«Ви як будете до нас їхати?» — запитує староста Правдинського старостату Микола Грудковський ще до початку розмови. І одразу пояснює маршрут, який більше схожий на інструкцію з виживання, ніж на дорогу до села. «Відтепер, каже він, щоб заїхати до Правдиного, потрібно кілька разів продумати шлях: звичний маршрут через Комишани та Білозерку давно не працює. А якщо їхати з боку Миколаївської траси — кілька кілометрів дороги прикриті антидроновими сітками… Ну а далі як пощастить»
Так починається знайомство із селами Білозерської громади. Надіївський, Миролюбівський та Правдинський старостати сьогодні стали прихистком для сотень родин із червоної зони Херсонщини і самого Херсона. Тут живуть ті, хто був змушений тікати від постійних обстрілів, але не зміг або не захотів їхати далеко. Тут опинилися люди, які втратили дім — і тепер намагаються відбудувати життя буквально за кілька кілометрів від фронту.
Правдине: життя в умовах тотального пошкодження
«Лише в селі Правдино пошкоджено 355 із 357 будинків. І клуб, який був серцем села, теж розбитий», — додає староста Микола Грудковський вже під час особистої розмови.
Правдине, Нова Зоря, Таврійське — це була лінія фронту. Тут немає вулиці без пошкоджень. Немає двору, який би не зачепило. Дахи з дірками, закритими плівкою, вікна, забиті фанерою, стіни, які тримаються більше на надії, ніж на цеглі. І попри це — у цих будинках живуть. У Правдиному з 357 будинків пошкоджено 355. У Новій Зорі — усі 27. У Таврійському — 87 із 97. Майже кожна родина потребує допомоги.
Пошкоджений клуб у селі Правдине
«А це наш клуб. Це не просто будівля. Це місце, де вирувало життя. Де святкували, де збиралися, де переживали разом складні моменти. І навіть під час обстрілів — ховалися. Після удару “Герані” там пошкоджено близько 20 стропил, 4 плити перекриття і приблизно 200 листів шиферу», – розповідає староста
У громаді чітко розуміють, що про повноцінний, капітальний ремонт зараз не йдеться. Йдеться про інше — хоча б тимчасово накрити будівлю, щоб зупинити подальше руйнування. Це вже не про відбудову в класичному розумінні, а про постійну боротьбу за те, щоб не втратити остаточно те, що ще вціліло.
Це лише кілька пошкоджених будинків у Правдиному
Села, що прийняли переселенців: масштаби та виклики Білозерської громади
Пані Катерина показує фото свого будинку який довелося залишити. На екрані — напівзруйнований двір: пошкоджені стіни, вибиті вікна, сліди від обстрілів. Її родина до останнього залишалася у червоній зоні Станіславської громади. Вони не виїжджали, поки це було можливо: трималися за дім, за господарство, за звичний ритм життя. Але з часом ситуація змінилася — щоденні атаки дронів і постійні обстріли зробили перебування там небезпечним.
Пошкоджений будинок пані Катерини в Станіславській громаді
«Ми не могли навіть вийти з будинку — над головою постійно висіла зграя дронів. Погана погода — сніг, вітер — для нас була за щастя, бо тоді вони хоч трохи не літали. Але тоді нас добивала артилерія», — згадує Катерина.
Тепер родина живе в Миролюбівці у будинку, який їм тимчасово надали місцеві жителі. Попри це, Катерина не називає це місце домом. Для неї дім — там, на фото. Навіть якщо він напівзруйнований. А тут — місце, де можна пережити. І дочекатися моменту, коли з’явиться шанс повернутися.
«У нас ВПО стільки, що вони вже становлять окремий світ усередині громади», — говорить староста Миролюбівського старостату Андрій Федак.
У його голосі — не подив і не перебільшення, а констатація реальності, яка сформувалася тут за останні роки.
«Наш старостат — це Миролюбівка, Паришеве, Грозове, Мирне та Молодецьке. І сьогодні в кожному з цих сіл живуть родини, які втекли від обстрілів. У Паришевому — 6 родин ВПО. У Молодецькому — 33. У Мирному — 28. У Грозовому переселенців немає, бо село маленьке й майже всі будинки пошкоджені. Але найбільше людей прийняла Миролюбівка — 206 родин. Це величезна цифра для нашого села».
У Миролюбівському старостаті переселенців більше, ніж у деяких громадах, а це означає, що люди втратили все і змушені починати життя з нуля. І це «з нуля» тут — не метафора, а щоденна реальність. Будинки, у яких сьогодні живуть ці родини, самі потребують ремонту: вибиті вікна, пошкоджені дахи, потріскані стіни після обстрілів. Люди намагаються відновлювати їх власними силами — як можуть і з того, що мають під рукою.
У Надіївському старостаті ситуація має свої масштаби і свої історії. До нього входять Надіївка, Знам’янка, Зорівка та Черешеньки, і сьогодні тут проживає 440 родин, із яких 116 — внутрішньо переміщені.
