«Сьогодні ми не змогли навіть дійти до сараю, щоб забрати яйця з-під курки на вечерю – дрони просто зграями висять над хатою», – розповідає пані Тетяна.
У деяких селах червоної зони Станіславської громади на Херсонщині люди вже понад пів року живуть без світла й газу, ночують у підвалах і щодня бачать, як навколо палають будинки та сухостій. Колись звичне пересування подвір’ям тут звузилося до хати, підвалу і коротких перебіжок під звуки дронів. Чому люди залишаються у червоній зоні до останнього, як виживають без базових умов і чому евакуація з кожним днем стає дедалі небезпечнішою – у нашому матеріалі з перших вуст.
Коли «ще трохи» стає пасткою: чому евакуацію з червоної зони відкладають до останнього
З Тетяною Коноваловою – прізвище жінки змінено з міркувань безпеки – ми зв’язувалися протягом кількох місяців. Ще з зими вона час від часу виходила на певне місце, де хоч трохи ловив мобільний зв’язок, і телефонувала, щоб розповісти, як минув день у червоній зоні. Разом з родиною вона проживає в одному з сіл Станіславської громади.
Ці розмови рідко були спокійними. Часто зв’язок обривався не лише через відсутність стабільної мережі, а й через дрони. Тетяна могла раптово замовкнути й сказати: «Зачекайте, треба сховатися».
«У нас тут так: якщо хочеш поговорити телефоном, треба йти на город, на пагорб. Там я вже кілька камінців поклала, щоб ще вище залізти. У хаті зв’язку майже немає. Стаю там, де ловить, і швидко зв’язуюсь з рідними. Але навіть там не можна стояти довго. Почула дрон – усе, розмова закінчилася. Біжиш у сарай або куди встигнеш, бо він може висіти над головою й чекати руху», – розповідає Тетяна.
На запитання, чому родина не виїхала одразу, коли в селі стало небезпечно, жінка відповідає просто:
«Спочатку ми думали: ну ще день, ще тиждень, може, якось стихне. У кожного ж тут дім, город, господарство. Все життя тут. І їхати, чесно кажучи, не було куди. Ми не розуміли, як це – просто закрити двері й поїхати в невідомість. Здавалося, що вдома, навіть під обстрілами, усе одно легше, ніж десь без нічого», – говорить жінка.
А потім почали виїжджати сусіди. Майже кожен прощався не назавжди, а «на трохи».
«Люди виїжджали і казали: “Ми скоро повернемося. Підгодуйте, будь ласка, тварин”. Хтось залишав собаку, хтось котів, у когось кури лишалися. Усі думали, що це ненадовго. Казали: “Ми тільки перечекаємо, а потім повернемося”. А я ж не могла відмовити. Бо це сусіди», – згадує Тетяна.
Але минали тижні. Потім місяці. Сусіди не поверталися, а село ставало дедалі небезпечнішим. Так на подвір’ї Тетяни з’являлося все більше покинутих тварин. Жінка щодня варить для них по дві каструлі каші, бо каже, що вони ж не винні, що люди поїхали.
У двір до Тетяни приходять десятки сусідських котів
Так рішення «залишитися ще трохи» поступово перетворилося на пастку. Спочатку тримав дім. Потім – тварини. Потім – літня сусідка навпроти, яка майже не ходить і потребує допомоги.
«Навпроти жила бабуся, вона майже не ходить. Я їй носила їжу, дивилася, чи все в неї нормально. Бо хто ще зайде? У таких селах, коли всі роз’їхалися, людина може просто померти за зачиненими дверима, і ніхто не дізнається. Я весь час думала: якщо ми поїдемо, хто її погодує, хто подивиться, чи вона жива. Та на щастя її вдалося нещодавно евакуювати?», – розповідає жінка.
Здавалося б, саме тоді Тетяна з родиною теж могла виїхати. Волонтери були поруч. Евакуація відбулася. Найбільший моральний тягар – літня сусідка, яку не можна було залишити саму, вже у безпеці. Але родина знову залишилася.
«Я тепер сама себе питаю: чому ми тоді разом із бабусею не виїхали? Напевно, знову подумали: попереду літо. Зиму ж пережили. Без світла, без газу, під обстрілами, але пережили. Думали, що влітку буде легше. Не треба топити пічку, можна щось посадити на городі, якось протриматися. А виявилося, що літом тут не легше», – ділиться Тетяна.
Через щоденні артилерійські обстріли та удари безпілотників в Станіславській територіальній громаді населення скоротилося більш ніж у 12 разів. До повномасштабного вторгнення тут мешкало 9 936 осіб, а сьогодні залишається всього 812 людей, серед яких лише троє дітей. Місцева влада закликає жителів убезпечити свої життя та евакуюватися до більш безпечних регіонів.
