Кожна дитина мала свою легенду, а інколи підробляли медичні довідки: як у Херсоні рятували дітей від депортації

Кожна людина робить вибір у своєму житті… Хтось обрав варіант поїхати з перших днів повномасштабного вторгнення, а хтось залишився волонтерити в Херсоні. Для мене діти – найголовніше в житті. Для когось одна дитина просто дитина, а для мене – цілий Всесвіт. І я не міг допустити, щоб з ними щось сталося, а тим паче, щоб вони опинилися в руках окупантів», – розповідає директор Центру соціально-психологічної реабілітації дітей Володимир Сагайдак.

Володимир Сагайдак саме та людина, яка оберігала 52 дитини під своїм крилом від лап російських військових з перших днів війни. Коли залишився без підтримки органів влади, він переїхав жити до центру реабілітації, аби тільки бути поряд з малечею і дарувати любов, підтримку та надію.

Вони разом облаштовували підвальне приміщення, малювали проукраїнські листівки, співали і ховалися від вибухів. Чи було їм страшно – так! Але навіть після приходів та утисків збоку окупантів думки здатися навіть не було.

Як виживали, підроблювали медичні документи і ховалися – далі у нашому матеріалі.

Життя за сімома замками…

Від 24 лютого всі вихованці закладу розуміли, що на території України йде війна і що росія вирішила всіх нас просто знищити. І це не лише через бесіди та лекції, які щоденно проводяться, а й через те, що їх заклад встиг постраждати від окупантів. 28 березня осколок російської ракети потрапив у вікно кімнати на другому поверсі. Вихованці та працівники не постраждали.

Перші два тижні були шоковими для наших працівників і більшість просто залишалися вдома. Згодом наш персонал почав поступово приїжджати на роботу. Я розумів, що вихователі не зможуть бути щодня або працювати повний робочий день. Тому прийняв рішення переїхати жити до закладу. Я переконаний, дітям було так спокійніше… І мені теж. Я на власні очі щодня бачив, що вони живі і здорові, що їм є що їсти. У нас був випадок коли вихователь доїхав до блокпосту і почув фразу: «Повертайся додому або ж застрелимо!» Людина була засмучена, але життя найважливіше. Ми все розуміємо», – згадує часи окупації пан Володимир.

До війни ніхто не готувався, тож, як тільки пролунали перші вибухи, всі розуміли, треба якомога швидше обладнати будь-яке сховище, аби пересидіти там під час бомбардувань чи обстрілів.

У нас під закладом є підвальне приміщення. Ми там його трохи обладнали. Там є другий вихід, що дуже важливо. У нас металеві двері і якщо були б масові вибухи близько, то ми б з дітьми могли звідти не вибратися. Ми це передбачували і розуміли, що це небезпечно. Тому більше часу ми ховалися за стінами. За місяці в окупації ми трохи знали, куди летить, що летить і чи є загроза. Кажу так, під кінець окупації наші збройні сили працювали точково, а в окупантів вже не було таких потужностей. Тому останні дні окупації нам трохи щастило і ми не чули ніяких гучних звуків»,- каже чоловік.

Запаси їжі та ліків у закладі були, але небагато. Заробітну плату та кошти на утримання центру реабілітації не виділялися. Тоді єдиним порятунком для директора та 52 дітей стали добрі друзі, небайдужі люди та волонтери.

Волонтери привозили нам їжу і все, що треба було. Вони нам постійно допомагали, ми знали, що нам є на кого покластися. Така підтримка просто безцінна у часи війни. Був такий період, коли окупанти активно полювали на волонтерів, вони слідкували за ними, викрадали. Тоді наші благодійники намагалися якомога менше їздити через блок-пости. Ми дотримувалися іншої схеми: волонтери закуповували все і казали, куди в Херсоні я мав під’їхати. Я на власний страх та ризик виїжджав і забирав все»,- ділиться Володимир Сагайдак.

Найбільше чого боявся директор центру реабілітації – окупанти дізнаються про роботу центру і вирішать забрати дітей або використати у своїх пропагандистських цілях. Аби цього уникнути, вони вели максимально закритий спосіб життя.

Діти не виходили на стадіон, не бігали. Кожна група мала вдень тільки 15 хвилин, аби прогулятися на свіжому повітрі. Дітям категорично було заборонено кричати для того, щоб не привертати увагу. Навіть наші сусіди не знали, чи є ми у закладі, чи нас немає. Наші близькі все знали, а ось люди в Степанівці думали, що ми виїхали. У соціальних мережах я перестав писати, що це у нас за центр, що тут знаходяться діти і що ми продовжуємо працювати. Тільки виставляв фото та відео наших патріотичних поробок. Тому, як я завжди кажу, ми перед носом окупантів виступали за Україну і підтримували тільки Україну. А вони навіть не здогадувалися. Тому колаборанти та військові не навідувалися до нас. Вони думали, що ми скоріше десь виїхали на підконтрольну територію України», – каже він.