Люди приїжджають майже без речей — часто лише з однією валізою. Оселяються там, де є можливість: у родичів, знайомих або в покинутих будинках. Але навіть це житло нерідко вже пошкоджене — за словами старости Олександра Івченко, близько сотні будинків у старостаті зазнали руйнувань від обстрілів, і ця цифра продовжує зростати щодня.
«Люди намагаються ремонтувати пошкоджені будинки самостійно, але інструментів немає — їх або розікрали під час окупації, або вони залишилися в покинутому житлі, – розповідає Олександр Івченко. – Реалії в селі зараз такі – один молоток на дві-три хати, а шиферні цвяхи взагалі на вагу золота. Нам спробували допомагати як волонтери, так і обласні комунальні структури, які екстрено ремонтують домівки після руйнувань та обстрілів. Але ця «жива» допомога зупиняється через логістику та безпекові загрози по дорозі з Херсона. Ми спілкувалися з майстрами, і всі кажуть одне: людям потрібні найпростіші речі — молоток, сокира, ножівка, викрутки, цвяхи, саморізи. Це не розкіш, це можливість захистити свою родину».
Чому люди залишаються тут, поруч із фронтом, а не їдуть далі?
Відповідь складна, але дуже конкретна.
Для багатьох це — питання близькості до дому. Люди не хочуть втрачати зв’язок із місцем, де минуло їхнє життя. Вони залишаються на відстані, з якої ще можна повернутися, перевірити будинок, побачити, що залишилося.
Не менш важливий фактор — відсутність ресурсів. Не всі можуть дозволити собі переїзд у великі міста чи інші області. Оренда житла, витрати на життя, відсутність роботи і підтримки — для багатьох це непідйомно. Особливо для літніх людей, родин із дітьми або маломобільних.
Марина з Томиної Балки приїхала до Надіївки з двома дітьми майже без речей. У них не було нічого — ні посуду, ні постелі, ні елементарних побутових дрібниць, з яких зазвичай починається дім.
«Перші дні були найважчими: потрібно було не просто облаштувати побут, а зрозуміти, як жити далі. Потроху допомагали місцеві. Сусідка принесла каструлю, волонтери дали ковдру, хтось поділився посудом. Але їхати далі навіть не ризикувала, бо дізнавалася ціни на квартири у Миколаєві. Для нас це непідйомні кошти», – ділиться жінка.
На першому фото: Марина облаштовується у тимчасовому житлі в Надіївці. На другому фото: ось такий подарунок прилетів на подвір’я Марини у Томіній Балці. На третьому фото: все, що залишилося від колишньої оселі
Та навіть, поруч із домом, життя залишається складним. У цих селах фактично відсутні базові умови. Немає банкоматів, не працюють термінали, магазини відкриваються кілька разів на тиждень і мають дуже обмежений асортимент.
«Наші люди тримаються, допомагають одне одному, підтримують військових, плетуть сітки, роблять окопні свічки. Але побутові умови дуже важкі. Магазини працюють кілька годин на тиждень, термінали не працюють, банкоматів немає. Щоб зняти пенсію чи купити найнеобхідніше, люди їдуть у Білозерку — і це цілий квест: чи буде світло, чи працюватиме банкомат, чи будуть у ньому гроші. Це може зайняти цілий день — і не завжди завершується успіхом», – додає староста Надіївського старостату Олександр Івченко.
На всю округу працює лише одне відділення Нової пошти — у Надіївці. Але і там розрахунок тільки готівкою. Будь-яка посилка — це окрема логістична задача.
До цього додається постійна небезпека. Дрони, артилерія, мінна загроза, розбиті дороги. Гуманітарні місії сюди доїжджають рідко — надто близько до фронту, надто ризиковано. І попри це — люди залишаються.
В Україні діє механізм обов’язкової евакуації з небезпечних територій, особливо для родин із дітьми. У випадках прямої загрози дітей можуть евакуювати навіть без згоди батьків. Це складні рішення, але саме вони дозволяють врятувати життя. І часто ці родини опиняються саме тут — у селах, які стали їхнім першим і єдиним прихистком.
12 сіл Білозерської громади, серед яких Надіївка, Миролюбівка та Правдине, сьогодні виконують функцію, до якої не були готові: вони стали центрами внутрішнього переміщення. Без достатніх ресурсів, без належної інфраструктури, але з людьми, які тримаються одне за одного. Це не просто прифронтові села. Це місця, де формується нова реальність. Де люди, які втекли від небезпеки, не змогли поїхати далеко — і залишилися поруч, щоб вижити. Це не ідеальне життя. Це небезпечне життя. Але це життя, яке триває.
Автор: команда «Херсон плюс»
Виїзд до сіл був здійснений разом із волонтерською командою Спілки журналістів “Альтернатива”
