«Насправді більшість з нас не розуміла нічого до вечора. Жодних сирен повітряної тривоги, лише ракети, які летіли з Азовського моря над головами. Тож групувалися тоді зранку по вулицях, хто де мешкав: курили разом, нервували та чекали офіційних повідомлень від влади… А потім шок і несприйняття. Боялися, що зараз по косі Арабатської Стрілки поїде ворог, але він обрав інший шлях», – жителька Генічеського району Меланія.
Поки жителі Правобережжя Херсонщини оговтувалися від вибухів о 4-тій ранку 24-го лютого 2022 року: читали новини, збирали тривожні валізи, дітей та домашніх улюбленців, завантажували речі в машини, виїжджали з будинків, втікаючи від ВІЙНИ – по той бік Дніпра вже тривала окупація. Генічеська громада стала однією з перших територій Херсонської області, куди вторглася російська армія з боку анексованого ще у 2014 році Криму.
Що довелося пережити місцевим за майже півтора роки окупації? А також про втрачений туристично-курортний сезон та життя за «новими» умовами після Нового року. Нашій редакції розповіла жителька Генічеського району Меланія. Через небезпеку для нашої героїні ми не будемо називати її справжнє ім’я та надавати особисті фото.
«Наше життя завмерло 24-го лютого»
Меланія розповідає, до повномасштабного вторгнення Росії до України вона була справді щасливою:
«Я мала все що хотіла: і затишний дім, і здорову родину, і вірних друзів, і звичайно, роботу мрії, бо насолоджувалася тим, чим займалася – туризмом. Вистачало всього і я не уявляла свого існування інакше. Тому нині можу впевнено зазначити, окупанти звільнили нас від нашого кращого, українського, життя. Це і не дивно, бо вони нам заздрять. Пам’ятаю, як вони заїхали на Арабатку і для них було шоком, що тут всюди асфальт та вуличне освітлення. Вони не розуміли, як це так в селах – Генічеська Гірка, Щасливцеве, Стрілкове – може бути таке… Вони казали, що це немов місто… Також для них дивно, що в родині може бути кілька машин: у дружини та чоловіка окремі. А туалет в будинку для них взагалі «unbelievable». Це взагалі не жарти! І все це вони просто прийшли знищувати, аби в нас було так само як і в них, якщо не гірше…».
Під час розповіді дівчина ледве стримує сльози, не приховує, передивлятися світлини з того іншого життя, до 24-го лютого 2022 року, наразі складно. Багато планів, цілей та мрій було зруйновано. Нині ж лише зостається згадувати щемливі серцю спогади, аби надихатися, вірити та чекати ЗСУ…
«Наше життя завмерло того лютневого ранку… Мене розбудила десь о 4-тій ранку мама зі словами, що десь дуже гучно лунають вибухи. Як була вдягнена, так і зіскочила з ліжка. Вибігла на подвір’я, а там над Чонгаром стоїть заграва, від яскраво червоного до темно-багряного відтінків. А ще було видно стовпи чорного диму. З тієї сторони також доносилися дуже потужні вибухи. Було страшно, нас теліпало… Ми не знали що робити, куди бігти та чи є в цьому якийсь сенс? Адже підсвідомо розуміли, що щось трапиться із нашим мостом», – ділиться Меланія.
Передчуття не підвело нашу героїну. Вже за кілька годин, аби уповільнити просування ворожої техніки на одному з напрямків Військово-морські сили Збройних сил України підірвали автомобільний міст через протоку Промоїна – один з двох шляхів сполучення Арабатської Стрілки з материковою частиною регіону. Через пошкодження прольотів по одній з полос руху – міст став непроїзним для важкої техніки.
«Про те, що міст підірвано стало відомо о 7-ій ранку, але тоді ми не знали в якому саме він стані. Тому, звичайно, хвилювалися. Бо це наша головна артерія до материкової частини України і ми б залишилися відрізаними. Хоча запас продуктів в нас був, всі тут запасливі та й консервація з власного городу. До того ж є човни, тому переправитися можна було б. Пізніше стало відомо, що по мосту можна проїхати на легковій машині чи пройти», – пояснює жителька Генічеського району.
