Вона подолала шлях через три країни, щоб повернути додому свого онука Артема, якого російські окупанти депортували під час війни. Це історія жительки Херсонщини Ніни Іванівни. Хлопця вивезли з Олешківського інтернату для дітей з інвалідністю, але родина не здалася. Про цю драматичну історію порятунку розповіли колеги з видання «Вгору».
Артем Пароконний народився 22 січня 2006 року. Коли хлопчику було п’ять років, лікарі діагностували в нього помірну розумову відсталість. До 12 років його виховували в сім’ї разом із молодшим братом і сестрою, аж поки в родині не сталася трагедія — у ДТП загинули дідусь і брат Артема. Тоді хлопця оформили до Олешківського дитячого будинку-інтернату.
«Ми не покидали онука, забирали його додому майже щотижня. Проте спочатку пандемія коронавірусу та суворий карантин обмежили наші зустрічі, а потім почалася повномасштабна війна», — згадує бабуся хлопчика.
Квиток в один кінець…
Родина думала про те, щоб забрати хлопця з інтернату назовсім. Але тодішня директорка Тетяна Княгніцька запевняла, що «у них усе нормально», і радила не поспішати. Ситуацію ускладнювало те, що в цей час сильно занедужала прабабуся Артема — злягла й потребувала постійного догляду. Вона померла у жовтні, а вже за два тижні після похорону, 4 листопада 2022 року, на телефон мами Артема надійшло повідомлення з невідомого номера: «З Олешківського інтернату вивозять дітей».
«Повідомлення надіслала нібито директорка, але це не так. Її тоді там уже не було. І коли ми з нею зв’язалися, вона сказала, що повідомлень не надсилала», — каже мама Артема Наталя.
Наступного дня з самого ранку Ніна Іванівна вирушила катером до Олешок. Уже виходячи на берег, запитала, коли буде наступний рейс на Херсон.
«Який назад? Це в один кінець, сьогодні останній день, більше людей возити не будуть». В інтернаті на прохідній мене зустрів охоронець. Коли я запитала, чи можу побачити директорку, той грубо відповів, що її давно звільнили. З’ясувалося, більшість працівників закладу виїхала. З тих, кого знала, залишилася тільки одна людина. Від неї я дізналася, що близько 15 дітей вивезли до Криму, і з її телефона подзвонила дочці й пояснила ситуацію», — згадує Ніна Іванівна.
Бабусі хлопчика дозволили переночувати в інтернаті, а далі порадили їхати до Скадовська. В окупаційній адміністрації її зустріли з обуренням: «Чого ви сюди приїхали? Ми вам тут ні грошей, ні житла не дамо!». Коли Ніна Іванівна пішла купувати сім-карту, познайомилася зі скадовчанкою, в якої діти виїхали за кордон. Та жила окремо й дуже боялася, що окупанти дізнаються про вільну квартиру й загарбають її, тому дозволила Ніні Іванівні пожити там безплатно, аби було видно, що житло не пустує.
«У Скадовську я опинилася лише з невеликою сумочкою, без змінного одягу та без грошей. Аби не замерзнути в листопаді та мати за що купити їжу, була змушена оформити російські виплати, від яких раніше відмовлялася в Херсоні. Для цього довелося звернутися до окупаційного пенсійного фонду. Там працювали знайомі, які за українськими документами допомогли оформити виплати. Отримані рублі дозволили залишатися в Скадовську й продовжувати пошуки онука», — каже бабуся.
Ви бабуся — ви ніхто
Згодом жінка дізналася, що Артем перебуває в лікарні Сімферополя. Жінці вдалося отримати номер тамтешнього працівника. Він підтвердив, що Артем Пароконний був у них, але його з іншими дітьми вже переправили далі — у місто Кропоткіне Краснодарського краю до дитячого будинку-інтернату № 1. Отримавши цю інформацію, бабуся почала сама шукати в інтернеті контакти закладу, поки нарешті не вийшла на зв’язок із вихователями.
«Також я дізналася, що наприкінці лютого 2023 року дітей мають привезти назад до Олешок. Коли це сталося, окупаційна влада поширила публікацію в телеграмі. На фото до того допису мама Артема — Наталя — впізнала сина. Я жила неподалік, тому одразу побігла туди. Була субота, керівництва не було, але охоронець підтвердив: дітей привезли. На очі онуку вирішила не показуватися, бо знала: він захоче додому, а коли зможу забрати його — не знала. Щоб не засмучувати хлопця, просто передавала домашню їжу», — розповідає бабуся.
У реабілітаційному центрі віддавати хлопця відмовлялися. Наголошували, що вона — ніхто, і вимагали офіційні документи.
«Ви бабуся — ви ніхто. Нам потрібен документ, що ви опікун і маєте право його забрати», — цитує Ніна Іванівна відповіді окупаційної адміністрації закладу.
Вона зв’язалася телефоном з українською стороною, де їй пообіцяли оформити опікунство. Спершу оформлені документи надіслали просто фотографією в месенджер, але окупанти лише посміялися з роздруківки, вимагаючи оригінали з «мокрими печатками».
Ці два екземпляри документів добиралися до Скадовська з Києва через Польщу, звідти — до Криму, і далі через волонтерів — у руки бабусі. Однак юрист закладу заявив, що рішення райвиконкому недостатньо — потрібне судове рішення. А окупаційний директор Віталій Сук почав залякувати жінку.
«Як це так: у нас із Херсоном зв’язку немає, а у вас — є? Я зараз викличу поліцію, хай розбираються», — згадує Ніна Іванівна.
Вона зовсім було втратила надію. Але від самого початку історії, поки бабуся шукала онука, її донька писала заяви в поліцію та до Омбудсмена, а сестри в Києві та Чернівцях шукали юристів і виходили на фахівців, що займаються поверненням депортованих дітей. Справа нарешті зрушила з мертвої точки. І 27 березня 2023 року їй подзвонили й сказали: «Ідіть забирайте Артема. Тільки, будь ласка, нічого не кажіть, мовчіть».
На думку Ніни Іванівни, ситуація змінилася, зокрема після того, як Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна за викрадення українських дітей.
«Коли я прийшла забирати онука, помітила, що директор став розмовляти більш поблажливо, мовляв, отримав підтвердження, що документи в порядку. Коли я забирала онука, серце стискалося від того, як сильно він схуд за час перебування в Росії, як убого був одягнений. Речі, які купувала родина, зникли, на хлопчику були жіночі рожеві кросівки й рожева курточка малого розміру, яка не застібалася», — каже бабуся Артема.
Щоб повернутися додому, до рідного Херсона, довелося проїхати три країни, а допомогли з евакуацією волонтери.
«Найважчим випробуванням став блокпост в Армянську. Водій висадив пасажирів за кілометр від пункту пропуску, і довелося пішки тягнути важкі сумки, ведучи онука повз колони російської бронетехніки. На перевірці дотрималася поради волонтерів: не казала, що Артем з інтернату. Відсутність у 17-річного хлопця паспорта пояснила тим, що просто не встигли його оформити. Останній відрізок шляху ми теж долали пішки. На українській стороні нас зустріли волонтери з організації «Посмішка ЮА», відвезли до Ковеля, звідти — до Києва, і 5 квітня 2023 року я з Артемом нарешті переступили поріг рідного дому в Херсоні», — говорить Ніна Іванівна.
За словами близьких, пережите залишило відбиток на хлопцеві. Він був знервованим, погано спав, до істерики боявся людей у гумових рукавичках. Близько пів року близьким Артема знадобилося, щоб його психоемоційний стан покращився. Сьогодні він живе з мамою та сестрою в Херсоні. Родина відвідує безпечні простори, де з дітьми проводять заняття педагоги й психологи, і Артем почувається цілком добре.
