«Я думав, що помру від катувань, тож прощався з родиною». Історія полоненого з Херсонщини Сергія Шаповалова

На вулиці серпень, пік спеки… А окупанти запхали мене в брезентовий причеп, де зберігався чугун для літєйного цеху. Пізніше я зрозумів, що то був машино-будівний завод. Саме на його території вони влаштували камеру тортур. Жодний їх допит не обходився без знущань. Когось обпалювали вогнем, комусь пилили зуби, били, а наді мною знущалися струмом. Спочатку якесь питання, а якщо відповідь їм не подобалася, то починали бити струмом. Під коліна, в шию, у зоні нирок – прилітало скрізь. За час перебування в російському полоні я забув, що таке нормальна вода та їжа, єдиним порятунком у таку спеку були маленькі дірочки, через які трохи надходило повітря. Подумки я вже попрощався зі своєю родиною»…

Як це жити в постійному страху та під особливим наглядом російських окупантів? Про це не з чуток знає житель Берислава Сергій Шаповалов. За майже дев’ять місяців окупації рідного міста, чоловік двічі був у полоні загарбників.

Ви спитаєте чому і за що? У рідному Бериславі Сергія Шаповалова знають як проукраїнського активіста, депутата міської ради та голову громадської організації «Відродження Берислава». Без його участі не обходилися добровольчі патрулювання та проукраїнські мітинги. Одним словом, він саме той, хто незручний для «хароших русских» та їх режиму.

Про російський полон житель Берислава Сергій Шаповалов згадує неохоче, адже це саме те місце, куди не побажаєш потрапити навіть найзапеклішому ворогу. Звідти повертаються без нігтів, волосся, з переламаними ребрами, перебитими ногами та навіть зґвалтовані. А інколи люди просто зникають безвісті…

Попри все, чоловік наважується на розмову з нами, адже вважає, йому повезло трохи більше, ніж тим, хто досі там знаходиться, а можливо й не повернеться до своїх рідних.

Нехай мене одразу вб’ють, але вішати їх ганчірку не буду

Не секрет, що першими в тимчасово окупованій Херсонщині на підвал потрапляли саме військовослужбовці, волонтери або люди, які не приховували свою проукраїнську позицію. Сергій Шаповалов каже, розумів усі ризики з перших годин повномасштабного вторгнення, але покинути місцеві магазини, аптеки, житлові будинків на розграбування не дозволяла совість.

Від перших днів повномасштабного вторгнення, ми вирішили з хлопцями влаштувати патрулювання містом. Бажаючих чоловіків було настільки багато, що ми розділилися групами по кварталах. Ми обходили свій квартал і мінялися через кожні 2-3 години. З 19:00 чи 20:00 і до 08:00 всі квартали були під нашою охороною. Особливо патрулювали поблизу магазинів та аптек. Наприклад, в одній з аптек Берислава зберігалися наркотичні та психотропні препарати, що були закуплені для лікарні. Наші хлопці майже не відходили під час патрулювання від неї, бо розуміли, що тоді місцеві мародери нароблять біди. Ми патрулювали поки, російські війська не зайшли в місто і не ввели комендантську годину», – розповідає чоловік.

А далі участь у проукраїнських мітингах та висвітлення правди на Фейсбук-сторінці ГО «Відродження Берислава». Щодня на сторінці з’являлася і важлива інформація для місцевих жителів щодо роботи магазинів, аптек, роздачі гуманітарної допомоги. За таку активність Сергій Шаповалов поплатився майже одразу – 25 квітня 2022 року озброєні до зубів окупанти приїхали і забрали чоловіка з його власного магазину. Та і затримання не обійшлося без місцевих поплічників «руського міра». Цей день чоловік пам’ятає щохвилинно.

Вони одразу забрали телефон, речі правда дозволили залишити і сказали: «Давай збирайся, поїхали з нами». Мішок на голову мені не натягали. Мене закинули в якийсь бусік і ми їхали за супроводжуючою автівкою. У машині зі мною їхали хлопці у військовій формі, зі зброєю та в масках. Вони одразу цікавилися, чи багато людей виїхали з міста, яка ситуація в Кривому Розі, чи багато там військових. Я їм відповідав правду, бо це очевидно, що люди їдуть, бо бояться. На що вони мені чітко сказали: «Як будеш таке казати хлопцям, що там їдуть попереду, то довго ти не проживеш»,- згадує Сергій.