Вона додає, коли їй подзвонили з роботи і вже офіційно підтвердили, що розпочалася війна – зрозуміла все про що не говорили останні дні жителям їх району. Адже з боку Крима за два дні до 24-го лютого було постійно чутно якісь незвичні звуки, від яких скло у вікнах дзеленчало. Та місцева влада запевняла, не треба панікувати, це усього лише навчання…
Аби відволіктися від подій довкола та врівноважити свій моральний стан Меланія почала писати щоденник окупації. Спогади про пережите, хронологія подій в регіоні та країні, реакція на ключові події, а також вірші про наболіле… Все це дівчина записує в звичайний блокнот, який використовувала для роботи.
«Після слів «прокидайся, війна» я знала, що хочу пам’ятати все, що відбувалося зі мною, рідними та державою. Тепер ці аркуші паперу – моя сповідь, моє плече, в яке я можу поплакатися та моя майбутня збірка віршів. Таким чином я залишу свій слід для нащадків, без цензури», – розповідає Меланія.
«Ми намагалися протидіяти»
За інформацією Херсонської обласної державної адміністрації після обіду 24-го лютого всі державні структури Генічеського району перейшли під контроль окупантів. В самому Генічеські стояла ворожа техніка, а на околицях – блокпости з російськими військовими, які проводили перевірку виїжджаючих на приналежність до Збройних сил України.
Попри це, за словами Меланії, вже через деякий час люди намагалися протидіяти російській агресії власними силами. Зокрема, вийшовши одними з перших в країні на масштабну мирну акцію протесту.
«Мітинги – це було страшно і боляче водночас. Бо нам просто забороняли це робити, але ми зібралися та пішли… Прямо до ПТУ №17, яке стало першим прихистком ворога. Ми співали державний гімн, кричали патріотичні гасла, а ще прохали їх забиратися. Це взагалі був перший мітинг в історії Генічеська! Стільки українських прапорів ще не бачив наш район! Ви б тільки бачили очі російських військових! Вони були здивовані, чому їх зустріли із розлюченням, а не з хлібом сіллю!», – не приховує жителька Генічеського району.
Дівчина зазначає, та незабаром після цього мітингу почали зникати його учасники, один за одним. Російські військові приїжджали по конкретним адресам, за конкретними людьми та навіть шукали в телефонах конкретні прізвища.
«Хати переривали зверху-донизу. Вони були злі, агресивні, постійно намагалися фізично завдати пошкоджень та психологічно тиснули, – розповідає дівчина. – При цьому, якщо в твоєму будинку вже була перевірка – це не означало, що вони не приїдуть ще раз. Приїдуть! Були такі випадки, коли це відбувалося кожного дня або три рази на тиждень. І до речі, вони чудово знають нашу мову, спілкуються нею, читають та розуміють».
Через це люди ховали від окупантів не лише прапори та символіку, а й навіть книжки українською мовою. Все, що стосувалося хоч трохи рідної країни могло стати привидом для забирання до підвалу.
Вижити в окупації: побутова реальність
Меланія не приховує, питання продуктів спершу не стояло гостро майже ні в кого. Бо Генічеський район – це здебільше про приватні домогосподарства, тож у всіх були городи та запаси у погребах.
«На сьомий день війни, здається, окупанти зняли «кіно» про те, що ми тут голодуємо й тому нам необхідна гуманітарна допомога. Але на той час всі наші крамниці працювали та мали ще товари українського виробництва. Звичайно, були черги, як і по всіх окупованих районах. Але всі продукти були і все можна було купити. Значно пізніше все почалося завозитися з Криму, потім Мелітополя та Бердянська (це стосовно ковбасної та молочної продукції). Ми ж раділи, коли бачили знайому етикетку, рідного виробника та українську мову», – ділиться дівчина.
А ось ситуація з ліками була зовсім протилежною. Вже на початку весни аптеки стояли майже порожні. Люди намагалися придбати хоч щось з необхідного, шукали в різних місцях та іноді, на жаль, все було марно…
«Було дійсно дуже важко. А коли аптеки зачинилися – стало взагалі не по собі. Коли ж окупанти відкрили свої, то не стало легше. Бо їхні ліки неякісні, не допомагають зовсім, таке враження що просто крейда, та й на вигляд вони всі однакові. Рятувало те, що був відкритий шлях через Василівку в Запорізькій області й багато чого ввозилося посилками. Нині ж ми не маємо і цієї можливості, – пояснює Меланія – Ну і варто зазначити за ціни. Ніякого контролю: хто як схотів, так і намалював вартість. Так само і з курсом, в нас не має його стабільного співвідношення: хтось множить гривню на 1,25, хтось навпаки ділить гривню на 1,25. Хаос і беззаконня. А ще стихійні ринки 80-90-х років, продаж із землі та без акцизу».
