«Документальний театр Берліна»: правдиві історії, вистави, благодійність

«Росія прагне, аби культура України була знищена. А це не можна допустити, хоча на це й необхідно чимало сил… Тож ми повинні робити все, аби цього не сталося. Саме тому і необхідно рятувати людей, рятувати мистецтво. Бо культура – це теж зброя, яка знешкоджує минуле, сьогодення та майбутнє. І хоч іноді хочеться «опустити руки» від цього пекла – зупинятися не можна, бо мистецтво наразі вкрай необхідне та важливе», – пані Марина Шубарт.

Ім’я засновниці Документального театру Берліна Марини Шубарт стало відомим в Німеччини та Україні ще до моменту створення культурної установи. Передусім через її активну громадську діяльність щодо українських остарбайтерів («східні робітники» – люди, які були вивезені гітлерівцями на роботи під час Другої світової війни). Співпрацюючи з Громадською організацію «Українська спілка в’язнів – жертв нацизму», пані Марина неодноразово була в нашій країни для надання соціальної допомоги колишнім жертвам нацистських переслідувань.

Саме під час цих поїздок Марина Шубрат почала записувати біографічні історії «примусових працівників» та на їх основі розробляти сценарії документальних вистав про події тих років. Так про неї заговорили ще й як про талановитого режисера.

Проте для нашого матеріалу ми поспілкувалися із режисеркою задля розкриття іншого напрямку її діяльності – благодійного. А саме про те, як з 24-то лютого вона та трупа її театру використовує свій мистецький потенціал та ресурси задля підтримки українських артистів.

Українське коріння

Відома німецька режисерка Марина Шубарт – українка за походженням. Вона народилася у Києві та прожила тут 10 років. А потім її мати вийшла вдруге заміж і родина переїхала до Швейцарії.

«У Берліні я мешкаю з 1989 року. Проте моє коріння це маленьке село у Вінницькій області, звідти мої прабабуся та прадід. Це місце моєї свободи, бо там поля, озера… А ще я онука письменника Валентина Речмедіна, який був партизаном у Другій світовій війні. Його книги я знайшла в найбільш відомій букіністичній крамниці Парижу, – розповідає пані Марина. – Мене завжди вчили бути вільною людиною, і це великий подарунок життя, що я нею могла завжди бути… Цю цінність мені передали мої рідні, які знали голод, холод і війну. Це глибоке коріння, яке ніхто і ніколи не зможе в мене відрубати… Я дуже люблю свою Україну».

Ці слова Марина Шубарт підкріплює кожною своєю справою. Зокрема, заснувавши в 2002 році Документальний театр Берліну, який висвітлює трагічні сторінки української історії. Про це говорить так:

«В 2000 році була «битва» за виплати жертвам нацизму. Тоді я познайомилася з Надією Слєсаревою (колишній в’язень нацизму та член ГО «УСВЖН»), завдяки якій змогла надати допомогу багатьом бідним та хворим людям – колишнім жертвам нацистських переслідувань. Вони почали писати мені свої біографії, історії, запити тощо. Так збирався матеріал, який з часом переріс у перший спектакль… Власне так і народився мій театр. Зазначу, що це не просто театр – це театр освіти про історію України: голодомор, в’язні ОСТ, остарбайтери, Чорнобиль, Крим 2014 року… А зараз про війну із Росією…» .

Відмітимо, що у самій Німеччини та взагалі Європі цей театр полюбляють називати «театром проти забуття». Адже усі постановки творчого колективу спрямовані на висвітлення історичних подій, яким зазвичай приділяють мало уваги.

«Моєму театру в цьому році буде 20 років. За цей час я багато разів була в Україні та зрозуміла, що німці майже нічого не знають про Україну та навпаки, українці – про Німеччину. Пам’ятаю один випадок, коли після вистави про Бабин Яр один хлопець був дуже злий, бо раніше він взагалі нічого не чув про це. Так само і про Голодомор… 

Бо їх цьому не вчили і не розповідали… А до нас ходять багато молодих людей, – ділиться режисерка. – Тобто наш глядач після кожного спектаклю відкриває для себе нову історичну книжку чи краще сказати, що це відкриває інакший погляд на історію… Це мотивує і я бачу в цих постановках велику необхідність»

Багатогранна культура із позначкою ВІЙНА

Марина Шубарт не приховує, як тільки дізналася про накопичення військової сили та рух техніки з боку Росії – була переконана, що буде війна. А після промови Володимира Путіна найстрашніші здогадки, на жаль, підтвердилися. Тож 24-го лютого життя режисерки теж змінилося.

