«Ввечері більшість людей в селі лізуть на горище, бо це єдина можливість зловити зв’язок і поговорити з рідними. Домовляємось чітко про час, за яким будемо телефонувати, і вперед… Драбину дерев’яну відремонтували, бо лежала довго без діла. А зараз знадобилась. Добре, що на дрова взимку не порубали», – не приховуючи оптимізму та усмішки, ділиться пані Катерина.
Село, в якому проживає до 200 родин, з перших днів війни опинилося на лінії фронту. Перші блокпости окупантів з’явилися в середині березня. То була люта весна, пригадує родина Телюків:
Зранку прокинулись від гуркоту військової техніки по вулицях села. До нас постукали у вікна. Ми вийшли. Люди зі зброєю попросили документи, перевірили і сказали, що тепер їх блокпост буде розміщений на в’їзді до села і вони вирішуватимуть кого впускати, кого ні. З того часу живемо поряд з ворогом, бо вони заселились у сусідню порожню хату».
Війна: пристосувалися до реалій
Родина ділиться, що два працюючі магазини в селі зачинилися з появою перших блокпостів, інколи волонтерам вдавалось завозити хліб та продукти харчування, інколи громада самоорганізовувалася, наймала водія з машиною і привозили до села хліб. Загалом людей рятували продовольчі запаси, але вони швидко закінчувалися. А тут ще й газ перестали завозити, то потрібно було нашвидкуруч майструвати чи то мангал, чи то пічку, щоб готувати на вогні.
Син та чоловік змайстрували суперплиту, – сміється пані Катерина. – Газовий балон розрізали навпіл і приварили до нього ніжки. Вийшов простий і функціональний мангал на дровах. Весна цього року справді люта була, сніжна, то ми і грілися тут, і готували їжу».
Господар, пан Юрій, менш говіркий, та пригадав, як одного дня вийшов вранці з дому, а на нього дивляться декілька пар голодних очей. То були сусідські коти, господарі яких виїхали з осель і полишили їх напризволяще:
У нас своїх котів було з десяток, а тут ціла зграя: сірі, бурі, рижі та ще й голодні. Нявкають голосно. Довелося ділитися. Навіть самі балувані, яких колись спеціальним кормом годували, уплітали їжу, яку ми собі готували. А як було приємно спостерігати, коли коти йшли на перемир’я та гріли один одного в морозні ночі».
Врожай під ворожими обстрілами
Виїхати з села на підконтрольну Україні територію – це топ-тема серед місцевих жителів. Молоді вдалось виїхати в перші дні війни, ще через Миколаїв, а коли село опинилося на лінії фронту, то сміливців виявилося мало. Родина Телюків разом із сином ухвалили рішення не покидати рідну оселю, саджати город та готуватися до майбутньої зими.
Город ми саджали під обстрілами, – розповідає пані Катерина. – Пам’ятаю, саджаємо картоплю і рахуємо з сином скільки ракет над нами пролетіло. А потім в двохстах метрах від нас вибухає снаряд. Ми полягали на землю. Поряд відра з картоплею ніби щит. Піднімаємо голову. Слава Богу, цілі. Пронесло. Думаєте, ми пішли до хати, чи сховалися в погребі? Ні! Далі продовжили саджати. І ми такі не одні».
Турбують людей і постійні пожежі навколо села. Через ворожі обстріли горять поля пшениці. МНС викликати неможливо, бо зв’язку немає. Тож люди самотужки борються зі стихією. Пані Катерина пригадує:
Виходжу я ввечері надвір і бачу височенну стіну вогню, що суне на будинки. Пробіглась по сусідах. Довелось усім селом гасити відрами з водою, піском, землею… На щастя, зупинити пожежу вдалося. У нас таке враження, що окупанти навмисне ціляться по полях з урожаєм. Хочуть паніку створити серед громади, що взимку нас очікує голод, тож йдіть до нас кланяйтесь та просіть гуманітарку. Ви б бачили, які у нас зараз поля стоять. Вони чорні й по всій площі усіяні уламками снарядів від градів. Кажуть, що чимало нерозірваних лишається. Картина не для слабких нервів».
«Ми живемо на своїй землі…»
Родина Телюків навчилася виживати без світла, газу, зв’язку, готівки. Говорять, що живуть ніби на безлюдному острові, бо не мають правдивої інформації. Майже з перших днів в селі увімкнули російське телебачення і транслюють канали та новини окупантів. Тому телевізор господарі майже не вмикають.
Не хочемо дивитися зомбі-ящик і перетворюватися на зомбі-людей, – говорить пан Юрій. – Ми маємо свою принципову позицію, що Херсонщина – це Україна, і не хочемо зайвий раз нервувати, коли тобі нав’язують з екранів телевізора, що ми їх тут чекали та запрошували. Відверта брехня! Ми живемо на своїй землі і чому маємо тікати? Я вірю в справедливість та нашу ПЕРЕМОГУ, – підкурює цигарку і додає. – Ми вже для наших хлопців борщу наваристого наваримо. Спеціально для цього півня тримаємо. Скоріше б!»
Автор: команда “Херсон плюс”