З перших хвилин викрадення, окупанти морально тиснули на Сергія. Вони обіцяли, що змусять його чіпляти триколор над будівлею районної адміністрації і що зовсім скоро сторінка його громадської організації буде наповнена проросійськими дописами, бо начебто росія тут назавжди.

Не знаю, що вони хотіли від мене почути, коли лили бруд на Україну і людей. Я постійно їм повторював, моя проукраїнська позиція нормальна, як для людини, яка народилася і живе в Україні. І тут посипалися перші погрози. Вони обіцяли, що змусять мене підіймати триколор над будівлею районної адміністрації. Я сперечався з ними і сказав, що навіть під звуки пострілів нічого чіпляти не буду. Краще нехай окупанти мене б застрелили, ніж потім все життя карати себе за зраду», – розповідає чоловік.

Першим місцем утримання як цивільних так і військових слугувала територія місцевої СТО. Сирі, брудні підвали, відсутність світла та будь-якого комфорту. Туди Сергія Шаповалова закинули лише з двома пляшками: одна з водою на дні, а інша для випорожнення. Ті умови чоловік називає прийнятними, адже наступні утримання були куди жорсткішими.

Мене відправили на підвал, аби подумав. Та що мені думати, якщо одразу сказав, що писати на сторінці ГО та виступати за росію не буду. Вони обіцяли, що триматимуть мене в таких умовах щонайменше п’ять діб. Я тоді беріг ті краплини води, розумів, що про їжу взагалі варто забути. Але  вже наступного вечора окупанти стояли біля дверей підвалу і говорили, що випускають мене за співпрацю з ними. Таке враження, що вони мене з перших хвилин затримання не зрозуміли. Можливо думали, що я злякався? Не знаю. Тоді я прийняв рішення, що інформування в групі треба призупинити, сторінку почистити і сидіти в місті тихенько. Бо на мені відповідальність і за родину. Мені погрожували, якщо я не припиню показувати проукраїнську позицію, то на підвал заберуть і моїх рідних», – каже пан Сергій.

Полоненим пиляли зуби та били струмом

Друге затримання видалося важким не лише для Сергія Шаповалова, а і його молодшого сина та дружини Євгенії. У серпні «вежливые люди», так було написано на шевронах окупантів, вчергове залетіли у магазин родини і просто спакували чоловіка без будь-яких пояснень. Тепер вже очі чоловіка закрили брудною футболкою та влаштували повний погром у будинку.

Вони перевіряли наші телефони, але ми носили в місті запасні і знайти щось проукраїнське там було неможливо. Єдине, що зацікавило їх у телефоні дружини, – старший син, який навчається і проживає в Києві. Окупанти обурювалися, чого це він не вдома і чи має військову підготовку. Та це квіточки, бо з магазину ми поїхали додому. Двері нам відкрив мій молодший син, без жодних питань окупанти розбрелися квартирою. Одні перевертали все у кімнаті сина, де були комп’ютери, інші – у вітальні та спальні шукали документи та наші справжні телефони. Бо місцеві колаборанти здавали кожного і розповідали все. Вони навіть чітко знали, де я живу, де моя квартира. А як запихували назад у машину, то казали, що я в них за останній час найцікавіший елемент. Дружина взагалі не розуміла, чого мене знову забрали. Бо я ж сидів тихенько, навіть не волонтерив, ніякі заходи не відвідував. Але вони не вважала за потрібне їй щось пояснювати»,- згадує співрозмовник.

Куди цього разу окупанти привезуть проукраїнського полоненого, він і гадки не мав. Бо як тільки вийшли з квартири і сіли в машину, на його очах знову опинилася футболка. Дозволили зняти тільки тоді, коли закинули його в якийсь фургончик. Там вже на Сергія чекав його кум, якого трохи раніше викрали, та інші жителі Берислава. Розмовляти між собою чоловікам було категорично заборонено. Як тільки окупанти чули слова чи звуки – погрожували розстріляти. А далі в кожного чоловіка своя доля. Когось на допити, когось в катівню, а нашого героя закинули в брезентовий причеп, де сісти, лягти було майже неможливо. Весь день через палюче сонце було нереально спекотно, а вночі – холодно. Так без води та їжі чоловік просидів  кілька діб, звичайно ж з «екскурсіями на допит». Під час чергової такої «екскурсії» чоловік роздивився, що він та його знайомі знаходяться на машинно-будівному заводі.

