Життя після окупації: як херсонська вчителька української мови та літератури стала художницею та організатором кінозйомок

 «Після того як ми виїхали – було якесь спустошення, емоційне вигорання… Бо я 10 років свого життя присвятила вчителюванню, з яких останні 4 активно розвивала свій власний дитячий приватний заклад дошкільної освіти. І все це в одну мить зупинилося, а потім залишилося далеко в окупації… Тож мій стан потребував чогось нового для себе та корисного для суспільства водночас. Так я і почала малювати для збору на потреби волонтерів й ЗСУ», – розповідає херсонка Вікторія.

З педагогіки у творчість та волонтерство. Саме таким виявився новий шлях Вікторії, після того як вона разом з родиною виїхала до Тернополя. Сюди сім’я евакуювалася, як тільки з’явилися перші «дороги життя». Бо більше не могли витримувати умов окупаційної реальності.

Вікторія, херсонка

Евакуація на скутері

24-го зранку мені зателефонувала одна з мам мого учня. Саме вона першою сказала мені ці страшні слова «розпочалася війна». А далі – швидкий збір речей та виїзд до друзів у  приватний будинок з підвалом. Там ми і провели перший місяць окупації в очікуванні на визволення», – ділиться Вікторія.

Коли ж родина зрозуміла, що все так швидко не закінчиться – почали замислюватися про виїзд. Не приховують, дуже вагалися із рішенням через небезпечність шляху.

Було багато інформації про обстріл автомобілів та зниклих людей. Тобто з 100% доїжджали лише 90%, а інші 10% постійно шукали і найчастіше, на жаль, знаходили загиблими. Тому ми дуже боялися, але через дитину все ж таки наважилися, – розповідає херсонка. – Ми виїжджали через Снігурівку на початку квітня. Перша спроба виявилося невдалою, нас розвернули на третьому блок-посту через запеклі бої. Тож ми повернулися додому і через день спробували ще раз. На щастя, з другої спроби все вийшло і ми опинилися на підконтрольній Україні території».

Зазначимо, що наша героїня разом з чоловіком та донькою виїхали не на машині, а на скутері. Іншого вибору родина не мала. Адже, на той час, з регіону не було евакуації ні через волонтерів, ні через перевізників. Ті ж, хто їхав на своїх автівках не хотіли брати попутників, бо не могли бути впевнені в тому, що вони не створять проблем на блок-постах. А «сміливці» з цієї категорії водіїв просили з людини від 350 до 700 доларів. Тож сума за трьох – для родини була не підйомна.

Скутер, на якому евакуювалася родина

Нам допомогли друзі, вони забрали в свою машину валізу і сумку з нашими речами. Таким чином ми їхали тільки з рюкзаком з документами. Власне це і вид транспорту допомогло, бо ми не стояли в черзі колони й швидко проїжджали усі блок-пости. Тобто морально звісно було легше, без багатогодинних очікувань на перевірки. Проте дорога для нас була складною саме фізично. Адже втрьох на одному скутері, який розрахований на одну людину, їхати дуже важко», – пояснює Вікторія.

Херсонка додає, російські військові були шоковані їх способом евакуації й особливо не прискіпувалися. Та як виявилося, найстрашнішим було подолати  не блок-пости, а сіру зону, де їхати необхідно було на максимальній швидкості. Скутер же з трьома пасажирами більше 35км/год не розганявся.

Тільки коли приїхали в Миколаїв, ми почали думати «куди далі?». До цього не планували, адже не були впевнені, що нам вдасться вирватися з окупації. Тож ми відкрили карту повітряних тривог і подивилися, де їх було найменше. Це були три варіанти: Закарпаття, Чернівці та Тернопіль. Обрали останнє, хоч ми там нікого й нічого не знали. Коли нам нарешті вдалося вже на місці відшукати квартиру за «адекватні» кошти – мозок почав думати про інше», – не приховує Вікторія.

