Після майже двох років у російському полоні додому повернувся захисник Володимир Бабич із Херсонщини. Його обміняли разом із ще 299 військовими. Час у неволі став справжнім пеклом: щодня доводилося переживати знущання, побиття та допити. Наразі він оговтується й вчиться знову радіти життю, але вже переконаний, що повернеться на фронт, щоб і далі захищати Україну.
34-річний Володимир Бабич родом із села Тягинка, що на правобережній Херсонщині. Там він закінчив школу, а згодом переїхав до Херсона, щоб здобути освіту судномеханіка в морехідному коледжі. Та замість моря і кораблів обрав для себе кулінарію – за мирних часів працював пекарем та кухарем у різних закладах Херсона. Не виїжджав навіть тоді, коли вся Херсонщина була окупована.
На захист України Володимир став у березні 2023 року. Він не мав досвіду військової служби, але коли отримав повістку, повідомив родині, що переховуватися не планує і буде захищати Батьківщину від росіян, адже особисто знає, що таке окупація і який жах приносить із собою ворог в українські міста.
«Я долучився до 41-ї окремої механізованої бригади. Спочатку був у розвідувальній роті, а згодом – в інженерно-саперній роті. Разом із побратимами ми воювали на Куп’янському напрямку на Харківщині, а згодом нас передислокували на Донеччину. Був я і кухарем, і виходив на завдання на позиції, – розповідає Володимир Бабич. – Чи було важко? Звичайно, але мені пощастило з побратимами – були як одна сім’я, підтримували один одного завжди».
Знищують за кожну дрібницю – просто за те, що ти є
13 червня 2024 року Володимир разом із побратимами вчергове вийшов на свої позиції для виконання бойових завдань. Захисник згадує: перші дні було відносно спокійно, а вже 18 червня росіяни почали безперестанку обстрілювати їхні позиції.
«Ми перебували біля населеного пункту Шуми Бахмутського району на Донеччині. Добу росіяни кошмарили нас обстрілами і скидами. Це було справжнє пекло, коли не встигаєш навіть зрозуміти, де прилетіло, і за секунди – нові й нові вибухи. Так ми і опинилися в оточенні ворога. Двоє побратимів загинули, а всі інші, серед яких був і я, потрапили в полон», – каже захисник.
А ось про те, що Володимир потрапив до російського полону, його родина дізналася випадково.
«Я знала, що син пішов на 10 днів на завдання і лише 24 червня мав вийти зі мною на зв’язок. Але 23 червня мені подзвонила донька і повідомила: «Мамо, наш Вова в полоні». Я не повірила і не вірила до останнього, поки мені не надіслали відео з російських ресурсів. Подруга доньки скрізь шукала свого брата і ось так випадково натрапила на відео з нашим Вовою, – згадує пані Анжела. – Його поверненням в Україну активно займалася сестра, вона тримала зв’язок із волонтерами, зверталася до відповідних служб. Я чекала кожної звістки від неї. Але ж ви розумієте, що нам було відомо мінімум інформації, особисто з ним ми не листувалися».
Перші пів року бійця утримували на окупованій Донеччині, а згодом вивезли до Росії. З його слів, ставлення росіян до українських захисників – ганебне: вони знаходять будь-який привід, аби познущатися, завдати болю та показати, що саме вони тут господарі, а ми, український народ, маємо їм підкорятися.
«Вони били за кожну дрібницю, навіть за листування, яке знаходили у наших телефонах. Окрім звичайного побиття, також підключали до тіла оголені проводи і били струмом, стріляли над головою задля залякування. Іншим хлопцям відрізали вуха, пальці, малювали свастику на лобі, настільки сильно били по ногах, що вони виверталися, а все тіло було вкрите венами, – говорить захисник. – На допитах були стандартні запитання щодо місця розташування української техніки, позицій, складів. Намагалися отримати більше інформації про військове керівництво. І, звичайно ж, намагалися завербувати, розповідаючи, що України вже не існує».
Щодо умов утримання, то камери були маленькими – по чотири квадратні метри на одну людину, згадує військовий, та й над харчуванням полонених росіяни не переймалися.
«Робиш п’ять кроків уперед і п’ять кроків назад у камері – ось тобі і вся прогулянка. На вулицю нас виводили дуже рідко і лише на кілька хвилин. Голова донизу – і пішов, – додає Володимир. – З харчуванням було несолодко: каші заливали жиром, інколи там навіть знаходили каміння. Рибу, якщо й давали, то з глистами, а рибні котлети робили з кишок і кісток – м’ясом там і не пахло. Їсти це було неможливо, більшу частину скидали в унітаз».
Раділа так, що чув увесь супермаркет
Попри всі залякування росіян і висловлювання, що України більше не існує, Володимир Бабич вірив, що повернеться додому й обійме рідних. Але зізнається: не очікував, що це станеться так швидко, адже знає, що чимало військових перебувають у полоні з перших днів повномасштабного вторгнення.
«Нас роздягали, проводили огляд, фотографували перед обміном. Усередині щось підказувало мені, що везуть на обмін, але, звичайно, мав сумніви. Усі сумніви розвіялися, коли нам розв’язали очі й руки, коли ми побачили білоруських військових. Емоції у мене зашкалювали, але я до кінця не розумів, як це все має відбутися, не вірив, що ось так просто сідаємо в автобус і далі вже будемо вдома, що полон позаду. Також я дуже переймався за рідних, не знав, як вони сприймуть новину про моє повернення, бо в мами хворе серце — щоб не сталося нападу. У мене всередині був страх, не можу навіть описати словами, але все пройшло добре. Єдине – бабуся померла, поки я був у полоні, не дочекалася», — каже військовий.
Відтепер шосте березня 2026 року – один із найщасливіших днів для родини Володимира Бабича.
«У день звільнення сина я була на роботі. Мені подзвонила донька і сказала: «Мамо, Вову нарешті звільнили з полону. Я отримала повідомлення». Я так кричала від радості, що чув увесь супермаркет. Уже ввечері Вова зв’язався з нами – вперше за ці роки ми почули такий рідний голос, – розповідає пані Анжела. – А як тільки звільненим полоненим дозволили зустрітися з рідними, одразу купили квитки: донька з онуком – з Харкова, я – з Херсона, і поїхали до Вови на Хмельниччину. Як ми обіймалися, не могли наговоритися. Про полон син багато не говорив, адже знає, що у мене хворе серце. Та я і сама розумію, що там було важко, пройти всі ці знущання. Мені достатньо бачити те, що він змінився – емоційно дуже».
Наразі наш земляк проходить реабілітацію, вирішує всі питання зі здоров’ям. Після тортур та знущань, які довелося витримати в російському полоні, потрібно чимало часу на відновлення. Але попри все це 34-річний Володимир Бабич не планує повертатися до цивільного життя. Він каже: на фронті на нього чекають побратими, війна ще не закінчилася, і лише спільними зусиллями вдасться вибороти таку бажану перемогу для України.
Автор: команда «Херсон плюс»