Обов’язкова умова, коли нас викликали на допит, – пов’язка на очах, голова має бути нахилена до низу, а руки навпаки – підняті вверх. Кожного допитували по пів години. А як повертали хлопців, то вони були як не в собі. Як потім виявилося, то їх били струмом і допитували. У причепі, де мене тримали, було настільки спекотно, що я лягав на підлогу і дихав через маленьку дірочку. Так у причепі я просидів майже добу, а під вечір прийшли по мене і повели на допит. І там почалося одразу за все. Чого у тебе в телефоні номери посадовців, правоохоронців? Питали, звідки я знаю Йосипенка, Колихаєва. Я казав їм правду, що депутат, маю громадську організацію і ми всі спілкувалися між собою. І тут мені вперше прилетіло електрошокером, – згадує Сергій Шаповалов. – Другим моментом стала тероборона. Вони стверджували, що я в ній брав участь. Але у нас її не було, ми просто на волонтерських засадах ходили і забезпечували порядок в місті. Вони мене постійно били струмом під коліном і в шию або де розташовані нирки.. Після чергової порції знущань вони відкрили якийсь ноутбук і сказали повторити своє прізвище. Я сказав: Шаповалов. І вони почали казати, що в ноутбуці написано, що я співпрацював з СБУ. Я ніколи з ними не співпрацював, але мене ніхто не слухав».

Найбільше полонений переймався за свою дружину та сина. Бо під час чергового катування струмом та побиття окупанти йому почали приписувати співпрацю з СБУ і чітко сказали: «Якщо твої політичні друзі та правоохоронці не приїдуть, ти більше не побачиш свою родину».

У тому причепі мене тримали чотири дні. Майже без води та їжі. Бо вони висували мені умови. Якщо хочеш їсти – вчи гімн нашої країни. Та краще без їжі, ніж вчити щось вороже. Якщо нова зміна окупантів була в гарному настрої, тоді хоча б трохи давали води. І то, я тільки починав пити воду, як вони забирали пляшку. Нікого не цікавило, що я міг не пити по два дні. Інколи я вже думав пити свою сечу, що була в банці. Бо при такій спеці висидіти там було майже нереально. Я навіть вдавався до хитрощів і розповідав їм, що хворий, що можу померти без води, але їм було байдуже. Одного разу я почув, як під час розмови окупанти сказали, що у цих причепах знаходиться затримана диверсійно-розвідувальна група. Тоді я був в повному шоці, адже ніякого відношення до того не мав. Я тоді подумки попрощався з дружиною»,- розповідає бериславець.

Нас могли або закатувати, або вбити під час прильотів

Крім того, що окупанти знущалися над полоненими на кожному допиті, вони ще й поблизу  їх причепів встановили комплекс протиповітряної оборони. Тож всі залишки збитих ракет постійно прилітали на територію машинно-будівного заводу.

Одного разу наші військові влучили на територію заводу. Між окупантами розпочався такий кіпіш. І тоді хлопець з сусіднього причепу мені запропонував втекти. Але як ми це могли зробити? Куди нам було бігти? Та ще й навколо всі стояли зі зброєю. Додому було бігти взагалі не варіант. Вони знали наші адреси і тоді ми могли нашкодити не лише собі, а й дружинам, дітям. Та, якщо чесно, я вже неодноразово думав про втечу. Бо я розумів, якщо будуть масові прильоти, то окупанти не подумають про нас. Вони будуть рятувати себе», – каже він.

Після масового обстрілу Сергія Шаповалова перевели в прохідну, де колись чергували охоронці. Там він знаходився разом зі знайомим лікарем. За стіною розміщувалася кімната для тортур. Ранки для Сергія та його співкамерника розпочиналися з криків, плачу та жорстоких звуків побиття. Там окупанти знущалися над людьми, які не погоджувалися з ними співпрацювати і не підтримували їх режим. Чоловік розумів, так довго тривати не може і наступного дня попросився на допит.

Минав восьмий день мого перебування в полоні без їжі та без води.  Для себе я вирішив, маю довести, що я не пов’язаний з територіальною обороною, розвідувальною групою. Тоді постукав в двері і попросився на допит. Окупанти притягнули мене до автівки і запитали, як я збираюся це доводити. Я знав, що в адміністрації при російській владі працював чоловік, з яким ми у перші дні патрулювали. Він міг довести, що жодної зброї у нас не було. Що ми  люди, яким не байдужа доля рідного міста. Тоді мені сказали, що зараз відвезуть додому. У мене є два дні, щоб прийти до тями, а потім за мною приїдуть і повезуть на детектор брехні. Якщо обладнання покаже, що я обманюю, тоді поїду на Крим», – розповідає чоловік.

