Сім місяців в окупації та місяць на виїзд: історія херсонської журналістки

Сім місяців в неволі під російським прапором… Саме стільки часу Валентина Федорчук протрималася в окупованому російськими військовими Херсоні. До та під час повномасштабного вторгнення Валя працювала журналісткою та робила все можливе, аби всі українці знали правду про події в південному місті. Вона виходила у прямі ефіри, знімала сюжети та не пропустила жодного проукраїнського мітингу.

Референдум став останньою краплею для її родини і вони приймають рішення про виїзд на підконтрольну територію. Але евакуація без зелених коридорів стала справжнім випробуванням. Про труднощі, випробування та силу духу – далі у нашому матеріалі.

Окупація – найстрашніший фільм жахів

Попри те, що Валентина не один рік працювала журналісткою одного з центральних телеканалів і була в курсі всіх подій, вона як і більшість людей не вірила у повномасштабне вторгнення. Тож, коли 24 лютого прокинулася від дзвінка рідних, була у повному шоці.

Нас розбудили рідні дзвінком і почали кричати мені у слухавку: «Валя, розпочалася війна». Ми спочатку не повірили у це все, а вже пізніше в мікрорайон Таврійський почали доноситися перші вибухи. Було дуже гучно. Вже о 05:30 на вулиці було чимало людей, мамочки з дітками та поспіхом зібраними речами сідали в авто. Я розуміла, вони везуть їх не в садочок, а рятують від війни. Люди масово виїжджали, всі заправки були переповнені автівками, біля магазинів черги, біля банкоматів черги і так скрізь», – розповідає херсонка.

Метушня та паніка в Херсоні була повсюди. Люди скуповували все – від хліба до величезних мішків борошна та цукру. Всі боялися голоду. Але ні Валя, ні її чоловік паніці не піддавалися. Вони як зазвичай просто купили трохи продуктів і залишалися у своїй квартирі, щоб постійно моніторити новини. Та всіх лякала невідомість….

Я пам’ятаю той день, коли російські військові зайшли в місто. Вони розставили перші блок-пости. Згодом біля нашого під’їзду з’явився БТР. Нам було страшно, а враховуючи ще й чутки про зґвалтування та мобілізацію чоловіків, ми вирішили взагалі не виходити з квартири. Але продукти то закінчувалися, треба все одно йти в магазини. Ми з чоловіком наважилися. Як зараз пам’ятаю, виходимо в під’їзд, підходимо до дверей, що ведуть на вулицю, і поступово їх відкриваємо. Бачимо цей БТР, я хапаю чоловіка під руку і ми виходимо. Я майже прилипла до нього від страху. Потрапити у супермаркет вдалося, але на полицях окрім вівсянки із солодощами нічого не було, тому взяли хоть щось і повернулися», – каже Валентина Федорчук.

З перших днів вторгнення у Херсоні була складна ситуацію – постійні звуки вибухів, пострілів, а потім вже і пересування ворожої техніки містом. Інформації щодо сховищ та їх готовності для перебування майже не було, тому Валентина з чоловіком просто залишалися у своїй квартирі. Єдине – довелося приміщення трохи облаштувати під воєнні умови.

Ми завісили вікно у квартирі щільною тканиною, заставили картонними коробками, щоб нас під час вибухової хвилі не побило уламками скла. Під час обстрілів – сиділи у ванній кімнаті, дотримувалися правил двох стін. Ще одна причина, чому ми не ходили до сховища – страх. Вибухи частіше лунали вночі, сигналу повітряної тривоги не було. І ми боялися вночі під звуки вибухів бігти в сховище іншого будинку. Та ще й комендантська година, а отже ніколи не знаєш, чи зупинять тебе окупанти, чи що вони з тобою зроблять», – додає співрозмовниця.

Я розуміла, що потрібна в Херсоні….

Херсонка разом з чоловіком не лише вирішили залишитися в окупованому на той час Херсоні, а й продовжувала працювати журналісткою. Дівчина щодня, а то і кілька разів на день виходила у прямі ефіри телемарафону та розповідала про ситуацію в місті. Включення робила як з власної квартири, так і проукраїнських мітингів.

Я робила включення до червня, при цьому не закриваючи своє обличчя та дані. Одного разу я вирішила ризикнути і прописати коментарі людей під час проукраїнського мітингу. Ми зайшли за кінотеатр «Україна» і почали спілкуватися. І тут люди розходяться і ми на долоні перед окупантами з камерою та мікрофоном. Вдалося швидко все згорнути і втекти. Я взагалі не пропускала жодний мітинг, все знімала на телефон, відправляла в марафон.», – ділиться емоціями дівчина.

Кожен мітинг та протест Валентині Федорчук надавав сил і віри. Бо коли разом із тобою на площі окупованого Херсона стоять сотні людей, то навіть озброєні окупанти нестрашні.

Ця ейфорія натовпу немов окриляє. Ти дивишся на окупанта, техніку і не боїшся. Ти у цей момент відчуваєш дуже велику сміливість. Ти кричиш відкрито в очі, що вони окупанти, що вони загарбники, що вони мають йти додому» – каже Валентина.

Протести у Херсоні поступово втихали, бо окупанти почали застосовувати зброю та димові шашки. Херсонці почали працювати підпільно, партизанити.

З червня колеги порадили Валентині закрити обличчя, змінити голос і вона приєднувалася до ефірів як місцева жителька. У такому форматі журналістка працювала до вересня.

Майже місяць в дорозі…

Проведений псевдореферендум став останньою краплею для Валентини та її чоловіка. Працювати було неможливо, а кількість викрадених людей щодня зростала. Тому родина наважується на виїзд.

Ми заплатили кошти, аби переправитися через Дніпро і вже 30 вересня були поблизу Василівки (Запорізька область). Велика черга людей і ми під номером 500. Ми першу ніч спали в машині, а на наступний день окупанти сказали, що змінюють правила виїзду. І обов’язково треба реєстрація на пропуск. Жодних пояснень і правил. Щодня випускали по 2-7 машин. Було морально і фізично важко. Ми бачили ракети, ми чули вибухи», – пригадує дівчина.

Вдень ми стояли на трасі поблизу блок-постів, а ввечері пересиджували в невеликому сільському будинку. Окупанти знали, що люди живуть у селі, тому навмисно вимикали електроенергію, газ та водопостачання. Тоді на допомогу людям приходили дрова і вогнище, на якому всі гріли воду та готували їжу.

Ми з друзями прожили у тому будинку десь днів 14. Щодня прокидалися, вмивалися, снідали, збирали речі і їхали до блок-посту. А вже о 18:00 окупанти нам наказували повертатися в село, мовляв, сьогодні не проїдете. Одного дня приїхав російський військовий і сказав «Аби проїхати – треба реєстрація, а отримати її можна тільки в кількох містах: Токмак, Мелітополь, Енергодар і Бердянськ. Вони дали кілька хвилин, щоб ми всі роз’їхалися. Ми обрали Токмак, там постійно були обстріли, а отже і людей менше.»

По приїзду в Токмак, Валентині з чоловіком та друзями порадили звернутися до церкви Христа. І хоча там вже перебувало багато людей, херсонців не прогнали і дозволили залишитися. Місцем для сну були звичайні крісла, що зсовували між собою. Їжу приносили небайдужі люди. Це були і консерви, і варення, і хліб. Несли все, що мали.

Умови були не найкращі, бо ліжка були зайняті. Нам здвинули крісла з актового залу і ми так спали. Потім знайшли шматок поролону і поклали на сцену. Було не дуже тепло, тому всі перехворіли на ГРВІ, – каже співрозмовниця. – Ми щодня чекали, коли вже принесуть ті списки реєстрації на виїзд. І ось за півтора тижня у цьому переліку опинилися і ми. Перед тим, як виїхати, нас ще довго допитували, цікавилися всім і хотіли підловити на брехні. Але ми були підготовлені та мали чисті телефони.»

А далі довга перевірка речей. Дивилися все – від спідньої білизни до продуктів харчування. Після кількох годин утримання на блок-постах, тотальних перевірок та моральних утисків, окупанти все ж дали дозвіл на виїзд. Аби від останнього блок-посту окупантів дістатися до першого українського, треба ще й проїхати сіру зону. Саме у цій сірій зоні окупанти люблять обстрілювати цілі колони машин, як то кажуть: таким чином вони розважаються і бажають гарної дороги. Вздовж проїжджої частини в сірій зоні розкладені міни, тож велика ймовірність підірватися. Але колона авто, в якій їхала Валентина та її чоловік успішно дісталися Запоріжжя. Де їх прийняли волонтери. Ось такий довжиною в місяць виїзд з окупації.

Я мріяла зняти репортаж, як ЗСУ заходять в місто

Перед від’їздом з Херсона Валентина попросила друга зробити їй фотосесію на згадку. Вона дуже боялася, що більше не побачить своє місто таким. Але Херсон дочекався звільнення від російських окупантів. Дівчина шкодує, що все ж поїхала і не зробила репортаж про звільнення прямо з місця подій.

Я так шкодую, що не змогла зустрічати наших хлопців на центральній площі. Тій самій площі, де ми сміливо і незламно доводили окупантам, що Херсон –  це Україна. Ми всі щасливі, але не варто забувати, що війна триває і є люди, які досі перебувають в окупації.. Ми маємо пам’ятати, яка ціна була сплачена за наші усмішки. Попереду ще чимало роботи », – каже дівчина.

Автор: команда “Херсон плюс”

Матеріал вийшов у співпраці з Центром прав людини ZMINA.

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *