«Життя до повномасштабної війни і після у людей дуже змінилося. 24-го лютого 2022 року і у мене стався повний переворот реальності. Мені на мить здалось, що я можу втратити професію. Однак вже того ж дня пролунав перший телефонний дзвінок від людини, яка потребувала допомоги», – ділиться психотерапевтка Марина Терпак.
З кожним днем після початку повномасштабного вторгнення росії таких дзвінків в херсонської психотерапевтки Марини Терпак ставало лише більше. Навіть розмову з командою «Херсон плюс» теж переривав дзвінок з тимчасово окупованої Голої Пристані. Окупація, відсутність українського зв’язку, обстріли, а також власна втома та страх за життя близьких не зупинили пані Марину в її прагненні допомагати людям – надавати консультації по телефону та лікувати «словом».
Як зберегти емоційне здоров’я та знайти свою внутрішню опору в умовах війни. Як розпізнати психологічну травму і вчасно попросити допомогу – далі у матеріалі.
«Ми жили з окупантами у двох паралельних світах»
Психотерапевтка Марина Терпак не приховує, події 24 лютого 2022 року стали для неї важким потрясінням. Чоловік та син пані Марини теж лікарі і родина з перших днів окупації думала про евакуацію та врешті прийняли рішення залишатися у Херсоні, адже розуміли, що вони зараз потрібні тут.
«В людини є дві реакції на стрес: завмерти чи бігти. Саме тому після чергової заяви окупаційної влади, наприклад, про так званий референдум, відбувалася потужна хвиля евакуації. В ці дні ми один одного в родині запитували: невже ми завмерли? Однак ми розуміли, що це вимушена міра задля допомоги іншим, – ділиться психотерапевтка. – Не буду приховувати, страх був. Я дуже переймалася за сина, бо він – молодий хлопець. Тому дуже часто супроводжувала його на роботу в лікарню і назад додому. Бо люди пропадали просто на вулицях вдень. Ось так раптово зник наш сусід по під’їзду. Він тривалий час перебував «на підвалі». Коли його відпустили – ми його оглянули. Через те, що в нього були постійні судоми внаслідок ударів електрострумом – я в нього спитала: «Там катують?», а він відповів: «Ні, там вбивають».
Херсонка додає, що вона одразу знала наміри російських окупантів. Їхні «загравання з людьми» були не щирими. Марина Терпак отримала досвід ще раніше, у Криму, бо син навчався там в одному з університетів і в 2014 році вона їздила за ним, аби вивезти з тимчасово окупованого росією півострова.
«Потім я ще кілька разів була в Криму по робочим справам, супроводжувала своїх клієнтів. Це був акваріум – застиглий світ, як я його називаю. Бо люди там і досі перебувають у 2014 році, для них нічого в світогляді не змінилося за ці майже 10 років. Саме тому в окупованому Херсоні всі 8,5 місяців наші світи з російськими військовими не співпадали. Вони влаштовували свята, відвідували кафе та їздили на машинах – ми переміщалися відомими лише нам стежками, добували продукти та працювали, ризикуючи власним життя. Тож фактично ми жили з окупантами в одному й тому ж самому місті, але у паралельно різних світах!», – зазначає Марина Терпак.
«Вистояти та втриматися»
Щоб допомагати іншим пані Марина мала першочергово впорядкувати свій моральний стан. Точки опори та джерела ресурсів шукала самостійно, спираючись на роботи Віктора Франкла.
«Він писав: необхідно ходити з прямою спиною та робити те, що ви робити постійно. Тобто будь-яка дрібниця довоєнного побуту концентрувала мене на реальності, а їхня сукупність як мозаїка збирала єдину картину кожного дня. Чищення зубів, миття взуття, ранкова зарядка. Кожен підбирає свій регламент дій. А ще важливо взяти відповідальність за когось поруч. Таким чином ти собі говориш, що комусь важливий та потрібний. В моєму випадку я стала «здобувачем продуктів» для родини. Страх голоду був реальний», – пояснює Марина Терпак.
Психотерапевтка додає, в окупації важливо не просто вистояти, а й втриматися. Тож попри обставини довкола необхідно давати собі можливість відпочивати. Зокрема херсонка дивилася фільми та слухала аудіо-книги.
«Зрозуміло, що ми боїмося і хочемо постійно «тримати руку на пульсі», але від постійного моніторингу новин наш мозок працює цілодобово у стані стресу та тривоги. Йому необхідно надавати можливості перепочити, щоб повернутися до роботи з новими силами. Один ізраїльський психотерапевт казав: новини необхідно дивитися п’ять хвилин на три години. В цьому випадку ми стаємо незалежними від новин і не намагаємося перевіряти їх кожні 5-10 хвилин, адже нічого за цей час не зміниться. Виняток – якщо щось сталося за вікном і потрібно дізнатися подробиці», – зазначає пані Марина.