Що ж стосується українського мобільного зв’язку та інтернету, то він на території Генічеського району зник остаточно 1 червня. На заміну окупаційна влада завезла з Криму сім-карти своїх операторів, які можна було придбати за 100 гривень чи рублів, і лише за умови надання паспортних даних. Інтернет теж з’явився кримський. Обидва види зв’язку не є стабільними та постійно глушаться від кількох годин до кількох тижнів. А щоб зайти на українські сайти чи соціальні мережі, які заборонені на території Росії – необхідно користуватися VPN.
Друге втрачене літо: замість туристів – військові
Чи не найбільшою перлиною Генічеського району є неймовірна кількість туристично-рекреаційний місць. Серед них: Рожеве озеро, термальні джерела, пляжі Арабатської Стрілки тощо. Всі ці точки на мапі кожного літа ставали магнітом для туристів зі всіх куточків Україні та світу. Та вже другий курортний сезон тут безлюддя.
Безлюдні пляжі Арабатської Стрілки
«Власне, щодо Арабатки, то серце болить. Як вона з туристичної перлини, яка приймала за сезон 1,5 мільйони відвідувачів перетворилася на військову базу РФ. Всі пансіонати, кращі готелі та приватні садиби під контролем окупантів. Це місця їх прихистку», – наголошує жителька Генічеського району Меланія.
А всі пляжі на косі Арабатської Стрілки, які в 2021 році отримували Міжнародну екологічну відзнаку «Блакитний прапор» – нині перебувають в край занедбаному стані.
Занедбані пляжі Арабатської Стрілки
«Такого навіть старожили не пам’ятають на своєму віку! Чагарники та справжній ліс на узбережжі. Очерет теж 3-х метровий, щоправда його російські військові косили на утеплення своїх бліндажів та окопів. Додам ще, що деякі пляжі минулого року дійсно прибрали. Але це було перед референдумом у вересні. Тоді знову знімалося «кіно» з гаслом «пляжи пустуют». Ой, справді, чого ж то?!», – не приховує свого обурення дівчина.
Занедбані пляжі Арабатської Стрілки
Та все ж місцеві жителі та ті, кому довелося евакуюватися з прибережної території Дніпра через постійні обстріли робили «вилазки» до улюбленого моря: купатися та засмагати. Однак в цьому випадку необхідно було враховувати кілька важливих факторів для власної безпеки.
«Всі бази відпочинку, які зайняли російські військові обвішані маскувальними сітками, а дороги біля них огороджені чисельними блок-постами. Туди прохід для будь-якого з наших заборонений, якщо не сказати фатальний для життя. В інших же місцях все рівно також можна натрапити на російських військових, які перевіряють у вас при виході з пляжу що ви фотографували на телефон. А ще варто бути готовим до того, що на морі над головою на відстані 5-метрів будуть проноситися чи кружляти на місці ворожі гвинтокрили», – пояснює наша героїня.
На пляжах Арабатської Стрілки необхідно бути готовим до всього
Вона додає, насправді ніхто з місцевих сьогодні не може сказати наскільки глобальними є наслідки окупації для Арабатської Стрілки. Якщо відносно берегової лінії ще можна припустити щодо очистки від чагарників, сміття та звісно, розмінування. То якою є картина всередині територій пансіонатів та готелів – складно уявити.
«Ми ж не бачимо скільки всього зруйновано та поламано. Є випадки, як вони розбирають підлогу, аби палити багаття прямо в будинку! А ще розкрадання та вивіз усього: від технічного обладнання до меблів. Важко робити прогнози і тому, що ми ще не деокуповані. Що чекає на нас далі – знає один Господь», – з сумом говорить Меланія.
Звільнення Херсона та «новий» статус Генічеська
Зазначимо, що після звільнення Збройними силами України Херсона 11 листопада 2022 року – окупаційна влада проголосила новим адміністративним центром Херсонського регіону місто Генічеськ.
