Візуальне мистецтво значно дієвіше слів, бо долає мовний бар’єр

«Ми намагалися зробити так, аби люди які не розуміють української мови – могли відчути те, що ми хочемо їм сказати. Мистецтво має таку можливість: через візуальний чи тактильний контакт доносити певні речі, які вкладав у витвір митець. В нашому випадку в нас була одна мета – розповісти який жах відбувається наразі в Україні. Я вважаю, що ми змогли навіть більше…», – Юлія Мазунова.

Херсонська майстриня Юлія Мазунова стала учасницею масштабного українсько-турецького культурного проекту «Українське мистецтво воєнного часу». Її роботу «Втрачене дитинство» як і твори інших українських митців матимуть змогу побачити жителі та гості двох міст у Туреччини – Бахчеджика та Анкари. А потім виставка, створена у рамках даної ініціативи, переїде і до України.

Додому повернутися не можна…

Юлія Мазунова з початку вторгнення Росії до України перебуває у Туреччині. Закордоном дівчина опинилися напередодні війни та зовсім не думала, що робоча поїздка на кілька днів перетвориться на життя в чужій країні вже понад п’ять місяців.

Я виїжджала з України ще в середині лютого та мала повернутися додому до кінця місяця. В мене навіть був зворотній квіток на руках… Але, на жаль, через п’ять днів як я приїхала до Туреччині – в нашій країні розпочалася війна, – розповідає пані Юлія. – Дізналася про все, як і всі напевно, від дзвінків друзів та рідних вночі 24-го лютого. Ситуація в цьому випадку звісно у всіх різна, але я думаю, що для всіх це був жахливий ранок».

Майстриня не приховує, із собою мала два паспорти та одну невелику валізу. Всі робочі інструменти та матеріали залишилися в майстерні у Херсоні. Додавало складнощів і її місце перебування. Адже в регіоні Самсун, що на півночі Туреччині, для спілкування майже не використовують англійську мову, тільки турецьку. Тож творче життя довелося поставити на паузу.

В мене більш прикладне мистецтво, адже я творю коли бачу конкретній матеріал та інструмент. Тобто я дивлюся на те, що маю перед собою та розумію що з чого можна зробити та як. Малюю образи в голові, – ділиться херсонка. – Але попри все це, відійшовши від перших емоцій, нині я намагаюся знову працювати, відкривати нові горизонти. Так нещодавно придбала швейну машинку. Уявіть, я три дні просто не могла від неї відірватися та зупинитися – творила. Робила перерви лише на їжу та сон. Але звісно це далеко не той об’єм роботи, який був в Херсоні».

Саме тому, коли дівчина дізналася про проект «Українське мистецтво воєнного часу», який мав проходити на території Туреччини – без жодних вагань одразу подала заявку на участь:

Мета цього проекту – за допомогою візуального мистецтва показати біль та переживання українського народу, а також доступними для митців засобами зробити внесок до встановлення справедливого миру. Про цю ініціативу мені розповіла моя подруга. Вона знала що я буду не проста готова попрацювати творчо задля такої цілі, але й буду дуже рада поспілкуватися з нашими людьми. Адже в нашій арт-резиденції були виключно українки. Дівчата приїхали з України, а саме Києва та Чернігова. Також були наші землячки з Польщі та звісно із Туреччини».

Анонс проекту «Українське мистецтво воєнного часу»

Додамо, що проект проходив за підтримки «Українського культурного фонду» та Культурної організації «Bahçecik» в арт-резиденції у горах поблизу міста Ізміт. За словами пані Юлії команда утворилася суто жіноча, адже чоловіків наразі не випускають закордон. Для них організатори створили можливість приймати участь в проекті в онлайн-форматі. Тобто вони могли створити творчий витвір на задану тематику, який можна було б переслати у цифровому вигляді та роздрукувати на місці.

«Втрачене дитинство»

Юлія Мазунова ділиться, проект «Українське мистецтво воєнного часу» об’єднав художниць та майстринь різних напрямків й технік. Однак учасниці могли створювати роботи як індивідуально, так і в співпраці одна з одною. Головне, аби витвір відповідав заданої проектом концепції.