Навіть під час окупації Марина Терпак разом з однодумцями відновила психотерапевтичні сеанси занурення. Робили це у безпечному просторі, а для додаткової надійності – на дверях чатувала людина, яка слідкувала за ситуацію ззовні.
«Із довоєнних занять ми також відновили наші літературні зустрічі, під час яких пили чай та читали вірші. У нас звучало багато української поезії й коли ти чуєш її, а бачиш як по вулиці проходять російські окупанти, – це досить хвилююче відчуття, – згадує Марина Терпак. – Коли Херсон звільнили син мене запитав, все це був мій особистий спротив? Я сказала, що так!».
Під час окупації херсонці зустрічалися читати вірші та пити чай
Психотерапевт наголошує, під час пошуків точок опор та ресурсів – варто прислухатися до себе. А ще не перебільшувати з дозуванням звичних речей, тим же переглядом фільмів чи прослухуванням аудіо-книжок. Варто робити це короткими проміжками, немов балуєте себе чимось смачненьким.
У день звільнення Херсона
Люди одужують тому, що обирають життя
По допомогу до Марини Терпак зверталися як люди з Херсона, так і з області. Дзвонили до психотерапевтки і з інших регіонів, наприклад Києва та Львова.
«Я допомагала підготуватися до евакуації – прибирала всі страхи, пов’язані з майбутньою поїздкою та вводила людей у ресурсний стан, – говорить пані Марина. – Психотерапевт насправді не нав’язує ніяких рішень, їх людина приймає самостійно. Але для цього необхідно прибрати емоційну складову, яка заважає працювати і аналітично думати».
Всіх особливостей роботи психотерапевтка не розкриває, єдине наголошує – нікому з клієнтів не говорила, що завтра все це жахіття закінчиться. Це фатальна помилка, бо людина буде планувати щось на конкретний день, тиждень, місяць. І якщо після визначеного терміну нічого не зміниться – наслідки для морального здоров’я можуть бути дуже складними.
«Також зараз у багатьох людей є відчуття провини, особливо в тих, хто виїхав та когось з рідних залишив тут. В цій ситуації головне усвідомити, що достатньо дзвонити рідним та дізнаватися: «як вони?», за можливості чимось допомагати. Бо, якщо ти будеш просто себе вимотувати та накручувати, це тільки призведе до виникнення певної психоматичної проблеми», – зазначає Марина Терпак.
Саме відчуття провини – є одним з перших тривожних дзвіночків, на які варто звертати увагу в своїй поведінці. Сюди також відносяться неконтрольовані раптові приступи злості, періодичні візуальні й слухові флешбеки негативного характеру, часті перепади настрою, зниження рівня концентрації, поганий сон та постійні жахи. В цьому випадку людина має звернутися до психотерапевта. Бо це симптоматика, яка не пройде сама по собі.
Загалом, за словами психотерапевтки, в Україні від початку повномасштабної війни психологічно постраждали вже кожні 4 з 5 родин. Це дуже великі показники, але посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) спостерігатиметься орієнтовно у 20%. Тому що частина людей може впоратися з травмою самостійно:
«Люди одужують тому, що обирають життя. А саме: перестають жити минулим, обирають себе сьогодні та сприймають пережите як певний досвід. Навіть Віктор Франкл писав у своїй роботі: «…я обираю життя у всіх його проявах». Тому якщо людина робить цей продуктивний вибір – вона здатна вийти з психологічної травми навіть з плюсами для себе».
Про окуповане лівобережжя
Зважаючи на дзвінок з тимчасово окупованої Голої Пристані до пані Марини, команда «Херсон плюс» не могли не спитати у психотерапевтки про поради, як психологічно підтримати людей там.
«В першу чергу важливо говорити людям на лівобережжі, що все це обов’язково має закінчитися та просити їх не забувати про власну безпеку. А ще допомагати їм концентруватися. Наприклад, я даю завдання запам’ятовувати вірші або читати книги, щоб можна було переказати сюжет в деталях. Для чого це необхідно? В цьому випадку дуже добре працює пам’ять та увага. А люди, які мають гарну зібраність, менше страждають від посттравматичних наслідків та не йдуть в хронічну травму. Мозок функціонує в нормальному стані: шукає алгоритм дій, не спираючись на емоції», – говорить психотерапевтка.
Крім того, ні в якому разі не можна дозволяти людям в окупації замикатися в собі та залишатися на самоті. В них не повинно виникнути відчуття, що їх покинули. Якщо фізично поруч немає нікого, необхідно бути поруч морально. Людина має знати, що хтось її чекає, розуміє та розділяє погляди.