«Після деокупації Херсона, чому ми так раділи тут, окупанти все більше і більше перекривають нам кисень. До нас з’їхалися всі можливі служби, які постійно ходять всюди та «працюють». Російських військових дуже багато на вулицях, майже на кожному кроці й вони можуть в будь-який момент перевірити твої документи, телефон, авто. Вони вигадують свої правила на ходу, – не приховує Меланія. – Після Нового року постійно чіпляються до документів, мовляв, чому ще не отримали російський паспорт? Так само і з документами на машину. Змушують переоформлювати документи і підприємців. У людей не залишається вибору: або ти граєш за їх правилами, або залишаєшся без майна чи бізнесу».
Протидія окупації на Арабатській Стрілки
Крім того, з 1 січня окупаційна влада оголосила про перехід у розрахунку виключно на рубль. Залишки гривні вони пропонують обміняти людям у відкритих ними банках, за співвідношенням 1 гривня за 1,25 російський рубль.
«До речі, в нас дуже довго, аж цілих 9 місяців окупації, можна було розрахуватися українською банківською карткою. Та потім російські військові почали справжнє «полювання» за такими підприємцями, мовляв, так ми платимо збір на ЗСУ. Тому нині, маємо тільки готівковий розрахунок, і здебільше, на жаль, саме рублями. Бо постійні перевірки військової поліції не дають можливості людям принаймні спробувати розрахуватися гривнями», – зазначає наша героїня.
З «евакуацією» окупаційної влади з Херсона до Генічеська – в районі стало набагато неспокійніше і відносно звуків, які чують місцеві. Умовна «тиша» відтепер стало постійно перериватися вибухами та стрільбою, а також роботою ворожих винищувачів, гвинтокрилів та систем ПВО.
«Щоденні «навчання» – вони це так називають та пишуть в своїх телеграм-каналах. Але ми вже можемо відрізняти потужність вибуху щодо відстані та навіть його різновид: приліт чи відліт. І коли в наших будинках сиплеться шпаклівка зі стелі, а двері скриплять на петлях – це зовсім не схоже на навчання. Тому насправді, в нас тут щоденні вильоти, а ще дуже багато авіації та звуків автоматної черги. Наприклад, в Сиваші вони стріляють по лебедях та качках… Знайти відстріляні гільзи на дорозі – буденна справа», – не приховує Меланія.
Дівчина резюмує, в усій цій жахливій окупаційній реальності найскладніше залишатися СОБОЮ, адже щодня тобі різними способами, прямими та непрямими, «викручують руки».
«Окупація ламає психологічно. Зокрема я постійно стримую себе говорити на українській мові, бо вже мала проблеми через це, – пояснює Меланія. – Особливо важко виживати тут, коли чуєш: «Ви там всі зрадники на Лівобережжі, всі нормальні вже давно поїхали». Але в багатьох тут інша точка зору, яку більшість на підконтрольній території України складно сприймати. Зрозумійте, хтось готовий до обстрілів та всього що буде відбуватися, аби лише дочекатися наших військових на рідній землі. Хтось не може покинути близьких, які потребують догляду й на відстані ти нічого не зможеш для них зробити. А хтось просто не має коштів на виїзд, а також моральних сил на проходження всіх перевірок для перетину кордону».
Додамо, що на сьогодні з окупованих територій Херсонської області можна виїхати лише в напрямку анексованого Криму. Виїзд на підконтрольну територію України через Василівку в Запорізький області російські військові закрили ще наприкінці грудня минулого року.
Наприкінці розмови наша героїня наголошує, наразі вкрай важливо не просто пам’ятати, а й говорити про Херсонщину. І в першу чергу звертати увагу необхідно саме на лівий беріг Дніпра.
«Чому? Бо тут український народ, який щодня молиться та чекає ЗСУ, ховає прапори та малює таємно плакати, а ще вірить тільки в Перемогу України. Я не буду казати, що нам важче ніж іншим: тим хто зараз боронить нашу землю в окопах чи тим, хто сидить без світла та води в місті під нашим стягом. Безумовно, в кожного з нас своя складність буття в цій війні, яку не можна порівнювати між собою. Але я точно впевнена в тому, що ті люди, які дочекаються Перемоги на тимчасово окупованих територіях – це маленькі Герої. Бо те, як ми тут виживали варто ні однієї такої розповіді. І єдине, що дає нам сил триматися – очікування побачити синьо-жовтий стяг в усіх населених пунктах Генічеського району, в тому числі і над Арабатською Стрілкою. З нас почалася війна на херсонському напрямку – нами має і закінчитися!», – зазначає Меланія.
Автор: команда “Херсон плюс”
