«Мамо, ти мене не впізнала?» – це були одні з перших слів 35-річного прикордонника Артема Тарасова після понад чотирьох років російського полону. Захисник пережив оборону Маріуполя, бомбардування «Азовсталі», катування, але не зламався. Поки він боровся за життя у ворожій неволі, його рідні щодня боролися за його звільнення. Усі ці роки вони жили однією надією – дочекатися Артема вдома живим.
Сьогодні Тетяна Тарасова думає лише про одне – як бути ближче до сина, підтримувати його, готувати улюблені страви й надолужити час, який у них вкрала росія. Тим часом 35-річний прикордонник Артем Тарасов проходить обстеження, аби лікарі визначили подальший план лікування після понад чотирьох років катувань. Попри пережитий біль і виснаження, мама захисника погодилася розповісти команді «Херсон плюс» історію боротьби, що нині доводиться проходити тисячі сім’ям, рідні яких в полоні.
Витримав бомбардування на Азовсталі…
35-річний Артем Тарасов – уродженець Широкої Балки Станіславської громади. Він завжди був відповідальним, товариським і готовим прийти на допомогу, розповідає мама Тетяна. Про військову службу мріяв ще з підліткового віку. Закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, здобув звання старшого лейтенанта. Із 2012 року служив у Державній прикордонній службі. Спочатку ніс службу на кордоні з Кримом, а у 2019 році його перевели до Маріуполя, де він і зустрів повномасштабне вторгнення.
«Звичайно, я переймалася за сина. Але 25 лютого 2022 року Артем подзвонив мені й сказав: «Мамо, нас виводять із Маріуполя». Тоді я трохи заспокоїлася, але, як виявилося згодом, він сказав це спеціально, щоб мене підтримати. Насправді разом із побратимами він боронив Маріуполь, вони пройшли справжнє пекло. У ніч із 14 на 15 квітня переходили на завод «Азовсталь». Під час цього переходу загинули десятки його побратимів. Ні їжі, ні питної води в них не було. Доводилося зливати воду з труб, аби хоч якось вижити. А ще цілодобово скидали авіабомби. Під час чергового скиду Артем отримав важку контузію: він майже нічого не чув, у вухах постійно дзвеніло, мав зламану ногу й перебинтоване коліно», – розповідає мама Тетяна.
Востаннє голос сина Тетяна чула 21 березня 2022 року. Тоді вона повідомила йому, що до села зайшли російські військові. Після цього Артем передавав вітання батькам і молодшому братові через тітку, яка проживала за кордоном, аби зайвий раз не наражати їх на небезпеку. Адже побоювалися, що росіяни прослуховували телефони.
«Моє небо впало…»
17 травня 2022 року захисник разом із побратимами вийшов із заводу «Азовсталь» та потрапив у російський полон. Про це родина дізналася від його колеги. За словами мами Артема, у той момент для неї «небо впало», адже вона тішила себе лише думкою, що син уже не перебуває в оточенні. За чотири роки і місяць неволі Артема Тарасова двічі етапували – до Оленівки, а згодом до Камишина Волгоградської області.
«В Оленівці його утримували до 2 жовтня 2022 року, а коли перевели до Камишина, більше вже не етапували. Це дуже жорстока колонія, яку син називав «фабрикою смерті», де за роки закатували багатьох наших захисників. Його настільки жорстоко били, що перебили ноги. Пів року він пересувався на милицях, через біль узагалі не міг стояти. Також у нього травмований хребет і проблеми зі слухом. А все через те, що син категорично відмовлявся співпрацювати з росіянами, – говорить пані Тетяна. – Навесні 2025 року через відсутність належних санітарних умов, повноцінного харчування та необхідного лікування син захворів на туберкульоз. Через те, що росіяни не надавали своєчасної медичної допомоги, він перебував у критичному стані й ледь не помер. Також дуже схуднув: якщо раніше важив орієнтовно понад 100 кілограмів при зрості 185 сантиметрів, то нині – орієнтовно 60. Він настільки худий, що важко дивитися».