Прийшов допомогти накрити розбитий дах і загинув від дрона на очах родини
На їхній вулиці в селі майже нікого не залишилося. Пані Тетяна каже: трохи далі живуть ще три родини. А хто залишився на сусідніх вулицях – уже й не знають.
«Ми майже не виходимо за межі двору. Не тому, що не хочеться побачити людей. А тому, що страшно. Дрони літають постійно. Іноді навіть не розумієш, звідки вони з’являються. Вийшов за ворота – і вже можеш стати ціллю. Я перебіжками бігаю до сусідів кормити собак та котів, та щоразу чоловік сварить мене. Я розумію. Але не піти не можу», – розповідає Тетяна Коновалова.
Їхній будинок давно перестав бути безпечним місцем. У двір кілька разів прилітало. Одного разу удар був просто по даху. Почалася пожежа. Її вдалося загасити, але димохід зруйнувало, вікна вибило, частину даху пошкодило. Те, що раніше було домом, тепер доводиться щодня латати і рятувати від дощу, вітру та нових атак.
«Після прильоту ми з чоловіком не знали, за що хапатися. Дах розбитий, усе сиплеться, у хаті холод і протяги. Треба було хоч якось накрити, бо якщо піде дощ – заллє все всередині. Добре, що ще з минулого року залишився тент і OSB-плити. Тоді нам волонтери разом зі старостою допомогли привезти матеріали. Оце що лишилося, тим і накриваємо. Самі ми б не впоралися», – згадує жінка.
Напівзруйнований будинок Тетяни, в якому продовжує жити родина
На допомогу прийшов односельчанин Сергій із сусідньої вулиці. Тетяна каже, він завжди відгукувався, коли комусь була потрібна допомога. Тож поки чоловіки намагалися накрити пошкоджений дах, Тетяна стояла внизу і вдивлялася в небо. Її завданням було не подавати інструменти. Вона мала стежити, чи не летить дрон.
«Я просто стояла і дивилася навколо. Прислухалася до кожного звуку. Якщо бачила щось у повітрі або чула характерне дзижчання — одразу кричала їм, щоб спускалися. Вони кидали все і бігли вниз. Потім знову піднімалися. Так ми й накривали той дах – між дронами», — розповідає Тетяна.
Один із дронів тоді впав недалеко, просто на дорозі. Сергій подумав, що його збили або що він уже не становить небезпеки. Пішов подивитися.
«Я йому сказала: “Сергію, воно тобі треба? Не чіпай”. А він мені відповів: “Та це п’ять хвилин. Зробіть перепочинок, я зараз подивлюся”. Він не думав, що це може вибухнути. Мабуть, був упевнений, що дрон уже безпечний. Я досі бачу цей момент. Він підійшов, узяв його в руки і воно здетонувало. Просто на наших очах. Це було за секунду.», – згадує жінка.
Уламок влучив Сергію в шию. Тетяна згадує, що все сталося дуже швидко, але водночас цей момент ніби розтягнувся на цілу вічність.
«Він ще був живий, але кров ішла дуже сильно. Ми намагалися щось зробити, кликали на допомогу, пробували викликати лікарів, поліцію. Але зв’язок у нас поганий, майже неможливо додзвонитися. А час ішов. Він стікав кров’ю на наших очах», — розповідає вона.
Тіло Сергія вдалося забрати лише під вечір. Після цього Тетяна ще довго не могла оговтатися.
«Коли людина гине десь далеко — це теж страшно. Але коли це стається у тебе на очах, у твоєму дворі, поруч із твоїм будинком, з людиною, яка щойно прийшла тобі допомогти, це неможливо забути. Він прийшов нам допомагати, а загинув сам», — каже Тетяна.
Після цієї трагедії про загибель Сергія написали багато медіа. Тоді вкотре наголошували: до дронів, уламків, невідомих предметів не можна торкатися. Вони можуть вибухнути будь-якої миті. Але пані Тетяна каже, Сергій не боявся таких речей.
«Він казав, що збиратиме їх для колекції, для історії. Мовляв, колись людям треба буде показати, чим нас тут убивали. Він не думав, що це може так закінчитися», – говорить жінка.
Російська армія продовжує масовано обстрілювати Станіславську громаду на Херсонщині з артилерії та атакувати її дронами. Станом на червень через ворожі обстріли у громаді пошкоджено 2700 приватних осель.
Коли на очах згорають сусідські будинки, а ти нічого не можеш зробити
У селах Станіславської громади нині залишаються переважно літні люди. Більша частина будинків — порожні: господарі виїхали, двори та сади заросли сухостоєм, а подвір’я давно ніхто не обкошує. У прифронтовому селі — це ще одна небезпека. Будь-який приліт або атака FPV-дрона може закінчитися пожежею.
Після обстрілів та дронових атак пожежі виникають миттєво, боротися зі стихією практично неможливо
Тетяна Коновалова пригадує: пожежі влітку в селі траплялися й до повномасштабної війни. Горів сухостій, іноді через спеку, іноді через необережність людей. Але тоді в селі були люди, техніка, вода і зв’язок. Односельчани виходили цілими вулицями й гасили вогонь самотужки.
«Раніше як десь загориться — усі вибігали. Хто з відрами, хто з лопатами, хто трактор заводив. Чоловіки обкошували бур’яни, робили навколо дворів рови, щоб вогонь далі не пішов. Ми розуміли: якщо сьогодні горить у сусіда, завтра може дійти й до тебе. Тому всі допомагали одне одному», — розповідає Тетяна.
Тепер усе інакше. На вулицях порожньо, відсутня електрика, вода та зв’язок. Ті селяни, що лишилися, намагаються зайвий раз не виходити навіть у двір.
Найстрашніше, каже Тетяна, коли пожежа починається після дронової атаки. Спершу люди ще намагаються вибігти, загасити полум’я, відбити вогонь від свого двору чи сусідської хати. Але коли над будинком починають кружляти зграями дрони, доводиться відступати.
Вигорілий персиковий сад
«Буває, скинуть щось запалювальне і хата займається. Це дуже страшне відчуття бачити, як на твоїх очах згорає сусідська хата. Ти знаєш цей двір, цих людей, пам’ятаєш, як там жили, садили город, тримали господарство. А тепер воно горить, а ти нічого не можеш зробити. Просто стоїш і дивишся, бо навколо дрони. Підійти ближче неможливо. Та і зробити нічого не можеш», — каже Тетяна.
Пожежні машини у такі села не можуть заїхати. Дороги прострілюються, відкриті ділянки контролюють російські безпілотники. Для рятувальників будь-який виїзд у «червону зону» — це ризик потрапити під повторну атаку.
У селі, каже Тетяна, не залишилося жодного вцілілого будинку. Одні пошкоджені уламками та вибуховими хвилями, інші — обвуглені після пожеж. Подекуди від хат стоять лише напівзруйновані стіни.
Згорілі будинки в селі внаслідок дронових атак
Тетяна з чоловіком усе частіше думають про евакуацію. Вона зізнається: ще недавно хотілося триматися за дім до останнього. Тепер же розуміє, ще одну зиму тут не переживуть. Але разом із цим приходить і болюче усвідомлення: якщо вони поїдуть, будинок, найімовірніше, вже ніхто не врятує.
«Ми вже розуміємо, що треба виїжджати. Розуміємо і те, що будинок, скоріш за все, буде знищено. Я навіть закривати його не буду. Бо що там уже рятувати? Якщо прилетить або загориться – ніхто туди не доїде і не загасить. Це дуже важко прийняти», – говорить Тетяна.
Каша із сокири
Чим харчуються люди у «червоній зоні»? Що готують, коли в селі немає жодного магазину, холодильник не працює, а за продуктами доводиться їхати в інше селище під загрозою дронів? Тут кожен прийом їжі дедалі більше нагадує кашу із сокири: береш те, що залишилося, і намагаєшся скласти з цього повноцінну страву. Тільки у казці хитрий солдат зрештою дістає і масло, і сіль, і крупу. А в прифронтовому селі додати до страви часто просто нічого.
«Сьогодні картоплина є, завтра курка яйце знесе, десь трохи крупи залишилося. Ото й думаєш, що з цього приготувати. Як та каша із сокири: щось сюди додав, щось туди — дивишся, вже й обід. Запасатися продуктами надовго теж немає сенсу. Без електрики холодильник перетворився на звичайну шафу», – говорить Тетяна.
Дуже рятують кури, які ще залишилися у дворі. Яйця стали одним із небагатьох продуктів, які родина має майже постійно.
«Раніше на яйця такої уваги не звертали. А зараз кожне забираєш і радієш. Бо знаєш: це вже якась їжа на сьогодні. Можна самим поїсти, а можна щось спекти чи посмажити», – додає жінка.
Готує родина у літній кухні. Господар Віктор Васильович власноруч облаштував там невелику піч, яку називає «прольоткою». Тепер вона замінила і газову плиту, і електричну піч. Розпалюють зранку, поки не так спекотно і швидко готують один раз на цілий день.
«Зранку розпалили, швидко все приготували. Треба одразу думати, що буде на обід, що залишиться на вечерю. Бо кілька разів піч топити – це і дрова, і спека в кухні. Волонтери давали газові балони, але ми їх майже не використовували. Це недоторканний запас на випадок, якщо закінчаться дрова», — розповідає Віктор Васильович.
Тут навчилися економити все: їжу, воду, газ, дрова, пальне. Особливо бензин, бо без нього не запустити генератор, не зарядити телефони й не набрати воду зі свердловини.
Без поливу навіть щось росте і на городі. Цього літа рятують дощі: на грядках виросла картопля, з’явилися перші кабачки і навіть дині. Урожай невеликий, але в умовах «червоної зони» кожен зірваний овоч стає справжньою цінністю. Навесні люди не знали, чи зможуть взагалі вийти на свою ділянку. Над селом постійно кружляли російські дрони, а людина просто неба могла будь-якої миті стати мішенню.
Ось так вишлядають городи в селі влітку 2026 року без поливу
«Ми розуміли: якщо хоча б картоплю не посадимо, то що взимку їстимемо? Для роботи обрали туманний день. У селі таку погоду називають антидроновою: крізь густий туман оператору безпілотника складніше розгледіти людей. Працювали швидко. Один кидав картоплю, інший стояв поруч, стежив за небом і прислухався до звуків. Частину городу саджали на Великдень, коли оголосили про перемир’я», — згадує Віктор.
Нещодавно на городі зірвали перші три кабачки. У мирний час така кількість навряд чи здалася б урожаєм. Тут же їм зраділи, наче справжньому подарунку.
«Усього три кабачки виросло, а ми так раділи. Оладок насмажили — для нас це зараз розкіш і насолода. Раніше кабачків було стільки, що сусідам роздавали, не знали, куди їх дівати. А тепер кожен — як делікатес», — усміхається Тетяна.
Виросло лише кілька кабачків та динька
Приблизно раз на місяць один із односельців наважується їхати до Білозерки. Для нього родина готує список потреб. Треба придбати ліки, спробувати зняти пенсію, поповнити запаси круп, солі, олії та всього, що можна швидко схопити в магазині. Але навіть така поїздка не гарантує результату. Банкомати у Білозерці працюють не завжди, готівки може не бути, а дорога кожного разу перетворюється на небезпечну лотерею.
«Дорога до Білозерки пролягає через небезпечні ділянки, де будь який транспорт може стати мішенню для FPV-дрона. Коли він їде, я собі місця не знаходжу. Зв’язку немає, не запитаєш, де він і чи вже повертається. Якщо пощастить, чоловік повертається з ліками й кількома пакетами продуктів. Якщо ні — доводиться знову чекати наступної можливості», — говорить Тетяна.
«Ми теж люди»: волонтери про евакуацію з червоної зони
Поки Тетяна й Віктор розмірковують чи зможуть пережити ще одну зиму в селі, можливість виїхати з «червоної зони» поступово звужується. Дмитро, водій громадської організації «Сильні, бо вільні», каже: заявки з таких сіл надходять і далі, але виконати їх вдається не завжди.
Дмитро, водій ГО «Сильні, бо вільні»
«Досить багато людей залишаються у зонах, куди ми вже навіть не можемо доїхати. Є населені пункти зовсім близько до Дніпра. Коли звідти надходить прохання допомогти, фізично дістатися туди ми вже не можемо. Імовірність ураження транспорту або самих волонтерів фактично стовідсоткова», — розповідає Дмитро.
За його словами, раніше багатьом із цих людей пропонували виїхати разом із сусідами, поки до села ще можна було безпечніше дістатися. Проте вони відмовлялися, сподіваючись, що небезпека омине їхній будинок або невдовзі все закінчиться.
«Люди думають: якось обійдеться, ми тут пересидимо, скоро все закінчиться. А потім телефонують і кажуть, що вже готові виїжджати. Але на той момент ми самі можемо бути не готові туди їхати, бо ситуація змінилася», — пояснює волонтер.
Тепер кожен виїзд у такі населені пункти доводиться готувати майже як спецоперацію. Волонтери підбирають транспорт, стежать за погодою, шукають найменш небезпечний час і маршрут. Іноді сприятливими стають туман, дощ або низька хмарність, які можуть ускладнити роботу російських дронів. Але навіть ретельна підготовка не гарантує безпеки.
«Це не лише історія нашої організації. Усі, хто займається евакуацією з таких районів, розуміють ризики. Ми теж люди, теж маємо родини й усвідомлюємо небезпеку. Тому дуже важливо, щоб люди не відкладали рішення до останнього і були більш свідомими», — наголошує Дмитро.
Автор: Ірина Мєзєнцева
Цей матеріал створений у співпраці з Центром прав людини ZMINA
