Вона просила сина не поспішати з війною, але знала: якщо він ухвалив рішення, то вже не відступить. У 18 років Микола Пшеничний підписав контракт і пішов служити до бригади, про яку давно мріяв. Через кілька місяців родині повідомили страшну звістку — юний захисник загинув під час виконання бойового завдання на Харківщині.
Микола Пшеничний родом із селища Каланчак на лівобережжі Херсонщини. Навчався у Каланчацькій школі №1, а згодом разом із родиною був змушений переїхати на Полтавщину. Переїзд дався йому нелегко.
«Син завжди був гіперактивною дитиною. Такий веселий, світлий, кароокий — дуже гарний хлопчик, який понад усе цінував дружбу. Після дев’ятого класу Коля вступив до училища на Полтавщині, де здобував фах тракториста. Та, попри старання, навчався неохоче. Певно, душа до цього не лежала», — розповідає мама Любов.
Із 17 років Микола неодноразово говорив, що хоче піти на фронт, захищати Україну та брати участь у штурмових операціях. Уже тоді він захоплювався діяльністю 3-ї окремої штурмової бригади. 20 грудня 2025 року хлопцеві виповнилося 18 років, а вже 28 січня 2026-го він підписав свій перший і, на жаль, єдиний контракт.
«Я не підтримувала його рішення, бо як мати дуже хвилювалася. Але він був налаштований рішуче: постійно займався спортом, підтримував фізичну форму, читав фахову літературу, переглядав відео. Він мріяв потрапити саме до 3-ї штурмової бригади. Казав, що там служать дуже сильні хлопці, які відстоюють нашу землю. Микола часто згадував мої слова: «Виповниться тобі 18 — тоді вирішуй, бо вже дорослий». Але я зовсім не мала на увазі війну… Водночас я пишаюся тим, що він так сміливо хотів захищати Україну й українців», — каже пані Любов.
Попереду були навчання, а згодом — виїзд на Харківщину для виконання бойових завдань. На фронті Микола служив розвідником-санітаром — бойовим медиком розвідувальної групи, який поєднував виконання розвідувальних завдань із наданням невідкладної домедичної допомоги побратимам під вогнем.
«Писав рідко, бо проходив навчання. Воював біля села Шийківка Ізюмського району Харківської області. За тиждень до загибелі він із побратимами вночі їхав до Ізюма і, нічого не сказавши, зробив мені сюрприз. Пам’ятаю, як дуже міцно його обійняла, наче відчувала, що це востаннє. Казала: «Мій хлопчик маленький, моє золотко, я так люблю тебе і сумую за тобою». А він відповів: «Мамо, тільки не плач, я тебе прошу, чуєш». Це були останні слова, які він мені промовив», — згадує пані Любов.
У червні родині повідомили, що восьмого числа Микола Пшеничний зник безвісти під час виконання бойового завдання. Згодом його тіло вдалося евакуювати з поля бою. Рідні впізнали свого захисника.
26 червня тіло Героя привезли на Полтавщину, а наступного дня, 27 червня, його провели в останню путь і поховали на місцевому кладовищі. Родина каже, що хотіла поховати Миколу на рідній Херсонщині, однак через російську окупацію зробити це поки неможливо. Вічна пам’ять і шана Герою.
Автор: команда «Херсон плюс»