 «Я до останнього сподівався на евакуацію»

За всі часи окупації Херсонщини, владі не вдалося організувати жодного «зеленого коридору», аби жителі області мали змогу спокійно виїхати. З лютого і до сьогодні люди виїжджають на свій страх та ризик. Одним вдалося виїхати з першого разу, інших просто розвертали назад у Херсон, а когось розстріляли… просто так, задля розваг…

Я щодня сподівався, що ось нам зателефонують, спитають скільки в нас дітей, призначать нам дату і скажуть евакуюватися. Ми чекали цього моменту, тож вже підготували тривожні валізки дітей. Ми рахували, що поїдуть 52 дитини, я, медична сестра і два вихователя. То нам треба був всього один автобус. А щоб зібратися і виїхати – 15 хвилин. Ви розумієте, що це взагалі мало? Але цей день так і не настав. Коли я звертався до представників влади з питанням: що робити, якщо російські окупанти прийдуть і схилятимуть до співпраці, то у відповідь почув: «Ви можете евакуюватися». Але я зробив вибір на користь дітей», – каже Володимир Сагайдак.

Пропозицію безкоштовно евакуюватися персонал та діти все ж отримували. Це було один раз від військового волонтера. Але умова, які пропонував чоловік, не задовільнили дирекцію центру реабілітації. Зі слів пана Володимира, це було дуже ризиковано.

Мені пропонували волонтери вивезти дітей. Але я не міг дозволити собі, щоб хтось з дітей їхав у машині без супроводження. Ви ж розумієте, вся відповідальність на мені. А якщо машину, де я з дітьми пропустять, а іншу – ні. Що тоді робити? Хто тих дітей буде годувати. Тому я сказав, або нам дають автобус і ми їдемо всі разом, або всі залишаються тут і чекаємо Перемоги. Я ще дуже боявся обстрілів, адже від цього залежить життя дитини. Для мене одна дитина – ціле життя. І я відмовився евакуюватися таким методом.»

Рятували дітей як могли

Колектив центру реабілітації розумів, рано чи пізно нога окупанта переступить поріг закладу. Тож, єдиним виходом було віддати дітей родичам, а тих, хто позбавлений батьківського піклування, переховувати у працівників вдома.

За вісім років війни я бачив, як російські військові вивозили дітей з Донецька та Луганська. І якщо вони продовжують воювати за методичками Другої світової, то нічого не змінилося і вони вирішать вивезти наших херсонських дітей. Я цього не міг допустити. Ми проаналізували, куди ми можемо сховати дітей. У нас знаходяться діти від 3 до 18 років. Серед них є діти сироти, діти позбавлені батьківського піклування і діти, які потрапили у складні життєві обставини. Під час окупації я розумів, не дай боже, дитину заберуть з центру, а я несу за неї відповідальність. Тих, дітей, яких не було куди віддавати, прихистили працівники нашого реабілітаційного центру. Хтось брав п’ять дітей, хтось трьох, а хтось міг взяти лише одного. За що я їм дуже вдячний», – каже співрозмовник.

Коли переховували дітей від окупантів, то робили їм легенди. Ви ж розумієте, перевести п’ять дітей різного віку і несхожих між собою через три блок-пости максимально складно. Володимир Сагайдак робив легенду і для тої людини, яка забирала цих дітей і власне для кожної дитини. Нам розповідає одну з таких:

Людині, яка погодилася сховати у себе п’ятьох дітей, всього 30 років. Я одразу розумів, окупанти не повірять, що це всі її діти. Особливо, коли дізнаються, що старшій дівчинці 16 років. Тому я сказав, якщо вас зупинять окупанти і запитають про дітей, ти маєш відповісти так: це діти твоєї сестри, вона зараз вагітна на 9 місяці. Ви були в лікарні, а зараз ти їх везеш додому в Олешки. Тоді я вирішив, що для справжності не вистачає тільки довідки від лікаря дітям. Я вирішив не йти до лікарні, адже не знав, хто там працює і чим це може обернутися для нас. Тому я сам у фотошопі підробив печатку і надрукував на принтері разом з довідкою. У довідці я писав, що діти були на профілактичному лікуванні декілька днів, а зараз вони вже виписані. Ця довідка врятувала дітей і виховательку.»

Коли вихователька вже перевозила дітей додому, традиційно російські окупанти зупинили авто і почали допитуватися у водія, що за люди і куди він їх везе. Тоді водій просто сказав: «Це діти з інтернату, ми їх перевозимо».

