Три роки російського полону, катування, інформаційний тиск і щоденна боротьба за життя — усе це пережив захисник з Херсонщини Олександр Бочкарьов. Він добровільно став на захист України, воював на Луганщині й Донеччині, а у Великдень 2022 року потрапив у полон. Його били всім, що потрапляло під руку. Морили голодом по кілька днів. Змушували співати російські пісні та вчити списки загиблих на Донбасі — як елемент психологічного тиску. Окупанти переконували, що Херсон, Київ і вся Україна вже «їхні». Але він не повірив. Сьогодні Олександр уже понад пів року вдома — у звільненому Херсоні і не відмовився поділитися пережитим.
53-річний Олександр Бочкарьов родом із села Львове, що на Бериславщині. У молодому віці їздив на заробітки, а згодом відкрив удома невеличку власну справу – станцію технічного обслуговування автомобілів, нею і займався до повномасштабного вторгнення. Чоловік згадує, що росія не зупиниться на захопленому Криму, частині Донеччини та Луганщини, розумів ще у 2015 році. Тож, коли на Херсонщині проводили військові навчання, – долучався.
«Я з військовою справою ніколи не був пов’язаний. Лише в юнацтві проходив строкову службу. Тому до навчань я долучався, щоб хоч згадати, як тримати в руках зброю, як перезаряджати, бо вважаю, що до цього варто бути готовим завжди, – каже пан Олександр. – І наче все було добре, спокійно, але в 2021 році в мене збільшився рівень тривожності, що все-таки росія піде далі і треба готуватися до наступу. Вони ж постійно накопичували військову техніку на кордонах і зі свого боку, і з боку білорусів. Проте остаточним підтвердженням моїх здогадів стало закриття посольств, почала з’являтися інформація про виїзд різних депутатів».
Якщо не ми, то хто?
23 лютого – останній спокійний вечір у рідному селі Львове, згадує Олександр, а вже о 4-й ранку почув перші вибухи, які лунали з боку Каховки. Тоді він зателефонував товаришам, а вже за кілька годин вони прийняли рішення ставати на захист України.
«Окупанти швидко розповзалися Херсонщиною. Пам’ятаю, як тільки з’явилися новини про захоплення Каховської ГЕС, а далі – Берислав, і рушили вони у бік Нововоронцовки. Ми з товаришами розуміли: сидіти вдома і чекати – нічого доброго не буде. Ми разом з Олегом Андрощуком, Миколою Яценком, Віталіком Стадніком зібралися, сіли в автівку і поїхали до Миколаєва. Ми ще встигли востаннє побувати на Антонівському мосту, я побачився із сином, який волонтерив – розвозив продукти в лікарні, людям, – і вирушили далі. Я не знав, чи повернуся, як складеться подальше життя, але вірив, що вчиняю правильно», – каже житель Херсонщини.
У Миколаєві Олександр Бочкарьов долучився до 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади і разом із побратимами вирушив на Луганщину, у місто Сіверськодонецьк.
«Я був солдатом-стрільцем. Ми тримали оборону найближчих населених пунктів на Луганщині, а згодом була передислокація, і нас перевели десь біля Ямполя на Донеччину. У 20-х числах квітня ми вийшли на позиції. Тоді ще великої кількості дронів не було, але росіяни добре відстежували наше пересування. І щойно вони зафіксували наше прибуття на позиції – почався обстріл, гатили і день, і ніч з різного озброєння. У нас закінчилися боєприпаси, ми почали відходити, щоб поповнити запаси і далі відстрілюватися. І в цей час нас росіяни взяли в полон, я запам’ятав, що це був Великдень 2022 року», – згадує захисник.
Били всім, що потрапляло під руку, топтали ногами
Росіяни відразу забрали засоби зв’язку та документи в Олександра і його побратимів. Військовий згадує: руки одразу зв’язали, завантажили в «тигри» (військові автівки – примітка автора) і повезли на окуповану Донеччину. Після цього було ще кілька локацій на окупованій Луганщині, а далі – на росію.
«Нас було 15 людей, першу ніч із росіянами ночували на території якогось фермерського господарства, а далі все як завжди: перші допити, погрози розстрілу, побиття. А потім дорога до міста Сватове, що на Луганщині. А після – у Білгородську область, де спочатку жили в наметовому містечку, а згодом і в СІЗО. Після п’яти місяців перевели в Іванівську область», – каже пан Олександр.
Перші страшні катування почалися у місті Старий Оскол, що в Білгородській області. Росіяни били нас усім, що тільки потрапляло їм під руку. Не дивилися, чи це голова, чи ноги – просто лупили до чорних синців, до крику.
