Проїхали крізь Мордор. Історія херсонського активіста, який із сім’єю вирвався з окупації

«Остаточне рішення про виїзд з окупованого Херсона ми прийняли після першого влучання ЗСУ по Антонівському мосту. Протягом місяця до цього нам передавали «вітання», друзі розповідали, що нас шукають, навіть приходили до нашого колишнього співробітника – розпитували. Тому ми чудово розуміли, що після руйнування мостів опинимося в клітці (і в прямому, і в переносному значенні) і вже не зможемо вирватися ні через Василівку, ні через Крим», – з цього розпочалася наша розмова з відомим херсонським активістом Сергієм. В Херсоні у нього залишилися батьки, тому ми вирішили не називати прізвище головного героя із міркувань безпеки.

«Південний експрес»: вам наліво чи направо?

Фірма-перевізник «Південний експрес» з’явилася в Херсоні ще в квітні. Центральний автовокзал був захоплений орками, на його даху стояв чи то крупнокаліберний кулемет, чи зенітна установка, а по всіх кутах – снайпери. Тому автобуси почали відправлятися з майданчика «Європорту». Ціни на виїзд перевізник встановив захмарні – 300 доларів до Тбілісі та 600 доларів до Прибалтики чи Польщі з людини. У вартість квитка входило лише одне місто багажу (чемодан чи велика сумка) плюс невеличка сумка в салон.

Ми не планували користатися послугами «Південного експресу», але, як і багато херсонців, приїхали зранку за годину до відправлення аби поспілкуватися з водіями, розпитати про дорогу, – розповідає Сергій. – На той момент під Василівкою під час евакуації вже загинув мій знайомий – співробітник одного з автосалонів Херсона – колона потрапила під обстріл. До того ж, черги в полях під Запоріжжям сягали 5-7 днів, в них стояли 1000-1200 машин. Тож перспектива ночувати просто неба, без води та під обстрілами лякала нашу сім’ю. Тому вирішили пробувати вириватися через Крим».

Водії «Південного експресу», пасажири та всі, хто проводжав, виявилися на диво говіркими. В один голос радили ретельно чистити мобільні телефони, ноутбуки, планшети. Радили як ховати гроші та розпихувати консерви.

Мій телефон та ноутбук – в першу чергу це фінансові інструменти, в них не лише мої банківські картки, а й виплата зарплат співробітникам нашого підприємства, сплата податків, усі документи проєктів та планів на майбутнє, – Сергій дедалі ставав відвертішим. – Тож я відвів у бік одного з водіїв і запитав у нього напряму: «А якщо я сховаю телефон в машині під килимки чи десь у багажнику? Знайдуть?». «Знайдуть!» – відповів водій. – «З машини змушують діставати все, і килимки, і «запаску», і все авто проходять з собакою».

У Телеграмі та у Вайбері у «Південного експресу» канали та групи із десятками тисяч читачів і ще більшою кількістю запитань, вражень, коментарів та порад. Тож Сергій ввібрав всю цю інформацію й швидко побіг купувати мобільний телефон.

Купити в Херсоні неновий смартфон – тепер проблема, дефіцит. До тих, хто їде з кнопковими телефонами ставляться ще прискіпливіше – не вірять, що не користуєшся смартфоном, а значить – є що приховувати, – ділився Сергій своїми враженнями. – Тому довелося купувати новий та ще й з великою переплатою. А з ноутбука повиймав жорсткі диски, відключив одну планку пам’яті, купив старенький маленький диск, «накатив» на нього чисту «вінду», і отримав зовні примітивну друкарську машинку. В результаті два жорсткі диски з ноутбуку дружина ховала в пакет із своєю білизною. А свою основну «мобілку» я завернув у пакет та заховав у пачку борошна, яку спочатку акуратно відкрив, а потім так само запакував».

У водіїв «Південного експресу» Сергій детально розпитував маршрут їхніх поїздок. Виявилося, до Краснодара всі їдуть однаково. Ось тільки ті, хто прямує до Прибалтики чи Польщі перед Краснодаром звертають наліво на Ростов, а ті, хто їде в Грузію – за Краснодаром звертають праворуч. Аби потрапити в Тбілісі треба проїхати трохи більше тисячі кілометрів Росією (враховуючи окупований Крим). Шлях до Прибалтики в два з половиною рази більше. Це й стало головним аргументом для Сергія та його сім’ї під час остаточного вибору маршруту евакуації.

Ворота у Мордор

Виїхали своєю машиною в суботу після обіду – так радили водії «Південного експресу». Відстань до кордону з Кримом, а це лише 100 км, подолали години за три – більше 30 блокпостів. На половині з них зупиняли, перевіряли документи, відчиняли багажник, розпитували: «Хто? Куди і звідки? Чому?», – розповідає далі Сергій. – Найбільш прискіпливі буряти та «днрівці», риються в речах. Та й ще випрошують цигарки. Блока найдешевших без фільтру на 100 км вистачило».

На КПП «Чаплинка» Сергій з дружиною та сином потрапили під вечір, бо ще дві години простояли в черзі.

