«З одного боку ми дивимося на руки як на символ дії – те, що робила людина увесь час в окупації та, що тримало її тут. А з іншого боку – це символ анонімності, який став невід’ємною частиною життя за ці 8,5 місяців. Саме тому ми намагалися передати суть емоційного стану наших героїв через мікрорух жесту, а не виразу обличчя. Жоден з кадрів не є постановочним, адже ми робили знімки під час безпосереднього спілкування. Ці історії стали доповненням до світлин», – херсонка та авторка проєкту Альбіна Єрмакова.
«Те, що мене тримає – те, що тримаю я» – документально-соціальний проєкт режисерки Альбіни Єрмакової та фотографа Віктора Братана на основі інтерв’ю з жінками Херсона, які пережили окупацію. Експозиція представляє собою поєднання текстової та візуальної частини, які іноді підкреслюють одна одну, а іноді контрастують. Таким чином автори намагалися відтворити коливання психологічного стану людини, що довгий час жила в умовах жорстоких обмежень та несвободи. При цьому вона залишалася внутрішньо вільною та свідомою.
Ідея виникла під час окупації
До початку повномасштабного вторгнення херсонка Альбіна Єрмакова працювала у БО «Інша», займалася виставковою діяльністю. Коли до Херсона увійшли російські військові, вона вирішила не виїжджати з рідного міста. Досвід життя в окупації і став основою для задуму та подальшої реалізації проєкту «Те, що мене тримає – те, що тримаю я».
«Протягом літа я робила інтерв’ю з херсонцями в рамках проєкту «Ті, хто залишається», який наразі готується до публікації. Під час процесу я зрозуміла, що відтепер стало значно складніше зчитувати стилістику розповіді по виразу обличчя. Бо приховування своїх почуттів, так само як і щось недоговорювати чи говорити натяками – стало однією з форм анонімності задля збереження життя в умовах окупації», – розповідає пані Альбіна.
Херсонка зазначає, ці зміни вона відчувала і на собі. При цьому своєрідне приховування себе стосувалося не лише внутрішніх змін, а й зовнішніх. Що вдягти та як нафарбуватися, аби не привертати увагу? Це питання все частіше поставало перед жінкою, коли вона збиралася вийти на вулицю.
«Одного разу я стояла на зупинці й повз проїхала «Z-ка». Але раптово вона розвернулася та під’їхала до мене. Зі всіх людей документи і телефон російські військові перевірили тільки в мене і щось помітили у себе в блокноті. І коли вони поїхали жінка поруч сказала, що я їх зацікавила бо була дуже виразно одягнута. Я тоді не розуміла в чому виразність, адже була одягнута у все чорне крім светра», – говорить Альбіна Єрмакова.
Після цієї історії режисерка замислилася над тим, що у зовнішності та поведінці людини не можливо приховати. Тоді ж вона і згадала, що під час запису інтерв’ю найбільше звертала увагу на руки співрозмовників. Жести висловлювали те, що не було зроблено вербально та викривали справжні емоції людини.
«Після обличчя – руки найбільш виразна частина тіла. Навіть якщо звернутися до мистецтва, над руками завжди працювали майстри. А все інше у роботі могли виконувати їх учні. Так і виникла ідея говорити з людьми, але фіксувати не обличчя, а руки», – пояснює Альбіна Єрмакова.
«Руки здатні сказати більше»
На той момент Херсон ще перебував під окупацією, тож втілювати свій задум пані Альбіна змогла тільки після звільнення правобережної частини Херсонщини. Але вона не втрачала часу і почала підготовку, зокрема знайшла фотографа та провела з ним першу експериментальну зйомку.
«З херсонським фотографом Віктором Братаном ми були знайомі ще до війни. А після повномасштабного вторгнення почали іноді співпрацювати, знімаючи життя в окупації. Тому саме йому я запропонувала спробувати реалізувати мій задум. Перші руки, які ми почали фотографувати, були мої. І після цієї фотосесії я зрозуміла, що Віктор саме той хто потрібен цьому проєкту. Він бачив й ловив необхідні емоційні кадри», – ділиться Альбіна Єрмакова.