«Та коли потрапили в колонію Іванівської області, то зрозуміли, що тоді були ще квіточки, – говорить захисник. – Тут уже вони діставали шокери, гумові кийки. Били по нирках, голові, біля статевих органів, ногами топталися. На допитах були однотипні запитання: про позиції захисників, з ким ми співпрацюємо, щоб ми розповіли всі подробиці дислокації. Також постійно казали, що Херсон уже взяли, невдовзі захоплять Одесу, Київ, а потім і всю Україну за кілька тижнів».
Місця у камерах було катастрофічно мало, каже уродженець Херсонщини. Інколи в кімнатах, розрахованих на п’ять-шість людей, утримували до 20 полонених.
«Окупанти робили все можливе, щоб умови утримання були нестерпними. Вони штабелями доставляли ті ліжка, щось приварювали, кидали ганчірки і казали, що на цьому можна спати. Змушували нас вчити їхні російські пісні, гімн. Старші ще розуміють російську, а були такі молоденькі хлопці, що й слова російською не могли сказати. Також вони постійно казали, що українці систематично обстрілювали Донецьк з 2014 року і загинуло багато дітей. Вони давали списки з інформацією про цих дітей, змушували вчити дані. А в будь-який момент могли зайти до камери, назвати номер – і ти мав сказати ім’я, прізвище та інші дані того, кого внесли в список під цим номером. Вони вигадували різні провини, щоб ще більше нас покарати і показати, хто там господар. Могли й воду в унітазі перекрити, влаштовували постійні підйоми серед ночі», – додає військовий.
За харчування полонених росіяни особливо не переймалися. Інколи доводилося доїдати черствий розмочений у воді хліб з пліснявою, щоб хоч трохи закинути щось у шлунок.
«Хліб давали такий, що й миші його не їли б. А були дні, коли взагалі не давали їсти, бо казали, що ми провинилися, брешемо їм і не даємо правдиві свідчення під час допитів. Ось так без їжі ми були вісім днів, а хлопці у сусідній камері – понад 10. Але вони полюбляли зробити показову виставу. Як тільки приїжджало російське телебачення, одразу нам накривали столи з різними стравами: борщ, м’ясо та навіть цукерки. А щойно вони їхали – пекло продовжувалося», – каже захисник.
Нарешті вдома, нарешті Україна
Захисники прислухалися і чули, що в коридорах наглядачі говорили про можливі обміни. Вони вже знали: якщо приходять з особистими речами людини, дають поставити підпис – отже, поїдеш додому.
«Були як здогадки, так і сумніви. Остаточно я переконався, що їдемо додому, коли нам видали нашу українську форму. Увесь час ми їхали із зав’язаними очима та зв’язаними руками. Було кілька пересадок – автівки, літак, автобуси. Першочергово переводили з транспорту в транспорт поранених, хворих. Орієнтовно нас було 270 людей. Тоді приїхали зустрічати 15 швидких. Коли побачили українські прапори, то були неймовірні емоції. Нарешті вдома і бачимо, що Україна стоїть, і Херсон повернули під наш стяг. А нам розповідали суцільну брехню, – говорить захисник. – Після полону я не пам’ятав телефонів ні сина, ні доньки, тому не міг повідомити їм, що повернувся додому. Але вже в медзакладі ближче познайомився з іншими захисниками, і вони допомогли знайти мені рідних через соціальні мережі. Ми були дуже раді, коли нарешті поспілкувалися, побачилися».
Після повернення Олександр перебував під наглядом медиків. Говорить, серйозних поранень у нього немає, але через відсутність нормального харчування, погані умови утримання та постійні побої, у нього погіршився зір, проблеми зі спиною, також під час катувань зламали палець.
«Поки повертатися до війська я не планую, адже першочергово треба зайнятися своїм здоров’ям, підлікуватися. Залишаюся жити у Херсоні, адже мій дім, моя справа у селі Львове знищені вщент через ворожі обстріли. Але мені хотілося б продовжити те, чим я займався. Та час покаже. Головне – я повернувся додому живий, витримав три роки катувань і тортур російських. Бо ми бачимо, що не всім щастить повернутися живими. Мого побратима, односельця Олега Андрощука закатували в полоні, додому повернули лише тіло, його поховали у Миколаєві», – каже військовий.
Команда «Херсон плюс» дякує всім військовим за мужність і захист! Ми всіх чекаємо вдома!
Автор: команда «Херсон плюс»