«Ворог знає куди «бити». Залишаючи без зв’язку та підключаючи своє телебачення – вони здатні «інфікувати» пропагандою наших громадян. Я бачила людей, які потрапили під такий інформаційний вплив: червоні очі, шаблонні фрази. До того ж безсонні ночі теж відіграють свою роль – людина починає плутати реальне з підставним», – пояснює пані Марина.
Як сказати дитині, що хтось з батьків йде на фронт
Зараз усі українці переживають складні часи, і діти в тому числі. Попри те, що через вік малеча може не до кінця все усвідомлювати, діти відчувають загальну тривожність навколо. А коли ще й хтось з батьків дитини на війні — це величезне випробування.
Психотерапевтка Марина Терпак радить звертати увагу на вік дитини і залежно від цього, підбирати слова для спілкування. Якщо дитині до 3-4 років – говорити, що є гарні й погані люди, і «тато/мама йде виганяти останніх з нашого дому, країни». Якщо дитина старшого віку, то вже пояснювати, що триває війна і «татові/мамі потрібно йти боротися з ворогом».
Психотерапевтка наголошує — в жодному разі не потрібно обманювати та приховувати щось від дитини. Навпаки, важливо заспокоювати дитину, вселяти впевненість, що все буде добре та не забирати надію на краще: «Для цього можна розповісти якісь приклади з нашої історії та наголосити на тому, що ми сильна нація й перемога знову буде за нами. Адже якраз в цей самий час, під впливом війни, в дитини ще й формується національна самосвідомість», – говорить психотерапевтка.
«У планах – працювати з новими силами»
Марина Терпак ділиться, пережите в окупації допоможе їй в подальшій роботі. Проте власний досвід стане лише додатковим інструментом, який вона зможе інтегрувати у вже відомі практики та методи з військової психотерапії. Саме тому з початком повномасштабного вторгнення психотерапевтка почала приділяти багато часу своєму навчанню. На допомогу прийшла спеціальна література та онлайн-семінари, організовані Міністерством охорони здоров’я України та Асоціацією психотерапевтів та психоаналітиків України.
«Я не можу сказати, що раніше не знала цих методик, але я їх не використовувала у розрізі військових травм. Тому необхідно було зрозуміти, як проводити діагностику, корекцію та лікування за допомогою цих інструментів. Дуже вдячна за інформацію від колег з Ізраїлю, бо вони ділилися реальною практикою. Наприклад, що людину іноді не можна садити спиною до вікна, бо для неї це небезпечна зона. Чи алгоритм дій з людиною, яка щойно потрапила під обстріл та перебуває в стані шоку: що можна запитувати, яким тоном», – пояснює пані Марина.
Психотерапевтка не приховує, після війни роботи в напрямку поліпшення морального та психічного здоров’я буде багато. І вона буде зовсім іншою, ніж до 24 лютого 2022 року. З’являться інші категорії травмованих, нові причини звернень і терміни лікування. При цьому, окрему увагу необхідно буде приділяти інформаційному розголосу важливості психологічної допомоги та звернення до фахівців. Адже психотерапевт може допомогти лише тому, хто хоче вилікуватися.
Психотерапевтка також розповідає, що бувають ситуації, коли не можна обійтися без втручання спеціалістів. Наприклад, коли дитина після виїзду з окупації при кожному гучному звуці закриває вуха долонями. Неважливо, це пролетів літак чи щось впало зі столу. Таку психологічну травму просто заспокоюванням чи вмовлянням не прибереш.
«У нас є спеціальні техніки, за допомогою яких ми розчиняємо весь цей страх й замінюємо ці уражені зони, в цьому випадку слухові, чимось іншим. Для цього спеціаліст в присутності мами проговорює з дитиною травматичну ситуацію, яка до цього призвела. Все це робиться в легкому трансовому стані, під час якого мозок зцілюється та вже реагує на гучні звуки не емоціями, а аналізом: «далеко чи близько, бігти ховатися чи ні», – пояснює пані Марина.
Такі психологічні травми можуть бути й у дорослих. Зокрема, це може бути «слуховий шлейф», коли людині постійно вчуваються звуки повітряної тривоги.
«Людям необхідно донести, що на кожну проблему психологічного характеру є способи, що допоможуть її подолати. Тому не бійтеся заглянути в себе та дати відповідь на запитання: «чи потрібна мені допомога?». Наша проблема це немов жувальна гумка. Її можна безперестанку «жувати» в своїй голові, вводячи себе в деструктивний стан. Але тоді проблема нікуди не зникне, а злість та роздратування на самого себе лише наростатиме. Не можна просто «забивати» на проблему, бо моральний стан позначається на загальному здоров’ї. Ми маємо пережити досвід війни та зберегти нашу націю», – підсумовує Марина Терпак.
Автор: команда «Херсон плюс»