Чеченці, які стояли на другому блок-пості були в шоці. Як це діти з інтернату, куди їх везуть. Вони просто відвели виховательку і почали допитуватися. Вона розповіла нашу легенду, показала довідку. Але окупантам цього замало і вони пішли питати все у дітей. На щастя, старша 16-річна дівчинка підтвердила слова виховательки і їх пропустили. А водію тоді погрожували за те, що він збрехав. Ми тоді всі перенервували. Якби окупанти щось запідозрили, ми б зараз були невідомо де», – каже пан Сагайдак.

Такі інструктажі чоловік проводив з кожним вихователем, з кожною дитиною. Діти розуміли, що треба казати окупантам, аби не нашкодити собі та педагогам.

«Окупанти погрожували, тож я не міг захистити всіх»

Вперше російські окупанти переступили поріг центру реабілітації вже 2-го червня. Коли представники ФСБ разом із солдатами прийшли, то у закладі залишалося п’ять дорослих хлопців і директор. Вони цікавилися, де поділися всі діти, адже саме їх вони хотіли використати для своєї пропаганди.

Їх постійно дуже цікавило, куди ж поділися всі діти і чому їх там немає. Вони думали, що це інтернат і що тут діти мають бути постійно. Тому я був вимушений постійно доводити, що у нас центр реабілітації і в нас діти можуть бути від місяця до трьох місяців, максимум – дев’ять місяців. Вони забрали особисті справи дітей. Враховуючи, що ми всі документи ведемо українською, російські військові нічого не могли зрозуміти. Вони просто забрали особові справи і сказали, що будуть там розбиратися. І кожного разу, як вони приходили, то питали де діти. Мені здавалося, що це ніколи не закінчиться. Але я тримався», – згадує чоловік.

Якщо б окупанти змусили пана Володимира сказати, де знаходяться діти і навідатися туди, то і тут у директора був свій план. Враховуючи, що до центру приїздили діти з різних районів, то він планував дати адреси тих, що живуть під українським прапором. Або ж дітей, які вже виїхали за межі Херсонщини.

До закладу приїздили російські ЗМІ та військові. Вони зробили фільм якийсь, але цей фільм – найвища винагорода для колективу. Адже там кажуть, що педагоги виховували ненависть до росії, що ми працювали за американськими методичками і єдине, що з російського ми вчили – нецензурну лексику. Щодо матюків, то була історія: наші старші хлопці зробили крейсер «Москва» і там вони написали те, що чули про цей корабель і куди йому треба йти. Ці поробки стояли у мене біля кабінету і коли росіяни прийшли, то ми не встигли повернути його іншим боком. Але я сказав військовим так: вибачайте, діти живуть у вільній країні і що вони бачать в інтернеті, то і пишуть», – наголошує директор.

Коли росіяни зрозуміли, що заклад цілий і він працює, то вони почали туди направляти дітей. У військовий час кількість проблемних дітей дуже збільшилася. Був випадок, коли привезли хлопчика з вулиці. Як потім з’ясувалося, мама його знаходилася в пологовому, а хлопець з певних причин залишався вдома. Коли мама народила, то матері повернули сина.  

Також до нашого реабілітаційного центру в один день росіяни привезли дітей разом із директоркою спецзакладу, що раніше був на Миколаївщині. Коли військові розуміли, що їм не сховатися від ЗСУ і Херсон обов’язково буде під українським прапором, вони масово почали виїжджати. Наприкінці жовтня вони заїхали в наш заклад і наказали 15-м дітям та директорці евакуюватися. Мені сказали, що їх везуть в Генічеськ, а от водій трохи обмовився, що замовлення до Криму. Через кілька днів директорка вийшла зі мною на зв’язок і повідомила, що вони в Анапі, Краснодарський край. І я вирішив, так залишати справу не можна. Треба терміново звільняти дітей», – стурбовано каже Володимир Сагайдак.

Тоді директор центру підключив зарубіжних волонтерів та різні організації і попросив допомоги. Разом вони обговорили різні шляхи порятунку дітей та керівниці закладу. На сьогоднішній день діти знаходяться в Грузії під захистом посла України. Через кілька тижнів вони мають бути або в Європі, або в Україні.

Попри систематичні обстріли Володимир Сагайдак разом з однодумцями продовжує волонтерити в Херсоні. Він допомагає як своїм підопічним, так і іншим дітям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Чоловік вирить, Україна обов’язково переможе, а в їх закладі знову стоятиме гомін та радісний дитячий сміх. Все відбудуємо і відновимо! Все буде Україна.

Автор: команда “Херсон плюс”

Матеріал вийшов у співпраці з Центром прав людини ZMINA.

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *