«Я просто терпів — і все. Мені не потрібна була чиясь підтримка або ще щось. Я просто розумів, що це колись закінчиться. Тобто я знав, що зайду в камеру, заповзу в камеру — і потрібно просто потерпіти біль. А біль — це всього лише біль, тобто відчуття», — говорить чоловік.
Військовослужбовець з Херсонщини Костянтин Грицак у травні 2022 року потрапив до російського полону. За три роки і 10 місяців під гнітом росіян він пережив постійні побиття, знущання, голод та допити. Ось уже понад місяць, як нашого земляка повернули додому, в Україну. І він поділився власною історією з колегами «Суспільне Херсон».
Костянтин Грицак родом з Високопільської громади. Він служив старшим сержантом у 36-й окремій бригаді морської піхоти. На початку повномасштабного вторгнення був у Маріуполі, де разом із побратимами тримав оборону міста. Саме там росіяни і взяли його в полон. Військовий згадує: перший тиждень полону його утримували на Донеччині, потім — у Рязанській області. Через 10 місяців перевезли до Мордовії.
«Це було одне з найжорсткіших місць у росії, де утримували наших військовополонених. Я вам скажу, я зрозумів, що є монстри. Просто люди, які шукають можливість, у яких є ціль зробити тобі погано — боляче, максимально боляче. Навіть якщо їм не кажуть. Бували такі моменти, коли керівництво закладу каже: «Їх зараз чіпати не можна. Все повинно бути тихо». Вони зачиняють двері в корпус, щоб ніхто не чув, не бачив, щоб про це ніхто не знав. Відкривають камеру і б’ють тебе, знущаються з тебе просто тому, що в них є можливість, тому що вони хочуть порозважатися», — каже військовослужбовець.
Захисника повернули в Україну в рамках обміну, який відбувся 5 лютого 2026 року. Про своє звільнення з полону він дізнався за шість годин до обміну. Не одразу сприйняв це серйозно.
«Кожен раз, коли тебе перевозять з одного закладу в інший, тобі кажуть: «Ну все, пацани, ви їдете на обмін». І ти приїжджаєш у новий заклад, де нова «прийомка», яка може бути ще жорсткішою, ніж попередня. Тобто психологічно це було ніби ти очікуєш, що йдеш додому, а приїжджаєш у пекло», — каже він.
Зрозумів, що це правда, коли вийшов із літака й побачив білі намети та автобуси.
«На автобусах нас ні разу не перевозили. Тобто стало вже на 90% зрозуміло, що нам сказали правду — що ми їдемо на обмін. Я дуже переживав, що щось станеться не так і обмін не відбудеться. Найстрашніше — це коли ось воно вже поруч, а потім знову… Якби нас повернули назад, це було б жахливо», — говорить Костянтин.
Першим про звільнення сина дізнався батько. «Привіт, тату. Я вдома», — перші слова, які промовив захисник після повернення в Україну.
«Я, лежачи в «швидкій», попросив телефон у лікаря. І вона залюбки дала мені його. Я набрав батька. Після мого привітання з ним в основному говорив він, і говорив дуже багато. Навіть не пам’ятаю, що саме, бо емоційно це було дуже сильно», — згадує колишній військовополонений.
Зараз Костянтин проходить реабілітацію після російського полону в одному з медичних закладів Києва. У його графіку — щоденні прогулянки на свіжому повітрі та заняття з психологом і фізіотерапевтом. Захисник каже: поступово починає набирати вагу, з’являються сили, стає легше емоційно.
«Перші пару тижнів я був у сильній апатії: ніщо не цікавило, жити не хотілося, був у підвішеному стані. Тепер усе добре. Фізично я зараз почуваюся чудово, хоча в перші тижні після отриманих там травм було дуже погано. Зараз я швидко відновлююся, мабуть тому, що я молодий — мені 31 рік — і раніше займався спортом», — розповів Костянтин.
Що робитиме після реабілітації, він поки не визначився. Зараз, говорить, головне — відновитися фізично та психологічно. Вітаємо нашого земляка вдома і дякуємо за захист!