«Я усе доросле життя намагалася якось допомагати своєму народу. Це були і жертви Чорнобильської катастрофи, і в’язні нацистського режиму. А тепер це люди мистецтва, яким мій театр надає підтримку. Для мене мої колеги – одна велика та єдина родина», – пояснює пані Марина.

На трагічні події в Україні керівниця Документального театру Берліна відреагувала миттєво. У той же день режисерка домовилася про кілька виступів на підтримку нашої країни на кількох головних та визначних майданчиках німецької столиці. Про це говорить так: «Я не пам’ятаю точну дату, але перший концерт ми давали вже за кілька днів після 24-го лютого. Це було в Німецькому театрі, а точніше перед ним. Бо вони встановили чималий за розмірами плакат «WE STAY UNITED» і це була масштабна солідарна акція. Далі нас запросили у Вільний університет Берліна. Там ми теж виступали на вулиці, тому що такий формат придумали організатори. І відзначу ще одну локацію – це Європейська Академія Берліну. Це дуже важливий заклад нашої країни, бо там зустрічаються різні лідери країн ЄС».

Зазначимо, що під час концертів на підтримку України від формату та концепції свого театру Марина Шубарт не відступилася. Тож усі виступи мають документальне підґрунтя: про хронологію війни артисти розповідають через біографічні історії, доповнюючи їх українськими піснями чи композиціями. Можливий варіант використання пісні і на іншій мові, бо усе залежить від її змісту.

«Зараз наш театр зробив постановку «Україна у вогні», в якій задіяні близько 14 людей. Це не спектакль, а концертна програма. В ній ми по-перше розповідаємо про українську музику, яку в Німеччини і навіть в усій Європі не чули. Це саме старі, стилізовані, пісні. А по-друге – ми читаємо щоденники наших колег-театралів з України. Тобто йде якийсь уривок з цих записів, а потім на нього як відповідь лунає певна пісня. І так власне кажучи проходить уся програма», – ділиться пані Марина.

Наразі режисерка працює над другою постановкою «Щоденник Ірини». Це маленька п’єса про молоду дівчину-актрису, яка вела свої записи протягом 10 днів перебуваючи у підвалі. Під час вистави глядачі зможуть пройти цей «шлях» від початку, де говориться «що ніхто не хоче війни проти України» і до моменту подій у Бучі, які теж будуть висвітлені. 

«Це все ставиться на документальному рівні, театрального варіанту я не шукаю. Я намагаюсь працювати мінімально та вкрай обережно, тому що історія дуже тяжка аби її театралізувати. Та й я вважаю, що це не потрібно. Адже можна показати лише натяк як воно було, аби фантазія глядача самостійно дограла до того що відбувалось. Особливо, якщо людина знає про події в Бучі… Я гадаю, що це вже відомо як у Європі, так і в усьому світі», – наголошує Марина Шубарт.

Що ж стосується команди, то її шукати чи збирати не довелося. Виступати задля України без жодних вагань погодилися усі члени трупи Документального театру Берліна. Крім того в їх число додалися і херсонські артисти Олег та Діана Янушкевич, які на момент вторгнення військових РФ перебували в Німеччини. Саме наші земляки виступають головними композиторами та музикантами сьогоднішніх постановок Документального театру Берліна. За словами пані Марини, вони пишуть та грають по особливому сильну та чуттєву музику, яка проникає у серця.

«Моя команда завжди зі мною і вона перевірена роками… Це мої театрали, серед яких багато чудових голосів. Вони і співають, і декламують, – розповідає режисерка. – Тим паче, що багато артистів з цього складу трупи грали в спектаклях про Голодомор, Чорнобиль, Бабин Яр та в’язнів нацизму. Тож усі ці люди знають про Україну, вони були в Києві та в них тут з’явилися чимало знайомих, друзів. Тому лише на виступах їх підтримка не закінчується. Але про це трохи далі».

«Ми сконцентровані на людях мистецтва»

Документальний театр Берліна не має чітко визначеної категорії своєї аудиторії, бо подивитися на їх постановки приходять абсолютно різні люди. Це можуть бути і театрали, і студенти, і журналісти. Але в основному це саме німецька публіка, адже мистецтво цієї трупи тут полюблять та поважають.

«Як зазначає громадськість, в нашому театрі вони завжди чомусь навчаються, а гра колективу не залишає нікого байдужим. Тому люди нас завжди підтримують. Так є і наразі, під час наших виступів задля України, – зазначає Марина Шубарт. – Ми виступаємо та збираємо благодійні внески на підтримку артистів. Я би сказала, що це допомога людям мистецтва, які направляються або вже перебувають в Німеччини. Нажаль, охопити усіх українців ми не можемо, бо ми не великий фонд… Ми робимо те, що можемо».