У «зеленій» зоні водіїв та пасажирів автівок на українських номерах прикордонники одразу спрямовують на «бесіду», а ті хто на кримських їдуть без перешкод, у них перевіряють лише паспорти. За непримітними дверима білого вагончика й розпочалося моє знайомство з Мордором, – стало помітно, що Сергій напружився, продовжуючи розповідь. – Зустрів мене рудий «фсбшник» і розпочав із запитань, до яких я був готовий (знову подяка пасажирам «Південного експресу»). «Ваше ставлення до військової спецоперації в Україні? А чи знаєте ви когось з «Азову»?» Я йому розповів, що в середині 90-х часто бував в Росії і тоді чомусь ніхто не боявся називати війну в Чечні саме війною. Адже була і перша Чеченська війна, і друга».

Далі, як згадує Сергій атмосфера розмови різко змінилася, до вагончика зайшов зовсім молодий фсбшник чи то із запитанням, чи то із твердженням: «Вы знаете, что наши уже захватывают Вашингтон?» А далі з вуст цього молодика з явним московським акцентом пролунало: «Смерть американцам!»

Слідчий, з яким ми до цього розмовляли, браво відповів: «Смерть!» і я зрозумів, що це не жарт. Це щось на зразок «Хайль, Гітлер!».  Ось так тепер вітаються фсбшники. – продовжує розповідь Сергій. – Потім ще хвилин 20 були тупі запитання про політику, владу, світовий порядок. Слідчий був явно незадоволений тим, що в мене новий телефон з фейковою російською сімкою. А я йому кажу: «Вкрали! Ось все, що є. І ваш зв’язок  дуже погано працює».

Компромату на Сергія слідчі не нарили, позітхали та відпустили. Сина, студента тримали не довго – хвилин 10, пробігли за списком стандартних запитань і все. А ось дружину нашого героя тримали більше двох годин.

Далі трубку телефона у нашій розмові взяла Марина, дружина Сергія:

Я, як всі й радили, ретельно почистила телефон, видалила чимало фото та переписок, все, що стосувалося нашої проукраїнської позиції. Але зовсім не чистила список контактів, а їх у мене в телефоні близько тисячі, – згадує Марина. – Вони коли побачили мою телефонну книжку, своє задоволення навіть не приховували. Мене одразу відвели в інший кабінет, телефон підключили до комп’ютера, щось перевіряли, а потім просто тупо від руки переписували всі номери телефонів. Дві години один диктував, а інший записував».

На дворі стало вже зовсім темно, коли фсбшники відпустили Марину. І тільки після цього машину загнали на догляд під прожектори. Змусили дістати всі речі, доглядали годину, з собакою, – все як і попереджали водії «Південного експресу».

Шляхи Мордору

«За останні вісім років у Криму особливо нічого не змінилося, – розповідає далі Сергій. – Ми проїхали з Армянська через Джанкой і до Владиславовки, це 200 км. Ті ж самі дороги, на яких ще більше ям, такі самі брудні кафешки та матюкливі водії «камазів» з голими торсами. Здивувала кількість Z-біл-бордів, наліпок із Z-пропагандою на звичайних автівках та величезні колони військової техніки, які постійно йшли у бік моєї рідної Херсонщини».

Федеральна траса «Таврида», яка з’єдную Симферопіль через Кримський міст з Кубанню, на думку Сергія, ледь не єдине досягнення за час російської окупації Криму. Але для чого вони його використовують – видно із відео. Що ж стосується якості дорожнього покриття, всієї дорожньої інфраструктури, Сергій процитував радянських партапаратників: «Хотіли як краще, а вийшло – як завжди!». Чим ще пояснити ями у свіжому асфальті та суцільні недоробки на узбіччі.

Але найнеприємніші епізоди поїздки були там, де херсонці зовсім не очікували.

Несприйняття українців та всього українського в Криму, на жаль, відчувається на кожному кроці. В Джанкої на світлофорі звичайні перехожі тобі запросто можуть показати «фак» тільки тому, що у машини українські номери. А якийсь дідусь в невеличкому кримському селі махав у наш бік палицею – ледь по капоту машини не попав, і кричав на все горло: «Нацисти!», – з обуренням розповідає Сергій. – Це ж як їм мізки за вісім років промили… Схожі ситуації з нами траплялися й в Краснодарі – місто велике і перетинати його треба із заходу на схід. Десятки великих перехресть, світлофори… І знову «факи», навіть від дітей з вікон громадського транспорту. Але я розумію, чому вони нас так ненавидять. Села на Херсонщині виглядають чистіше та охайніше ніж передмістя Краснодару. Ми живемо краще них – оце їх і бісить».

Про поведінку російських водіїв на дорогах Сергій відповів одним словом: «Бикують!». А про російських поліцейських додав кілька слів: «Як і раніше, смугастий жезл – виключно інструмент заробітку. Особливо на Північному Кавказі. Хабарі беруть всі, зупиняють машини з українською реєстрацією, а далі як пощастить – можуть обмежитися ста рублями, а можуть і тисячу запросити. І все в кишеню. Єдиний плюс – російські камери не зчитують українські номери й не фіксують перевищення швидкості».

Велика мордорська брама

На прикордонному переході Верхній Ларс у літні місяці завжди не проштовхнутися: туристи на власних авто та величезних автобусах, грузинські, армянські, турецькі та російські далекобійники з різноманітним товаром. Черги – кілометрові.

На дні ущелини, коли і зліва, і справа від тебе гори, а до омріяної свободи залишилося лише кілька кілометрів, не залишає відчуття незахищеності від репресивної російської машини: над головою весь час кружляють військові гелікоптери, а в очах російських прикордонників та митників – суцільна ненависть, – ділиться враженнями Сергій. – Знову допити, догляд речей та машини. У нас із сином взяли відбитки пальців, поставили, як у фільмі про бандитів, біля стінки з мітками росту і сфотографували в анфас і в профіль. Думали, все, пропустять, ну що ще перевіряти. Але…».

Далі слухавку взяла Марина і як вже як мати повідала історію сина:

Він у нас музикант, вчиться в університеті. Всім під час допитів казав, що їде продовжувати навчання за кордоном. Цього разу його знову розпитували про його музичні вподобання і несподівано запитання: «А ти знаєш когось із «Азову»?». А він їм відповідає: «А що це гурт такий? Ви ж про рок-музику розпитували…». Фсбшники розлютилися: «Он с нас стебется! В клетку его!». У справжній клітці – 3 на 3 метри, їх там було близько 10 осіб, зовні – безхатьки та п’яниці… Не знаю що там далі сталося, ми вже думали, застрягнемо тут надовго, але через годину їх всіх облили водою із брандспойта та випхали на вулицю. Бачила, що тільки сину повернули документи. Ми його вхопили й тікати»…

Через якихось 200 метрів вже грузинський КПП. Все цивілізовано, як в аеропорту, тільки ще машину перевіряють – відкрили багажник: «Особисті речі? Зрозуміло.» – і закрили. Ось тільки Сергія знову запросили на розмову.

Грузинський контррозвідник запропонував прохолодної води або чаю, – Сергій був здивований контрастом. – А коли дізнався, що я активіст, довго розпитував про українське громадянське суспільство, роль громадських організацій у повсякденному житті, після чого зробив висновок: «Якби в Грузії було б сильніше громадянське суспільство, ми б не отримали відмову у кандидатстві в члени ЄС, а були разом з Україною та Молдовою». Ми тепло попрощалися. Я показав йому на пальцях тризуб, вигукнув: «Слава Україні!». І почув у відповідь: «Героям слава!». Тільки після цього нарешті прийшло відчуття свободи. Ми раділи, що вирвалися з Мордору».

Із проукраїнського Тбілісі простіше допомагати окупованій Херсонщині

Останні майже 200 кілометрів від кордону до Тбілісі для сім’ї Сергія та Марини були важкі фізично, але дуже приємні морально. Воєнно-грузинська дорога вимагає від водія максимальної зосередженості, але пейзажі та настрої за вікном машини надають крила.

Навіть в маленьких гірських селах по трасі можна зустріти українські прапори поруч з грузинськими. На АЗС, в придорожніх кафе вже можна розраховуватися українськими картками (в Мордорі це неможливо), – розповідає Сергій. – На парканах обабіч траси – карикатури на путіна, написи «ПТН ПНХ», «русский военный корабль иди на…». На кожному багатоповерховому будинку в Тбілісі обов’язково хоча б один балкон прикрашений українським прапором, на кожному другому магазині у вітринах українська символіка, наліпки».

На думку херсонців, не зважаючи на протиріччя, які інколи виникають між українською та грузинською владами, ставлення грузинського народу до України та українців – найтепліше й найприємніше.

У Тбілісі, як і в Києві донедавна, проросійські партії та окремі політики мають великий вплив на прийняття рішень на рівні держави. Звичайні ж люди не забули напад рф на Грузію 08.08.2008, коли путін остаточно підтримав сепаратиську Абхазію та ще й захопив Південну Осетію. На сьогодні чверть території Грузії в окупації, – Сергій заговорив про наболіле. – Тому звичайні люди протестують проти росії по-своєму. Наприклад, у кількох модних клубах і барах Тбілісі заборонили вхід росіянам або під відео запис росіянин має заспівати всесвітньо відому футбольну кричалку «путін х…ло» та виголосити «Слава Україні!». На сьогодні в Грузії дуже багато українських ВПО, чимало машин на українських номерах. Ми часто зустрічаємо біженців з Херсона, Нової Каховки, Голої Пристані, Олешок, Генічеська».

Кожен ранок у Сергія починається зі зв’язку із Херсоном: рідні, друзі, знайомі, волонтери і найбільше тих, кому потрібна допомога. Головне – звідси є можливість допомагати жителям окупованої Херсонщини.

Автор: команда “Херсон плюс”

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.