Рік і вісім місяців родина Оксани Рубель виживала в окупованому селі на Херсонщині. За тиждень у родині проводили по три-чотири обшуки. Окупанти приходили і вночі, і серед білого дня — двері та мала дитина у домі їх не спиняли. Як розповіла жінка в подкасті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло», коли вони востаннє влетіли в хату й притисли її до стіни, того вечора в неї стався інсульт. Це стало останньою краплею, і щойно жінка повернулася з лікарні — вони почали шукати варіанти евакуації на підконтрольну територію України.
Про те, що почалася війна, Оксані повідомив її чоловік Сергій, який був на зміні. З перших днів у селі вже були ворожі танки та інша російська техніка, над головами почали кружляти літаки — вони зависали просто над хатою. Про тишу можна було лише мріяти.
«Іще до початку повномасштабної війни ми купили будинок. Я народила дитину, чоловік працював. У нас було господарство — усе було. Аж поки якось не почалася Велика війна. За один день усе зникло. Ми втратили все, — згадує пані Оксана. — У нас не було тихо. Одного разу ми з дитиною вийшли на вулицю, а літаки пролітали мало не над електричними стовпами. Донька так злякалася того гуркоту, що я думала, вона від страху задушить мене — так міцно притислася. Було по-справжньому моторошно. А якось уранці я вийшла на подвір’я і побачила, як летить ракета».
Родина навідріз відмовилася співпрацювати з росіянами, а також отримувати їхні документи чи оформлювати різні виплати. Пані Оксана розповідає, що окупанти так часто вдиралися до них додому саме через ці відмови. Інші люди в перші дні почали робити паспорти, оформляли «дитячий капітал» тощо. А вони відмовилися.
«Після того, як почалася велика війна, на другу зміну чоловік не вийшов. Деякі люди вийшли на роботу, а дехто залишився вдома. росіяни ж почали пропонувати більшу зарплату. А чоловік сказав: «Ні, я не буду йти». І не пішов. Тоді нам дуже багато пропонували, золоті гори обіцяли. Після того, як чоловік відмовився співпрацювати з окупантами й залишився без роботи, стало зовсім сутужно. Не було за що навіть хліба купити. Пекли самі. У борошні вже завелися жучки, тож я просівала його, щоб хоч щось спекти. Було неймовірно тяжко. Нас змушували оформлювати російські паспорти, робити російське свідоцтво про народження дитини. Ми з чоловіком до останнього не погоджувалися — і так цього й не зробили», — каже жінка.
Жити в окупації — це постійні утиски та пресинг. Родина розповідає: за цей час пережили чимало обшуків. Хтось повідомив, що її брат служить у ЗСУ. Тоді попередили: якщо не виїдуть, прийдуть і заберуть її, чоловіка й дитину. Жінка дуже боялася. Але й виїжджати було страшно, адже знали, що окупанти розстрілювали людей, затримували на блокпостах.
«Було дуже тяжко. Нас почали сильно пресувати, постійно проводили обшуки. За тиждень могло бути три-чотири. Приходили і вночі, і серед білого дня — двері їх не спиняли. Я питала, що вони шукають. Відповідали: мовляв, раптом ви переховуєте тих, хто служить у ЗСУ. Колись вони влетіли, як чоловіка не було вдома. Він поїхав із дитиною гуляти. Вони мало не зґвалтували мене. До стіни притулили. А я сказала: «Не треба на мені нічого рвати — я сама роздягнуся». І почала потихеньку роздягатися. Вони подивилися на мене, певно, подумали, що я уже з глузду з’їхала, кинули мене й пішли. Так у мене другий інсульт стався. Ніч я провела вдома — ми ніяк не могли виїхати до лікарні. А вранці чоловік відвіз мене. Я пролежала в лікарні два тижні. Повернувшись додому, сказала: «Збираємо речі й виїжджаємо», — розповідає пані Оксана.
Жінка зазначає, що спочатку вони самі шукали способи виїхати, але перевізники брали великі кошти. Потім сусідка поділилася контактами організації Save Ukraine, яка й допомогла родині виїхати з окупації.
«Перший блокпост ми минули швидко, а от на кордоні з росією нас затримали на чотири години. Усіх пропускали, а ми стояли. Їм було абсолютно байдуже, що в дитини почалися напади. Зрештою я не витримала й почала кричати від розпачу. Тільки тоді, за чотири години, нам віддали паспорти й дозволили їхати далі. Нас допитували: «Чому ви їдете?». Ми відповідали, що мусимо лікувати дитину. Тоді вони почали випитувати, чи повернемося ми після лікування. Ми відповідали, що повернемося, — страх, що нас узагалі не випустять, був сильнішим за все», — каже жінка.
Сім’я перебралася до Києва, де вже живе два роки. Фахівці організації допомогли з лікарнею, щоб обстежити доньку, а також із житлом і документами.
«Нещодавно нам зібрали гроші на операцію, адже в доньки ДЦП. Нині моя дитина вже не просто ходить — вона потроху бігає! Ми займаємося в реабілітаційному центрі, вона вчиться всього заново», — каже Оксана Рубель.
За її словами, головна проблема — це відсутність житла. Адже кошти йдуть на лікування дитини, а орендувати житло дорого.
«Мені хотілося б, щоб держава допомагала таким людям із житлом, бо з цим дуже тяжко. З виплатами держава допомагає. Якби ще якийсь закон ухвалили про житло для ВПО. Ми, наприклад, не можемо самотужки винайняти житло. Ми не можемо оплачувати оренду, бо нам потрібні спецвзуття, реабілітація і ліки для дитини. Та й самі маємо проблеми зі здоров’ям», — каже Оксана Рубель.
Пані Оксана наголошує: додому, в село на рідну Херсонщину, готова повернутися лише за умови, що землі будуть звільнені. А сьогодні — ні, немає чого туди повертатися. Люди там нині виживають, як за первісних часів: ні нормального лікування, ні цивілізації. Тож вона наголошує: якщо люди, які й досі залишаються на окупованих територіях, хочуть виїхати — треба наважитися і зробити це.
«Не бійтеся і не слухайте тих, хто каже, ніби вас ніхто не чекає і ніхто не прийме. Усіх приймуть! Світ не без добрих людей, і тут їх дуже багато. Вам обов’язково допоможуть, тут немає байдужих. Кожен підставить плече, чим зможе, — і в цьому наша спільна сила. Не треба боятися. Особливо якщо у вас на руках діти чи літні батьки. Заради них, заради самих себе рятуйтеся і виїжджайте. Тут усе буде добре. Тут свобода й набагато більше можливостей для життя», — завершує переселенка з Херсонщини.
