«Зараз, мамо, будинок наш розвалиться». Історія багатодітної родини з окупованої Херсонщини

«Доброго дня! Мене звати Тетяна, я багатодітна матуся. Виховую трьох чудових діток. На жаль, без чоловіка, бо ми розлучені», – так розпочинається наша розмова з пані Тетяною. Жінка категорично відмовляється називати себе матір’ю-одиначкою, хоч і тягне на собі все самотужки, бо вважає, що в її родині чоловіки є, аж двоє!

Так, вони ще маленькі, та з початком війни допомагають на рівні з дорослими, – ділиться Тетяна. – Моїй старшій доньці – 15, а хлопцям – 10 та 8 років. Вони так подорослішали за ці шість місяців. Навчились бути терплячими, допомагають по господарству і вже розуміють слова «немає», «зачекай», «потерпи», «треба дожити до завтра».

Громада стала живим щитом на захист селища

Селище, в якому проживає багатодітна родина, з перших днів березня опинилося не просто в окупації, а на лінії вогню. Жінка пригадує, як громада об’єдналася і живим щитом стала на захист селища. Не пропускали окупантів проїхати далі.

Люди настільки згуртувались. Наче й страху не було. Перед нами стоять БТРи, танки,«Урали», окупанти тицяють в обличчя зброю. А ми намагаємось їм пояснити, що їх тут ніхто не чекав: «Вам не соромно? Ви ж молоді хлопці. Їдьте додому, до своїх дружин». Хтось вмовляв, хтось кричав, хтось проклинав. Та вони наче зомбовані мовчки стояли, а потім почали стріляти. Розумієте, стріляти не вгору, а по ногах», – розповідає Тетяна.

Прорватися окупантам в той день таки вдалося. Зі слів очевидців, день і ніч колони ворожої військової техніки сунули на Станіслав, в бік Миколаєва. Люди нараховували за день до 100 одиниць техніки. Почалося життя в окупації. Продукти з полиць магазинів зникли миттєво, згодом і самі магазини зачинились.

Якщо ти на окупованій території виходиш на вулицю, то одразу відчуваєш напруженість, людей майже немає, ті, хто проходить повз, і голови не підіймає, – каже Тетяна. – Усі ведуть себе скритно і сковано. Побачити когось з мобільним телефоном за розмовою – то вже мрія для багатьох, бо нормального зв’язку вже давно не було, окупанти глушать його. Мабуть, бояться, що люди будуть здавати їх позиції.  Все змішалось за цей час ‒ день і ніч, ми лише з дітьми рахуємо перший, другий, десятий, сотий день російської окупації».

Життя на лінії фронту

Безжальна війна 21 травня забрала життя нашої шкільної вчительки Дар’ї Голик, їй було всього 32 роки. Все життя попереду», – розповідає пані Тетяна.

Російські війська під вечір почали обстріл селища з «Ураганів». Вчителька англійської мови та зарубіжної літератури в той момент перебувала в школі і заповнювала шкільні журнали. Її вбив касетний снаряд. Осколок прилетів до школи, де вона була.Того дня внаслідок ворожого обстрілу було ще двоє загиблих та часткова руйнація 10 приватних будинків.

Це був страшний епізод для жителів громади. Шокована була і моя родина, бо ми знали цих людей, ще вчора з ними віталися. Дар’я була дуже добра, чуйна. Вона дуже любила дітей, учні теж її любили. Важко повірити, що її більше немає», – своїх емоцій не приховує багатодітна мати.

Щодня прифронтові села Херсонщини потерпають від російських окупантів. Вони гатять по місцевих жителях цілодобово з мінометів, гармат та реактивних установок «Смерч» і «Ураган».

Особливо страшно вночі, – говорить Тетяна. – Ми з дітьми ще в березні організували у будинку захисний куточок, бо підвалу не маємо. Вікна обклали мішками з піском, ковдрами. А коли стріляють, накриваємось двома матрацами з пружинами. Найменший син спочатку плакав, боявся, говорив: «Зараз, мамо, будинок наш розвалиться!». А тепер при перших гучних звуках прислухається: чи далеко йдуть обстріли, чи близько? А не біжить одразу в схованку – реагує як дорослий».

Макарони, тушкований перець, салат з буряку та іноді чай

До війни багатодітна родина харчувалася добре! Пані Тетяна розповідає, що дітям ні в чому не відмовляла. М’ясо, сир, молоко, фрукти та солодощі були завжди. Зараз молочні та м’ясні продукти на столі майже не з’являються, бо це дорого, а про цукерки діти й забули. Тим більше з березня припинилися виплати дитячої допомоги, оскільки перестало працювати управління соціального захисту. Родині доводиться економити.

В харчуванні довелося багато від чого відмовитися, перейшли на пісні страви. Макарони, тушкований перець, салат з буряку та іноді чай. Ось таке меню майже щодня. Я хапаюсь за будь-яку роботу. Допомагаю людям прибрати городи, почистити в курниках, заготовити сіно, вивезти сміття. Я навіть навчилась плести рибальські сітки. Хтось копійкою віддячить, хтось продуктами. Ні від чого не відмовляємось. Для мене головне, щоб діти були здорові і не голодні».

Пані Тетяна ділиться й фото своєї невеличкої присадибної ділянки. У маленькому палісаднику дозрів виноград, а на городі вже незабаром будуть копати третю картоплю.

До зими родина також готується. Разом із донькою вже зробили консервовані салати, компоти, огірки, помідори…

Консервацію ми робили щороку, але цьогоріч набагато більше. Саме запаси нам допомогли пережити складний березень та квітень, коли був дефіцит з продуктами. Ми не знаємо, що нас очікує далі, тож краще подбати про завтрашній день».

Окупанти погрожують лишити батьківських прав

Більше половини жителів селища виїхали протягом перших місяців окупації. Лишилися пенсіонери, малозабезпечені та багатодітні родини, чоловіки, в основному, без діла тиняються, бо роботи немає, спиваються», – із сумом констатує Тетяна.

Сама ж жінка обрала для себе лишатися вдома, бо не хоче, щоб в їх будинку поселилися окупанти. Говорить, що вони постійно ходять по домівках то зброю шукають, то наших військових, то навіть біглих солдатів, дезертирів своїх. Таким чином ще й перевіряють, чи виїхали люди з домівок, чи ні. А з серпня російські військові почали шантажувати батьків, аби ті віддавали дітей у проросійські освітні заклади. Інколи шантажі виходять на рівень «заберемо в вас дітей». 

Окупанти намагаються використовувати метод батога та пряника, – розповідає Тетяна. – Мені, наприклад, обіцяли звозити дітей на море, якщо я пообіцяю їх привести до школи. Потім пропонували батькам заплатити по 10 тисяч рублів за дитину-школяра. Ну, а якщо ти проти, починаються погрози: «або дитина йде до школи, або ви погані батьки і ми заберемо в вас дітей і відправимо в інтернат на території росії».

Своїх дітей багатодітна мати до школи не повела та й дата початку навчань постійно відкладається в селищі, бо обстріли не припиняються. Багатодітна родина вірить і чекає звільнення від окупації, бо ЗСУ зовсім поруч.

Головне не втрачати віру в Збройні сили України та перемогу, – впевнена Тетяна. – Ми віримо, що про нас не забули! Навіть коли дуже гучно, ми тримаємось разом і говоримо, що краще потерпимо, пересидимо в схованці, аби наші хлопці скоріше б вигнали цю мерзоту з нашої Херсонщини. Віримо! Чекаємо!».

Автор: команда “Херсон плюс”

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.