Сергій Шаповалов наголошує, важливу роль у його звільненні відіграла і дружина. Бо саме вона з кумою щодня ходили на пости окупантів, в їх адміністрацію, поліцію і вимагали відпустити чоловіка. Вимагали довести, що він справді живий.

Втеча заради життя

Після повернення з полону, Сергій та дружина Євгенія почали думати, як евакуюватися на підконтрольну територію України. Адже вони розуміли, просто так окупанти від них не відчепляться. І вони були праві, бо через кілька днів озброєні військові знову з’явилися на порозі магазину.

Вони питали мене, чого я у неділю не був в магазині? Невже намагаюся сховатися? Та куди мені ховатися, у мене ж просто вихідний був. Та і товару вже такого не було, щоб постійно бути в магазині. Це була наша остання зустріч з окупантами, вони мені сказали, що поки детектор брехні скасовується. Віддали речі. Головна умова – вони слідкуватимуть за моїм життям. Я маю щодня працювати в магазині, а за потреби, виходити до них і звітувати про своє життя. Та навіщо? Вони і так про мене все знали.», – каже Сергій Шаповалов.

Про те, що чоловік залишатиметься в окупації Євгенія Шаповалова навіть чути не хотіла. Тож всіма зусиллями вмовила його евакуюватися разом з молодшим сином. Вона залишилась і пообіцяла кожен день виходити на роботу в магазин та знаходити різні відмазки для окупантів.

Наприкінці вересня ми вирішили, Сергію треба їхати. Окупанти щодня приїздили до магазину і годинами стояли, дивилися чи працюємо ми. А якби вони вчергове так зайшли і забрали його? Це важко бачити. Я вже запам’ятовувала їх в обличчя і знала, де хто працює і хто кого охороняє. Коли вони приходили в магазин, то постійно питали за мого чоловіка. Я казала, що після того, як його двічі забирали, то в нього почалися проблеми зі здоров’ям. Вони мені повірили. Постійно приходили і цікавилися, як він себе почуває і чи все з ним нормально. Я ще могла сказати окупантам, що чоловік був у магазині зранку, зараз пішов додому до сина. Я їх не боялася. Коли вони намагалися довести, що ми їх чекали і по телебаченню вони бачили, що тут проводили масовий референдум. То я прямо в очі їм казала, що це брехня. Що треба дивитися ще щось, окрім телевізора. І все, що там показують – не завжди правда», – згадує пані Євгенія.

Поки Євгенія Шаповалова вводила в оману окупантів, Сергій разом з молодшим сином та кумом поступово проїжджали ворожі блок-пости. Чоловік зізнається, на кожному блок-пості серце стискалося, адже розумів, у військових можуть бути списки тих, кого не варто пропускати.

Коли ми виїжджали, то всі мости були вже підірвані. Тому ми вирішили поїхати через село Кірове, що в Бериславському районі. Там є пішохідний міст і ми обережно по ньому їхали. Ми ледь втиснулися туди. З кожного боку по сантиметру залишалося до прірви. Але нам вдалося проїхати і вирішили заночувати в Мелітополі. Дуже боявся блок-пост у Василівці, там окупанти перевіряли все», – згадує бериславець.

На ранок чоловік з сином, кумом та іншими людьми відправилися на Василівку. Поблизу заправки військові почали розділяти всі машини в хаотичні колони. Враховуючи те, що між пропуском кожної групи машин проходило дві-три години, то разом з кумом та знайомими людьми в одній колоні ніяк не вдавалося виїхати.

Ми ще раз переночували в полі. Найбільше я боявся останній блок-пост. Я думав, що там спецслужби і буде непросто. Або повернуть, або знову заберуть в полон. Ми під’їжджаємо, вони просять показати документи. Тоді я думав, що зараз розпочнеться найстрашніше. Натомість окупанти просто сфотографували документи, віддали і показали, щоб ми проїжджали. Вони не телефони, не ноутбуки не перевіряли взагалі», – з радістю згадує Сергій Шаповалов.

Наразі вся родина Шаповалових знаходиться на підконтрольній території України. Сергій пройшов обстеження і виявилося, що під час катувань йому зламали чотири ребра. Тож без медичної допомоги не обійшлося. Родина поступово оговтується від пережитого. Вони впевненні, незабаром повернуться додому, адже попереду так багато роботи.  

Автор: команда “Херсон плюс”

Матеріал вийшов у співпраці з Центром прав людини ZMINA.