В свою чергу Віктор Братан розповідає, на пропозицію погодився одразу і не мав жодних вагань. Адже давно цікавився подібною темою і захотів допомогти її розкрити: «Як фотограф в мене є звичка сканувати людей. І саме під час окупації я почав найбільше дивитися на руки, бо вони могли багато що розповісти. Колір шкіри, стан нігтів, наявність ран чи зморшок – це результат того, що пережила людина. В цьому моменті важливо, що втомлені та напрацьовані руки не можливо швидко відновити. А напруженість буднів або хвилювання не приховає ніякий манікюр. Та й, зазвичай, рукам приділяють менше уваги ніж макіяжу чи зачісці. Тож фальшу не буде і можна побачити реальний стан людини».
Відмітимо, що період реалізації задуму дозволяв знімати героїв без умов анонімності. Проте за словами авторів проєкту, домовитися про зйомку з руками було набагато легше, ніж про портретну. Бо у людей все рівно залишалася звичка приховувати себе. Загалом же всі фотографії були зроблені протягом зими.
«Ми почали знімати у той період деокупації, коли в місті ще не було електро та водопостачання. Тому деякі з наших героїв мали на руках приморожену шкіру. Через те, що вони були вимушені носити воду за кілька кілометрів у холод. Також були дуже напрацьовані руки – це волонтери, які працювали на кухні без зупинки з початку окупації. А ще були руки, де на нігтях був зображений герб України. І цей манікюр створювався ще напередодні звільнення. Настільки людина вірила у це, що не побоялася наслідків якби її руки побачили російські військові», – зазначає Альбіна Єрмакова.
Процес зйомки рук відбувався за кількома основними принципами, які стали для пана Віктора своєрідними викликами. Фотографу необхідно було відзняти матеріал за досить стислий відрізок часу – 10-15 хвилин. При цьому він мав вловити у кадр найдрібніші рухи людини.
«Інтерв’ю тривало по часу більше, але перші 5-10 хвилин відбувалася адаптація людини до ситуації. І коли герой забував про фотокамеру – його розповідь набувала емоцій, які підкріплювалися невимушеною жестикуляцією. Стискання кулаків, складання рук у долоні немов для молитви чи рубання повітря. Все це унікальний спосіб самовираження, на який треба звертати увагу. Бо це йде зсередини і його не можливо підробити. І ось моїм головним завданням було встигнути сфотографувати ці моменти. Також мені хотілося підкреслити індивідуальність людини: як зовнішньо через стан рук, так і внутрішньо – стан душі. В обох випадках окупація неодмінно залишала свій слід. Тож це був досить цікавий, але водночас із тим складний досвід», – пояснює Віктор Братан.
Фотографії проєкту «Те, що мене тримає – те, що тримаю я»
Та світлини рук лише частина ініціативи «Те, що мене тримає – те, що тримаю я». Всі фотографії доповнені головними фрагментами інтерв’ю з учасниками проєкту. Текст не просто підтверджує сказане невербальним чином, а й підсилює його для сприйняття. Таким чином нині кожна з частин експозиції – це особиста розповідь, що являє історію людини як вона є.
«Під час спілкування з героями мене цікавила саме суть їх вибору: чому вони залишилися у Херсоні і не поїхали. Бо в багатьох була ця можливість. Що спонукало їх до цього рішення – дія, яка тримала їх та водночас яку тримали вони? Відповіді були різні. У когось це була родина, у когось творчість, а у когось волонтерство. При цьому кожна з цих «дій» змінювала людину внутрішньо. І про це ми також говорили», – не приховує Альбіна Єрмакова.
До речі, зібрані інтерв’ю пані Альбіна планує представити у повному обсязі. Але тільки після завершення виставкового життя проєкту.
Герої проєкту – виключно жінки
Зазначимо, що героями проєкту «Те, що мене тримає – те, що тримаю я» стали виключно жінки. Такий вибір Альбіна Єрмакова пояснює тим, що крім всіх небезпек в окупації, для херсонок значно зріс ризик сексуального насилля. Тому на відміну від чоловіків вони більше переймалися тим, як відвернути від себе увагу російських військових на вулицях.
«Задля власної безпеки жінки в окупації були вимушені пристосовуватися до нових умов життя. В першу чергу, змінюючи свій стиль одягу, макіяжу чи зачіски. Способи були різні. Наприклад, одна з учасниць проєкту почала носити на руках багато браслетів й таким чином переводила погляд з обличчя. Та були методи й психологічної концентрації, зокрема дивитися на окупантів як на несправжніх: паперових людей з пластмасовими автоматами», – розповідає пані Альбіна.
Загалом учасницями проєкту стали 12 херсонок. Їх розповіді різняться між собою та є вкрай важкими. Автори ініціативи не стали відкривати нам усіх історій, однак кількома з них все ж поділилися.
«Напевно найбільше мене вразила «дія» херсонки Владислави. Вона зооволонтерка і увесь час в окупації піклувалася про безпритульних тварин в своєму районі. А це близько 100 котів та 70 собак, і десь ще 20 тварин проживає у неї вдома. ЇЇ підопічні знаходяться на території Річкового вокзалу, але попри небезпеку обстрілів вона продовжує ходити та годувати їх. Як вона сама говорить: «Я взяла відповідальність за цих тварин і не можу їх покинути, незважаючи на будь-які обставини», – говорить Альбіна Єрмакова.
Ще однією героїнею стала художниця Яна. Початок війни дався херсонці дуже важко та увігнав її у затяжну творчу кризу. Дівчина буквально змусила себе переступити поріг власної майстерні та взятися до роботи. Перше полотно вийшло незвичної тональності: на сірому тлі зображена червона порічка. Ці відтінки і досі домінують у всіх картинах Яни, які вона створює з того часу.
Знімала режисерка і руки волонтерок. Одна з них – пані Ірина, яка організувала у дворі свого приватного будинку кухню для приготування гарячих обідів. Таким чином жінка підтримувала всіх жителів мікрорайону Склотари. В один момент херсонка планувала виїхати. Та дізнавшись про це люди звернулися до неї із проханням не кидати їх – і вона залишилася.
В цій же волонтерській спільноті пані Альбіна відшукала ще одну учасницю проєкту – головного кухаря Тетяну. Вона втратила чоловіка за місяць від початку війни, але дотримала їх спільного рішення не виїжджати з Херсона.
«Впевнена кожен відшукає у нашій експозиції споріднену історію. Для мене такою стала розповідь психотерапевтки Марини, яка протягом всіх 8,5 місяців допомагала оточуючим психологічно. А також, базуючись на «новому» досвіді, переосмислювала як в подальшому працювати з людьми, травмованими війною. І нині втілює ці практики. Однак «дією» пані Марини була віра в те, що одного дня окупанти просто зберуться і підуть. Та те, що зачепило мене – її слова про окупацію. Вона сказала, що ми жили з російськими військовими в паралельних світах, тільки вони співіснували в одному місці та часі. Такий своєрідний сучасний сюрреалізм. Бо ми відмовлялися приймати російські закони, але в той же час українське законодавство не могло діяти в повній мірі. І ось цю особливість складно пояснити тим, хто запитував як вдається жити поруч з окупантами», – ділиться Альбіна Єрмакова.
На сьогодні вже відбулася перша виставка «Те, що мене тримає – те, що тримаю я» у приміщенні Миколаївського обласного краєзнавчого музею. Реалізація проєкту стала можливою за сприяння та підтримки БО «Інша», Українського Жіночого Фонду, шведського фонду «Kvinna till Kvinna». Поглянути на експозицію прийшло чимало людей різного віку.
«Виставка змогла зацікавити як молодь, так і людей поважного віку. Коли глядачі почали висловлювати свої враження – вони всі зрозуміли головний посил задуму і що його суть вже читається у назві. Я була вражена таким динамічним та яскравим влучанням у тему. І оскільки в нас досі триває війна то ця напруга залишається – у суспільстві залишається потреба у рефлексії, а мистецтво може здійснювати терапевтичну дію. В нас це як раз і вийшло. І ми дуже раді», – говорить режисерка Альбіна Єрмакова.
Презентація проєкту «Те, що мене тримає – те, що тримаю я» у Миколаєві
А ще фотограф Віктор Братан додає:
«Цей проєкт є важливим, бо він демонструє, що все що ми пережили залишає слід. Людина може говорити що завгодно, але якщо подивитися на руки стане зрозуміло наскільки важко чи легко їй живеться. А якщо поєднати ще й з аналізом жестів – це лише допоможе чіткіше все зрозуміти. Через певний час стан рук і рухи вже не будуть так яскраво щось видавати. Але ми знімали одразу після деокупації та встигли засвідчити залишки того, що окупація і війна зробила з душевним станом херсонців. Те, про що, можливо, вони ніколи не будуть говорити вголос»,
Після закінчення виставки у Миколаєві, проєкт буде представлено у столиці Німеччині – Берліні. Також у планах авторів провести онлайн-презентації по різним містам України, а коли дозволить безпекова ситуація виставку покажуть у Херсоні.
Виставка проєкту «Те, що мене тримає – те, що тримаю я» у Миколаєві
Автор: команда “Херсон плюс”