Усі кошти організація збирає на свій офіційний рахунок, долучитися до збору можуть не тільки глядачі, а й усі бажаючі. При цьому сума внеску не фіксована – кожен вкладає скільки може та вважає за потрібним. За словами пані Марини, усе залежить від людини, її можливостей. Ті ж студенти можуть віддати на благодійність від 5 до 20-30 євро максимум, а хтось інший може внести одразу 50-100. 

Потреб, куди трупа спрямовує кошти чимало. Так як багато людей, серед яких більшість матусі з дітьми, приїхали до Німеччини майже без нічого… Тож це і сезонні речі, і продукти харчування, і медикаменти, і місця для проживання. Крім того колектив театру допомагає із транспортом: оплачує витрати на бензин чи квитки. Не залишаються українці і без підтримки, у разі потрапляння до лікарень.

На сьогодні Марина Шубарт та колектив Документального театру Берліна вже надали допомогу декільком десяткам людей з різних куточків України. Зокрема з Києва, Маріуполя, Харкова, а також Вінницької, Івано-Франківської, Львівської областей.

«Ми звичайно не збираємо мільйони, як це роблять відомі зірки… Але нас підтримують – і це головне. Бо ми маємо можливість не лише говорити та показувати війну в Україні, а й допомагати чим тільки можемо, – не приховує режисерка. – Хочу відмітити, що уся команда мого театру не просто допомагає виступаючи… Вони зустрічають людей на вокзалах, селять до себе, ходять разом до адміністрації, аби владнати необхідні моменти із документами тощо. Це така цінність що назбирався такий склад, який до цього відноситься вкрай серйозно. А глядачі, які це бачать тільки всіляко сприяють нашій діяльності».

Зазначимо, що деяких з приїжджаючих українців Марина Шубарт долучає до своїх постановок. Робить це з різних причин, але ми звернемо увагу лише на одну з них.

Дуже часто після вистав Документального театру Берліна відбувається ще й формат «розмови із глядачем». Адже за словами режисери, читати в Інтернеті чи дивитися по телевізору про війну – це одне. А ось поспілкуватися із свідком цих подій безпосередньо, вступити із ним в дискусію, «прожити» усе це… Саме тому так важливо, аби люди з України доносили те, що вони бачили та чули. Тоді це абсолютно чесно та відверто.

Про підтримку Німеччини

«Необхідно розуміти, що 70 років Європа йшла шляхом без зброї. Німеччина та Франція робили великий бізнес на зброї, але виховували суспільство так, аби люди на прикладі Другої світової війни не брали її до рук. Але ніхто не бачив, що відбувалося в Росії, як вона виробляє зброю та готує велику армію… І що там принципи інші… Тому 24-те лютого стало безперечно днем шоку в Європі. В 2022 році війна? Як так? Хто винен? Що пропустили? Ці питання змусили розколотися суспільство. Одні вимагають перемови на рівні дипломатії, інші розуміють, що якщо Україна залишиться без зброї – то війна в країні не закінчиться. Але люди безперечно пригнічені тим, що творять російські військові… Ніколи не забуду нашого глядача, який стояв, аплодував та плакав одночасно», – розповідає Марина Шубарт.

Разом із тим режисерка ділиться, що суспільство і влада країни одразу почали допомагати Україні. В усіх аеропортах, авто та залізничних вокзалах працюють волонтери. Серед цих добровольців навіть є відомі актори, які знаходяться там коли в них не має спектаклів. Українцям першочергово надають можливість та ресурси для вивчення німецької мови. Також допомагають із пошуком роботи.

Пані Марина не приховує, молоді, звичайно більш простіше адаптуватися до нових умов ніж людям, які залишилися без нічого у свої 50,60, 70 років… Але все рівно, усі кого вона спостерігає – намагаються вставати на ноги, влаштовувати життя з нуля… При цьому вони не забувають про Батьківщину та знаходять різні способи допомагати. Це може бути демонстрації, мистецтво, волонтерство тощо.

Що ж стосується порад, то їх режисерка не прагне давати, бо вважає що у кожної людини своя індивідуальна історія. Єдине зазначає, що в маленьких населених пунктах відшукати житло та роботу значно простіше, ніж у переповнених великих містах.

«Німці намагаються зі свого боку надати будь-яку підтримку українцям. І це дуже приємно та солідарно. Я взагалі часто приходжу до думки, що Росія не хотіла, аби в Європі знали про Україну, її культуру та людей… А наразі усе вийшло навпаки – всім стало цікаво спілкуватися з українцями та дізнаватися про їх життя. Нажаль, це відбувається дійсно через війну… Проте нарівні із цим план Кремля провалився: Росію вважають країною-агресором, а Україні європейці відкрили свої серця», – наголошує Марина Шубарт.

Автор: команда “Херсон плюс”

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.