Велосипедисти зібралися, щоби допомагати волонтерським організаціям доправляти гуманітарку херсонцям, а потім також співпрацювали з міською організацією товариства Червоного Хреста.

Тобто ми розвозили гуманітарку – набори від Червоного Хреста. Розвозили містом, передмістям, також на лівобережжя в сусідні Олешки їздили через Антонівський міст, а ще у селище Білозерка. Хлопці долали і по 60 кілометрів в одну сторону, тобто, весь маршрут займав 120 кілометрів», – каже Гнітецька.

Веловолонтери – це близько десяти осіб, спочатку було більше, але частина людей виїхали з окупації.

Олена розповідає про себе, що змушена була залишити місто після того, як 9 травня сфотографувала «парад», організований російськими загарбниками і колаборантами, а світлини оприлюднила у соцмережах. Перебралася у Кривий Ріг і почала активно вести сторінку в соцмережі для збору коштів на допомогу херсонцям, купляли за ці гроші ліки, засоби гігієни.

То до всього, що ми розвозили від благодійних організацій, додалося ще й те, що я збирала і передавала. Одна з причин, чому ми почали і самі завозити у місто допомогу – ти з людиною, яка хворіє, в окупації спілкуєшся, і дуже важко казати, що немає ліків», – пояснила вона.

Окрема тема – як вдавалося долати блокпости, коли їздили у ті ж Олешки чи Білозерку.

У місті простіше, до нас у Херсоні вони звикали, коли в росіян відбувалася ротація, вони нас перевіряли, а потім звикали. А вже як їздили у передмістя, то там окупанти і погрожували, і дивилися телефони, і рилися у сумках, дуже важко було. Був у мене випадок, коли я возила в Олешки допомогу – потрібен був терміново інсулін, людина вже й зір втрачала, то мене допитували на блокпостах 4 рази. Один раз, коли мене зупинили, «розмова» тривала 40 хвилин, перевіряли телефон, дивилися соцмережі, телефонували з мого номера на якісь номери, перевіряли контакти», – розповідає Олена Гнітецька.

Каже, що веловолонтери були дуже обережні – називає це навіть параноїдальною обережністю. У кожного була своя схема підготовки до виїзду, всі знали, як «чистити» телефони. Коли десятки разів проїжджаєш ті блокпости, проходиш перевірки, то вже знаєш, що дивляться, що треба приховати, пояснює вона.

Ліки, що розвозили на велосипедах, російські військові не забирали, а от коли волонтери завозили медпрепарати автомобілем з вільної території через блокпости на окуповану територію, то одну коробку в них таки відібрали.

На рахунку Олени – тисяча з гаком кілометрів за місяць, а в хлопців було  й більше – до 1400 кілометрів. Олена каже, що такий кілометраж, – це важко фізично й емоційно, бо приїжджаєш – нема ліків, а людина вже хитається, ідуть незворотні процеси, потім привозиш ліки, а хворого вже немає, не встиг допомогти.

Велосипедисти в умовах окупації ще й навчалися надавати першу домедичну допомогу. І завдяки коштам, які зібрали через соцмережі на сторінках Федерації велосипедного спорту області та “Велокур’єр Херсон”, вдалося укомплектувати аптечки – тому це ще й своєрідна «двоколісна швидка допомога». Дуже знадобилися навички з надання першої домедичної допомоги після деокупації Херсона. Зі збільшенням обстрілів стало багато поранених містян.

Як розповідає Олена, поки тривають хаотичні та неконтрольовані «прильоти», веловолонтери допомагають пораненим, чергують на виїздах із надання допомоги. Коли були нічні обстріли мікрорайону Острів, практично всю ніч бігали по квартирах, надавали допомогу жителям постраждалих будинків – бинтувати, відвозили постраждалих у лікарню, допомагали закривати плівкою вікна.

Так що всі веловолонтери після деокупації продовжили свою діяльність», – каже Олена Гнітецька. Але тепер вони ще й рятують поранених.

Автор: Ірина Староселець “Укрінформ”

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *