Розкрадений окупантами дім та розстріляний танком паркан: «звільнення» по-російськи родини Писаренків з села Олександрівка

«До 8-го березня в нашому селі було відносно тихо: вибухи було чутно, але десь далеко. Та вже 9-го числа в наш бік почали заходити російські військові, коли йшли на Миколаїв, і тоді почалося жахіття. Точно пам’ятаю, що 16-го березня після потужних та гучних обстрілів в нашому будинку потріскалися вікна, а стеля осипалася. І вже наступного дня ми з чоловіком прийняли рішення, що необхідно виїжджати», – каже пані Олена Писаренко.

Олена Писаренко

Олена Писаренко до війни проживала з чоловіком у селі Олександрівка, що у Станіславській громаді на Херсонщини. Жінка згадує, перед Новим роком нарешті закінчили ремонт у будинку та вже мали чималі плани на весну. Однак нині родина втратила все, що довгі роки будувала та накопичувала наполегливою працею. Адже їх населений пункт нині вважається фактично «стертим з обличчя землі», бо вже кілька місяців є одним з найзапекліших місць на південній лінії фронту.

Життя в окупації – не боятися неможливо

Про війну дізналися як і всі – по вибухам о 5-ій ранку. Скоріш за все, це була Чорнобаївка, бо вона ближче усього знаходиться до нас. Спочатку ми думали з чоловіком, що нам здалося, та коли подзвонили рідні з Херсона, що в них також щось відбувається – почали шукати інформацію. Так і зрозуміли, що насправді сталося…» – розповідає жителька села Олександрівка Станіславської ОТГ Олена Писаренко.

На той момент діти родини перебували у Херсоні: старша донька там працювала, а молодший син навчався. Тож перш за все чоловік пані Олени поїхав за ними до міста та разом з ними привіз ще кількох їх друзів. Адже при таких подіях залишатися наодинці ніхто не хотів.

Пані Олена разом з дітьми

В окупації жити складно. Ми заощадливі, тож в нас був мішок борошна та консервація у підвалі – так і справлялися. А загалом у крамницях з кожним днем ставало все менше товару, і врешті настав час, коли полиці стали порожніми, – ділиться пані Олена. – Деякий час допомагали місцеві фермера. Вони роздавали борошно, масло, крупи. Та найбільше людям не вистачало хліба. Його завозили з Миколаєва. В ті дні ми зустрічали хлопців-водіїв зі сльозами на очах, бо вони їхали до нас під обстрілами».

Стало ще складніше, коли Олександрівку російські військові взяли у кільце, адже населений пункт є стратегічно важливим населеним пунктом на альтернативному маловідомому шляху з Херсона і знаходиться на транспортній розв’язці перед Миколаєвом.

Причин для виїзду в родині додалося, коли Олену Писаренко, начальника фінансового відділу Станіславської територіальної громади, почали розшукувати представники окупаційної влади.

Олена Писаренко на робочому місці в Станіславській сільській територіальній громаді

Я була в списках, кого хотіли змусити працювати на окупаційну владу. Я відмовилась. І це був ще один пункт, який підштовхнув до евакуації. Аби наша громада і надалі нормально функціонувала – їй була необхідна фінансова стабільність. Для цього мені потрібно було врятувати електронні ключі та базу даних людей. Зокрема, завдяки моєму вчасному виїзду – в нас не було жодного місяця із затримкою заробітної плати», – пояснює жінка.

Пані Олена за роботою вдома

«25 березня я бачила свій дім востаннє»

Спочатку Олена Писаренко разом з дітьми та їх друзями виїхала до сусіднього села Широка Балка, адже мали надію, що все скоро закінчиться. Та вже за півтора тижня вони були вимушені їхати далі – вже на підконтрольну Україні територію.

24 березня російські військові зайшли і в це село. Я їх бачила крізь вікно: вони ходили по наших подвір’ях, заглядали в городи та дивилися, в кого яка стоїть техніка. Ми так перелякалися, що того ж дня почали збиратися та виїхали вже наступного. Власне виїжджали ми вже під обстрілами… – не приховує пані Олена. – В той самий день, 25 березня, я бачила свій дім востаннє – ми проїжджали повз нього, коли їхали на Миколаїв. Вже тоді не було даху, вікон та дверей. А в нашому металевому паркані була величезна пробоїна. За словами чоловіка, вона була від залпу російського танку: він просто їхав по дорозі та зненацька повернув дуло й вистрілів. На жаль, сфотографувати я не змогла нічого, бо телефони на блок-постах ретельно перевіряли».

Останнє фото будинку Олени Писаренко перед виїздом з села Олександрівка 16 березня 2022

Жінка не приховує, що все залишила вдома – із собою взяла тільки «тривожну» валізу та робочий ноутбук. Такий багаж був в кожного з їх попутників:

Нас було 11 людей на дві машини. Це друзі доньки та сина, віком від 15 до 24 років, а також моя подруга з дитиною. Тож у нас елементарно не було можливості скласти кудись якісь речі».

Пані Олена разом з тими, кого вивезла їх родина 25 березня

Нині ж, за розповідями односельчан, повертатися родини вже нікуди та й немає що забирати.

Російські військові на вантажівках вивозили з будинків усі речі людей, в тому числі й мої. Навіть доходило до того, що вони зрізали газові котли. Такі дії не призвели до пожеж тільки тому, що в Олександрівки з 23-го березня не було енерго та газопостачання. Тож сусіди та мій чоловік, зокрема, тоді вже готували на пічках», – підкреслює Олена Писаренко.

Військовий та волонтерський фронт родини

Чоловік Олени Писаренко не виїхав разом з родиною. Він це зробив значно пізніше по так званій «дорозі життя» (через Василівку на Запоріжжя). Причини такого рішення жінка пояснює так:

Він в мене військовий. Точніше з березня минулого року перебував на пенсії. Тому коли все почалося – одразу подзвонив у військкомат і отримав розпорядження чекати. Та просто сидіти він не міг, тож 24-го лютого записався до складу тероборони Станіславської громади і перший місяць провів там. Спочатку він охороняв населені пункти, допомагав розвозити гуманітарку, тримав зв’язок з нашими хлопцями в ЗСУ тощо. А коли село захопили – почав на власній машині евакуювати людей. Лише за один день наприкінці квітня він вивіз вісьмох пенсіонерів».

Опинившись на підконтрольній території Україні – чоловік не вагаючись відправився захищати країну. Нині перебуває на Донецькому напрямку.

Звісно, я хвилююся… Але його було не переконати. Як він сказав: «Як я буду дивитися в очі дітей, якщо буду ховатися та нічого не робити? Я ще не зробив достатньо для нашої Перемоги!». До речі, він дуже хотів звільняти нашу рідну Олександрівку, але вийшло, що його відправили так далеко», – розповідає пані Олена.

Та як виявилося, наша героїня теж не змогла залишатися осторонь справ. Нині вона має свій фронт – волонтерський. Під її «опікою» знаходиться близько 200 біженців з різних куточків Херсонської області.

Коли ми виїхали з окупації – знайшли прихисток в одному з сіл під Миколаєвом. Я трохи звикла до нових умов життя і почала зв’язуватися зі своїми односельцями: хто, де та як… І виявилося, що багато людей перебувають в населених пунктах поблизу та потребують підтримки в речах, продуктах харчування, медикаментах і засобах гігієни. Не одні ж ми тікали без нічого, – пояснює Олена Писаренко. – Я почала шукати шляхи допомоги їм і вийшла на Світлану Гаврилів. Це наша громадська активістка, а з перших днів війни ще й волонтерка. Ми про все домовилися – і тепер я «зв’язкова» між людьми та нею».

Серед своїх «обов’язків» пані Олена називає збір інформації – кому що необхідно, складання відповідних списків, прийом гуманітарного вантажу та його розподілення по людях. Крім того вона – «цілодобова моральна підтримка» для вимушених переселенців.

Мій ранок починається з того, що я всіх обдзвонюю та дізнаюся як справи, – розповідає пані Олена. – Когось необхідно просто вислухати, а комусь відшукати слова для підняття настрою й духу. Так само, власне, може і закінчуватися мій вечір. І, звичайно, я вдень і вночі доступна для вирішення різних екстрених ситуацій».

Також жінка тримає зв’язок з місцевими підприємцями та роботодавцями, аби ті за можливістю надавали біженцям робочі місця для самостійного заробітку. Допомагає пані Світлана і з вирішенням соціальних питань в різних державних установах. 

Історії, які чіпляють…

Пані Олена зазначає, серед біженців під її «опікою» є чимало історій, які чіпляють серце та які мають бути почуті всіма. З нами діляться кількома з них.

Тетяна з села Широка Балка вже стала моєю подругою, зважаючи на той шлях, який ми пройшли разом за ці місяці. Чим мене вразила ця жінка? Її чоловік був серед тих, хто загинув у Херсоні 1 березня в Бузковому Парку. Вона так і не побачила його та навіть не знала, де він похоронений. Більше того, до неї додому неодноразово приходили російські військові та влаштовували допити, шукали чоловіка. Адже він був не просто в складі херсонської тероборони, а й учасником АТО. Врешті вона не витримала та разом з донькою за допомогою друзів чоловіка виїхала», – розповідає Олена Писаренко.

Пані Олена додає, на той момент Тетяна була морально розбита та психологічно виснажена. Це було помітно «неозброєним оком». Та потроху, розмовами і залученням до різної роботи її виводили з цього стану. Крім того, увесь цей час жінці допомагали з пошуком могили чоловіка. Врешті, це вдалося зробити – і нині там, на перший час, встановили світлину та іменну табличку.

Інший випадок, за словами Олени Писаренко, про незламність характеру, міцність духу та принципову позицію нашої молоді. А ще про їх вміння триматися один одного.

В моєму селі, Олександрівка, є дві сестри. Вони разом з батьком залишилися самі після того, як їх мати померла від онкології чотири роки тому, – розказує Олена Писаренко. – Коли почалася війна, дівчата виїхали разом з бабусею, яка мала цукровий діабет та потребувала спеціального лікування. Не зважаючи на те, що вони їхали в нікуди та без нічого – вони не опустили руки, не здалися та з гідністю переживають все, що їм випадає на долю. Більше того, вони почали допомагати іншим – волонтерити. А хлопець старшої дівчинки після виїзду з окупації пішов у ЗСУ».

Наприкінці спілкування наша героїня наголошує, повертатися до рідної Херсонщини планує однозначно. Вже вирішила з чоловіком: якщо їх Олександрівка буде відроджуватися – будуть в числі тих, хто це буде робити; якщо ж ні – то придбають ділянку в сусідньому селі та збудують новий будинок там. Але проміняти ці землі, ці краєвиди та це життя ні на що не згодні.

Я б ще дуже хотіла звернутися до людей, які продовжують залишатися на окупованій території. Ви маєте триматися, а якщо є можливість виїжджати – робіть це. Бо найцінніше на світі – це наше життя, яке придбати, як речі, чи відновити, як дім чи бізнес, неможливо. Найскладніше в цьому всьому – наважитися, але необхідно розуміти, що ви принесете користі більше тут, на підконтрольній території Україні, – зазначає Олена Писаренко. – Ми ж в свою чергу, попри будь-яке рішення цих людей – маємо їх підтримувати. Це для них вкрай важливо, адже їм дуже сьогодні важко».

Автор: команда “Херсон плюс”

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.