Про перші кроки волонтерства

Ще перебуваючи в Херсоні Вікторія почала займатися волонтерством. Для цього створила у Вайбері спеціальну групу, в якій люди без грошей могли допомогти один одному:

Ми зводили між собою людей, які можуть чимось поділитися і тих, кому ці речі були необхідні. Тобто в групу поступали запити про пошук чогось, ми його обробляли і публікували. І люди відгукувалися. Зазначу, що в пікові часи кількість учасників сягала 12 тисячі. Тому це була реальна та вкрай важлива підтримка».

Група підтримки херсонців, створена Вікторією

В основному в групі шукали медикаменти, продукти харчування, засоби гігієни та їжу для тварин. Однак були й незвичайні ситуації. Серед таких пам’ятних випадків херсонка згадує, як вони допомогли народитися на світ хлопчику.

Село Музиківка. Молода матуся, їй 16-17 років. Перші пологи, які потребували кесаревого розтину. А швидку російські військові просто не пускали до населеного пункту. І ми через групу знайшли лікаря, який проживав поруч, а працював у приватному медичному закладі Херсона. Йому вдалося вчасно дістатися дівчині та прийняти пологі вдома, а вже пізніше доправити маму з малюком до лікарні. Наразі з ними обома все добре, їх бабуся нам потім дуже дякувала за все», – пояснює волонтерка.

Відмітимо, що група продовжує функціонувати сьогодні. І власне це підштовхнуло нашу героїню на створення іншої благодійної ініціативи.

На прикладі цієї спільноти я зрозуміла, що якщо люди в місті можуть підтримати один одного в межах будинку, кварталу, району – то в селі, такої можливості немає. А я народилася і виросла в селі Томина Балка й маю там багато знайомих. Тому дуже захотіла їм допомогти, – зазначає Вікторія. – На той момент, на Херсонщини виникла гостра нестача ліків. Я ж розуміла, що можу їх придбати тут, у Тернополі, та доправити до села».

Аби зібрати заявки серед односельчан волонтерка зробила спеціальний допис у Фейсбуці. А вже наступного дня вона отримала більше 100 повідомлень з проханнями людей придбати якісь медикаменти, серед яких були й досить дорогі. 

Запланованого мною бюджету на все це просто не вистачило би. А вибирати кому допомогти, а кому ні – я не могла. Як це, взагалі, в такій ситуації комусь відмовити?», – пояснює херсонка.

Спочатку дівчина звернулася по допомогу до місцевих благодійних організацій та волонтерів. Однак це було складно реалізувати через бюрократичні аспекти. Та все ж таки їй вдалося здобути кілька пакунків з імпортними ліками. Вона уважно вивчила їх вміст та розподілила за запитами, але все одно залишився величезний список медикаментів, на яких чекали люди. На нього Вікторії ще необхідно було близько 30 тисяч гривень.

Творчість, як порятунок самої себе

У той самий час я придбала собі полотно та фарби, тому що хотіла намалювати в орендовану квартиру щось своє, рідне… При цьому бажала зробити її саме патріотичною. І коли я втілила свій задум – подруга ненароком проговорилась, що вона б придбала собі такий малюнок. Ці слова для мене були каталізатором ідеї, немов «лампочка спрацювала у голові»… Я подумала: «а чому б ні?». Й прийнялася за роботу», – розповідає Вікторія.

Тож херсонка почала малювати різноманітні патріотичні картини для продажу. Спочатку робила це у власних соціальних мережах, а потім – на центральній площі Тернополя.

Таким чином за два тижні необхідні кошти на ліки було зібрано. Ще тиждень знадобився на те, аби медикаменти доїхали до села трьома перевізниками. Волонтерка не приховує, увесь той час дуже нервувала, але врешті люди отримали усе необхідне згідно своїх заявок.

