Втратила частину руки, але не віру в себе: як 65-річна херсонка вчиться жити з протезом
“Все відбулося миттєво…Спочатку гучний звук, а потім я глянула на свої кінцівки і побачила, що частина лівої руки бовтається на шкірці. Подвір’я, будинок, город – скрізь були плями моєї крові. Я шукала еластичний бинт і намагалася хоч якось зафіксувати руку, доки мої сусіди викликали медиків. Мене трусило, я не могла стримати сліз”, – розповідає Євгенія Порхун.
65-річна Євгенія Порхун потрапила під ворожий обстріл наприкінці лютого 2023 року. Це сталося неочікувано, коли жінка збирала сміття на подвір’ї власного будинку у селищі Кіндійка. Уламки російської вибухівки пошкодили їй ліву руку та ногу. За життя пані Євгенії боролися медики Херсона, а згодом і Миколаєва.
Від дня трагедії минуло майже два роки. За цей час пані Євгенія пройшла реабілітацію та отримала протез руки і тепер вчиться жити із штучною кінцівкою.
Сподівалась, що війна на кілька днів
65-річна Євгенія Порхун разом із сином, невісткою та онукою проживали у селищі Кіндійка, що біля Херсона. Родина мала власний приватний будинок, лазню, город та садок. Зі слів жінки, діти працювали, а вона займалася побутом.
“До 2016 року я працювала кухарем у місцевому кафе, а потім пішла на пенсію. Вдома завжди вистачало роботи: вирощувала овочі, фрукти, ягоди. Доглядала за будинком, готувала смаколики та бавила своїх тваринок. Ми жили в злагоді, мали все своє. То були найкращі часи для мене”, – розповідає жінка.
Про початок війни пані Євгенія дізналася від сина. З її слів, зранку 24 лютого 2022 року він пішов на роботу, проте за годину повернувся з невтішними новинами.
“Як зараз пам’ятаю, що я стояла на подвір’ї й заходить син зі словами: “Мамо, почалася велика війна”. Я до останнього не вірила, думала, що постріляють і все вирішиться. Навіть і подумати не могла, що росіяни окупують нас і так знущатимуться з людей. Вже 24 лютого ми відчули на собі всі принади “руського міра”. З даху нашої лазні видно Антонівський міст, ми на власні очі бачили, як росіяни йшли колонами, як були бої. Літаки летіли, ракети свистіли і постійно лупили градами”, – згадує 65-річна жінка.
Повномасштабне вторгнення для родини Порхун стало справжнім потрясінням. Вони не готувалися, тож від голоду врятувала власна консервація та городина, а ось від обстрілів – молитва та маленький підвал.
“Магазини були порожні, аптеки – також. Ніхто не знав, скільки триватиме ця війна. Добре, що ми мали всі свої продукти: картоплю, моркву, цибулю. Також чимало запаслися і консервацією. Коли лунали обстріли чи летіли літаки, то я кричала онучці: “Юля, швидко спускайся до підвалу, бо щось летить”. Я розуміла, що у мене старий підвал, що ми не облаштували його. Але всередині була віра та надія на порятунок. Згодом туди спустили теплі речі, воду, медикаменти”, – розповідає Євгенія Порхун.
Родина не розглядала варіанту – виїхати з окупованого селища Кіндійка. Не лякала їх відсутність світла, газу, інтернету та зв’язку, Вони вірили, що росіяни довго не протримаються і ЗСУ обов’язково виженуть їх.
“Коли ми були в окупації, то я шукала українські новини, бо не витримувала, щоб слухати брехливу інформацію від росіян. Пам’ятаю, тільки закінчилась українська передача, я вимкнула телевізор і побачила через вікно, як їде окупаційна автівка з такими спецантенами. Я тоді злякалася, думала, що вони вишукують тих, хто дивиться українські новини. Думаю, боже, як добре, що я вимкнула. Могли ще й на підвал забрати. Вони ж постійно залякували, що все про всіх знають, що за проукраїнську позицію катуватимуть”, – додає пенсіонерка.
До останнього не вірила, що втратила руку
Після деокупації Херсонщини і дня не було, щоб прибережні зони не страждали від ворожих обстрілів. До Антонівки та Кіндійки летить все і за секунду лунають вибухи. Зі слів жінки, часу на переховування немає, доводиться лише молитися та вірити у краще.
“Вибухи лунають щодня, інколи кілька годин поспіль. Моя онука постійно плакала, боялася цих звуків. Тоді син з невісткою не витримали і в січні 2023 року переїхали до Херсона. А я залишилася, бо не хотіла залишати своїх котів, садок та город. Мені вдома було добре та і деякі сусіди теж жили. Ми постійно спілкувалися, я підгодовувала тварин, яких залишили у нашому селищі. Ми вірили і досі віримо, що ЗСУ звільнять лівий берег області і тоді в окупантів не залишиться жодного шансу. Але трохи затягнулося, треба почекати”, – каже пані Євгенія.