Жодного листа від захисника родина не отримувала. Натомість про нього та його стан повідомляли звільнені побратими.
«Щойно відбувався обмін, я одразу публікувала фото Артема в різних групах і чатах. Залишала свій номер телефону, і мені телефонували інші захисники. Але всієї картини не розповідали, щоб я не хвилювалася. Лише наголошували, що Артем не погоджується на співпрацю, а це дуже злило росіян, тому вони постійно його били. Також казали, що він потребує медичної допомоги», – додає мама захисника.
Аби витягнути Артема Тарасова з лап окупантів, його родина написала десятки листів до різних установ і організацій, а також відвідала численні зустрічі, присвячені полоненим захисникам та їхнім родинам. Хапалися за кожну соломинку, щоб не дати забути про Артема, адже в полоні залишаються тисячі українців.
«Увесь цей непростий шлях я повторювала: «Боже, забери в мене будинок, забери все матеріальне, тільки поверни сина з полону, тільки збережи наші життя». У листах ми наголошували, що син хворий, що побратими повідомляли про його погане самопочуття. Що я чула у відповідь? Що вони роблять усе можливе, але для обміну потрібна також згода російської сторони. Першого травня 2026 року я вкотре приїхала до Координаційного штабу, де почула, що під час обміну враховують тяжкі сімейні обставини. Тоді я знову наголосила, що мій син тяжко хворий і потребує лікування, якого в полоні не отримує. Також казала, що батько Артема вже третій рік служить у морській піхоті, а молодший брат працює сапером-розмінувальником у ДСНС. Усі чоловіки нашої родини на службі. Невже це не тяжкі сімейні обставини?» – каже пані Тетяна.
У полоні Артем Тарасов мав позивний «Незламний», адже попри всі знущання росіян розмовляв українською мовою, а також вивчив напам’ять вірш Василя Стуса й декламував його.
«Впродовж усієї боротьби у мене був девіз: «Віра в сина – молитва мами». Я пишаюся своїм сином, адже попри всі тортури він витримав це пекло. А цей вірш Стуса вони разом з іншими хлопцями писали милом на штанях. Ви уявляєте, що за це їх могли закатувати, і ми більше ніколи б не зустрілися», – додає вона.
«Мамо, ти мене не впізнала?»
Додому захисник із Широкої Балки повернувся 26 червня разом з іншими 159 військовослужбовцями. У цей день, як і під час усіх попередніх обмінів, родина чекала звістки про його звільнення й була готова їхати на зустріч. Проте Артема доправили не пункту зустрічі, а до одного з медичних закладів Києва.
«Коли нам повідомили, що Артем уже перетнув кордон, я впала навколішки й закричала: «Слава Богу! Я вдячна тобі, що повернув мого сина». Молодший син почав плакати – він не міг стримати емоцій, – згадує Тетяна Тарасенко. – Вперше Артема ми побачили в столичній лікарні. Я не впізнала його – настільки він змінився. Коли молодший син ішов із ним коридором, я спочатку подумала, що поруч із ним якийсь знайомий. Я ніби обіймала його, але це був уже не той син, якого пам’ятала. Такі порожні очі, запале обличчя. Одне з перших, що він запитав: «Мамо, а ми що, герої? Чому нас вважають героями?» Це було боляче чути. Але я розумію, що всі чотири роки він чув лише, що він ніхто і звати його ніяк, а після повернення їх посадять до в’язниці. Саме так росіяни поводяться з нашими захисниками».
Наразі захисник перебуває в одному з медичних закладів Києва. Родина каже: попереду складний шлях відновлення, але разом вони витримають усе. Пані Тетяна також звернулася до всіх матерів, дружин і дітей, які чекають своїх рідних із полону, передавши їм естафету найзаповітнішої мрії – щоб якомога швидше всі українські полонені повернулися додому.
Автор: команда «Херсон плюс»