Відмічу, що коли я продавала картини просто неба – до мене підходило багато людей з різних куточків України. В мене навіть був малюнок, де були написані Міста-героїв і я познайомилася з жителями всіх цих населених пунктів. Бо вони бачили назву рідного міста і їх це дуже чіпляло за душу… В цих випадках я кожного разу чула зовсім нову, несхожу на іншу, історію «втечі» та натомість розповідала про свою евакуацію… В якийсь час я навіть називала місце продажу своєрідним психологічним прихистком для біженців, адже тут усі бажаючі мали можливість обмінювати своїми емоціями», – ділиться волонтерка. 

Що ж стосується самих картин, то наша героїня наголошує – нічого масштабного не робила. Головне у її малюнках – акцент на національних синьо-жовтих кольорах та написах, які є символічними патріотичними замальовками. Зокрема такі як: «Обіймаю за 100 км», «Назавжди поруч», «Херсон – це Україна!», «Моя супер-сила – це те, що я українка» тощо.

Я не маю певних особливих художніх здібностей, аби зображати щось геніальне. Я просто малюю так, як відчуваю і це ті написи, які я б хотіла бачити в себе вдома на картинах. Просто це відгукнулося багатьом людям… І це допомогло мені у моєму бажанню допомогти своїм землякам, – не приховує Вікторія. – Але якщо говорити про початкові задуми, то все дуже просто – я прагнула трохи відволіктися від подій довкола та розвантажити себе морально. Такий порятунок самої себе після всього, що я пережила з родиною після 24-го лютого».

Наразі херсонка перестала малювати на постійній основі й робить це, виключно, за потреби. Наприклад, нещодавно таким чином вона допомогла зібрати 20 тисяч гривень на спорядження та обладнання військовому на прохання його дружини.

Про роботу в кіножурналі

Своєрідну паузу в художньому напрямку Вікторія обумовлює новим захопленням – роботою у кіножурналі:

Моя донька у Херсоні ходила на заняття до одного режисера та знімалася у його картинах. І коли він повідомив, що відновлює свою діяльність – ми звичайно написали йому. Для цього нам необхідно було переїжджати до Львова, але це в нас не виходило. Тоді він запропонував мені відкрити представництво кіножурналу в Тернополі та зайнятися безпосередньо організаційними функціями. І я погодилася».

Таким чином за ініціативи херсонки на базі нової філії був успішно відзнятий сезон дитячого короткометражного кіно. А саме 14 серій, різних за сюжетом та подачею.

Це художні замальовки до 10 хвилин по типу «Єралаш». Вони про сьогодення – звичайне буденне життя дітей, їх проблеми та інтереси. При цьому всі історії обов’язково мають соціально-повчальний характер», – ділиться наша героїня.

Загалом, участь у зйомках взяло близько 52 акторів. Це були яке місцеві діти, так і внутрішньо переміщені особи. Це момент херсонка вважає дуже важливим, адже малеча не просто здружилася  та грала на зйомках, а підтримувала один одного в такий нелегкий час. 

В першу чергу це не обхідно було саме дітям-переселенцям, бо багато з них приходили до нас вже на грані емоційного зриву. Знаходження в колективі та якась діяльність допомагала їм відволікатися від того, з чим їм довелося зіткнутися… По-друге – це мова. Зйомки проходили  виключно українською мовою і для багатьох з малечі, особливо з Півдня та Сходу, це сприяло швидкому та легкому переходу на спілкування в побуті рідною, а не російською мовою», – пояснює Вікторія

Дівчина додає, раніше колектив кіножурналу працював на Схід, Південь та Центральну Україну, але сьогодні діапазон зйомок змістився та охопив більше Західну частину нашої країни. Ідея прийшлася до вподоби місцевим, тому херсонка вже готує до відкриття представництва в Івано-Франківську та Чернівцях.

Попри такий шалений темп життя на новому місці, наша героїня однозначно наголошує – мріє якнайскоріше повернутися до рідного, українського, Херсона. Тож сподівається, що Перемога відбудеться вже у найближчий час. Адже нині кожен з нас робить для цього щось своє.

Автор: команда «Херсон плюс»

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.