В ніч з 20 на 21 лютого 2023 року росіяни влаштували черговий масовий обстріл прибережних населених пунктів деокупованої Херсонщини. Жінка згадує, було настільки гучно, що довелося зібрати котів і спуститися до підвалу, де просиділа всю ніч. Тоді вона й уявити не могла, що потрапить під обстріл, втратить частину руки та наступні тижні проведе в лікарнях.
“Вранці 21 лютого 2023 року було тихо. Я спокійно нагодувала тварин, зустріла сусідів, поговорила з ними і вирішила, що саме час зібрати сміття у подвір’ї. Бо комунальні служби мали приїхати, зібрати на вулиці. Я фасувала сміття біля будинку і в цей момент пролунав гучний вибух. Спочатку помітила, що вибуховою хвилею знесло паркан. Коли опустила очі, то зрозуміла, що частина лівої руки бовтається на шкірці, а позаду лівої ноги відрізало шмат гомілки. Я почала голосно кричати і збіглися всі сусіди. Вони боялися навіть підійти до мене, бо була купа крові”, – згадує постраждала.
Жінка забігла до будинку, аби зателефонувати до сина. Також знайшла еластичний бинт, яким намагалася зафіксувати свою руку, а сусіди викликали медиків.
“Швидка відмовилася приїжджати через обстріли. Тоді сусід поклав мене до автівки і повіз у лікарню імені Лучанського. Медики оперативно прийняли, оглянули і провели операційне втручання під час якого ампутували частину лівої руки. У херсонській лікарні я пробула тиждень. Робили перев’язки, крапельниці приносили, ліки. Коли всі виходили з палати, то я плакала. Важко було прийняти своє нове тіло у 65 років. Я не знала, як житиму далі, бо постійно турбував сильний біль”, – розповідає жителька селища Кіндійка.
А далі на Євгенію Порхун очікували медики Миколаєва, де їй провели пересадку шкіри на ліву гомінку. І знову тиждень крапельниць, перев’язок, пігулок та прийняття нової реальності.
“Врахуйте, що ліва частина мого тіла була недієздатною, все навантаження доводилося робити на праву. І це було непросто, всередині мене була зневіра, що не зможу повернутися до повноцінного життя. Я боялася, що більше не вдасться готувати смачні страви, доглядати за своїм городом та котами. Так, я раділа, що взагалі залишилася живою, що уламки не пошкодили мою голову, але прийняти нову себе було складно”, – додає 65-річна жінка.
Аби підтримати пані Євгенію, син з невісткою та онукою забрали її до будинку у Дніпровському районі Херсона, де вони проживають тимчасово. Там виділили їй особисту кімнату. Родина допомагала робити перев’язки, побутові справи, їздили разом до лікарні, піклувалися про пухнастих друзів. 65-річна постраждала від російського обстрілу запевняє, без рідних важче було б відновитися як фізично, так і морально.
Опановує перший протез
Родина Порхун вірила, що повернутися до повноцінного життя пані Євгенії допоможе протез. Тому вони знайшли кілька благодійних фондів, організацій зі Львова та Києва, які безоплатно допомагають з протезуванням не лише військовим, а й цивільним. Разом заповнили заявки, надали необхідні медичні документи та очікували на дзвінок. Зі слів пані Євгенії, раніше не можна було, адже рука повинна добре загоїтись, щоб не було сильного болю.
“Відгукнулася команда зі Львова і повідомили, що відкрили новий Центр протезування та ортезування на базі Національного реабілітаційного Центру UNBROKEN Першого медоб’єднання Львова. Вони більше розпитали про мою ситуацію позначили, які є вільні дати, щоб я приїхала на консультацію. Звичайно, я погодилася і вже у травні 2024 року поїхала до Львова, щоб зробити заміри. З мене не взяли жодної копійчини, чому була здивована”, – наголошує херсонка.
Свій протез Євгенія Порхун отримала 25 жовтня 2024 року та пройшла тижневу реабілітацію під наглядом фахівців. Вони навчали правильно користуватися протезом та доглядати за рукою. Жінка зізнається, складно одягати та знімати обладнання, але поступово вчиться і вже повернулася до деяких побутових справ.
“Я вчуся, практикуюсь, бо це єдина можливість повернутися до повноцінного життя, яке мала до 21 лютого 2023 року. Це не біонічний протез, але в ньому також розсуваються пальці і можна схопити предмет. Лівою рукою я переважно підтримую, а всі дії виконую правою. Вже можу приготувати їжу, пилососити, мити підлогу, доглядати за котами. Загалом я задоволена, що наважилася. Сподіваюсь, що за рік мені вдасться отримати біонічний протез і буде ще легше”, – наголошує пані Євгенія.
Що більше, жінка вже повернулася до шиття. З легкістю може самостійно впоратися зі швейною машинкою, а ось в’язання довелося залишити у минулому, бо однією рукою незручно.
Поратися на городі чи в садку не вдається, адже боїться повертатися до Кіндійки через постійні обстріли. Від сусідів знає, що рідний дім поки цілий і вірить, що обов’язково туди повернеться зі своєю родиною.