У кожної з нас робота стосувалася воєнної тематики, але посили творів не повинні були повторювалися. Для цього в нас був куратор, Олена Єгорушкіна з Києва, з якою ми обговорювали наші задуми. Також ми спілкувалися і між собою з дівчатами, – пояснює пані Юлія. – Щодо моєї роботи, то вона про дітей у війну. Аби це було наглядно та зрозуміло для турків – я вирішила зробити іграшку: м’яку, об’ємну, велику. Бо з чим ще може асоціюватися дитина?».

Проект Юлії Мазунової «Втрачене дитинство»

Такий задум херсонка обрала недаремно. Адже майстриня відома своїми авторськими арт-іграшками. А ось аби продемонструвати увесь жах і біль українських дітей та й так, аби робота викликала неподільні емоції та повне усвідомлення назви витвору «Втрачене дитинство» – Юлія Мазунова планувала проштрикнути іграшку шматками снарядів. При цьому реальних, не бутафорних.

Коли ми спілкувалися з дівчатами і я розповіла їм, що шукаю щось металеве для своєї роботи – одна з дівчат з Чернігова сказала, що привезла з собою уламки снаряду, який пошкодив будинок її батьків. І вона віддала мені ці шматки», – підкреслює Юлія.

Проте коли настав момент, коли майстрині необхідно було проштрикнути іграшку цими частинами снарядів – вона не змогла цього зробити… За словами херсонки, в неї просто не піднялася рука псувати якусь окрему істоту, хай і неживу, але в яку було вкладено частинку душі та чимало зусиль.

Іграшку я вперше в житті шила руками, без машинки. Нитки для роботи фарбувала у каві. І до того ж, коли я підняла вже завершений витвір на руки, то за фактурою, розміром, позою та навіть вагою (всередині крім іграшкової набивки ще й мармур) – він нагадав мені мого кота, якого я вже п’ять місяців не обіймала… – не приховує пані Юлія. – Для мене це було моє особисте відкриття цього проекту, що в мене не вистачить сил та бажання псувати щось навіть задля реалізації свого ж задуму. Водночас із тим в мене виникло велике здивування, як люди здатні так поступати… Не просто з речами, а з життями інших людей. Це був шок».

Юлія Мазунова разом зі своїм котом

Тож концепцію Юлія Мазунова вирішила змінити. Ідея «Як саме?» прийшла дуже швидко: на місці серця іграшки з’явилася українська вишивка. Орнамент «зірка» майстриня робила без канви чи елементарних креслень олівцем, бо може його створювати із заплющеними очима по пам’яті.

Це спогад мого дитинства. Вишивати цей символ мене навчила бабуся. В нас взагалі в будинку усюди був цей орнамент. Вже потім дівчата сказали мені, що цей елемент означає сонце, гармонію та перемогу світла над темрявою… Але тоді я про це не думала, я просто розуміла що хочу та бачу його саме тут, його ніби не вистачало в моїй роботі… Колір вишивки пояснювати не буду, тут все зрозуміло. Як і те, чому вона стікає вниз», – ділиться майстриня.

Проект Юлії Мазунової «Втрачене дитинство»

Додамо ще один цікавий момент. За задумом майстрині іграшка мала бути у вигляді ведмедика, але нині кожен сприймає тваринку по своєму. Комусь вона нагадує мишу, а комусь собаку.

Це як у художників, що більшість облич людей виходять як автопортрети. В мене ж вийшла собака Ча-ча. Це місцева пухнаста улюблениця гостей арт-резиденції. Вона не відходила від мене, три дні взагалі проспала поруч. То можливо тому моїм колегам по проекту іграшка нагадує саме її», – ділиться Юлія Мазунова.

Юлія Мазунова разом з собакою Ча-ча

«Візуальне мистецтво дієвіше за слова»

Юлія Мазунова зазначає, на її думку візуальне мистецтво може бути дієвіше за слова та донести набагато більше. Тому підкреслює, результат роботи українських художниць та майстринь під час цієї арт-резиденції матиме неабиякий сенс:

Зібралася команда дійсно талановитих та по-особливому чуттєвих творчих особистостей. І всі хотіли продемонструвати в першу чергу не свої вміння, а представити саме країну, війну в ній…  Тож ми не просто щось малювали, шили, ліпили – ми створювали роботи задля того, аби їх бачили люди. Так, наші витвори вже можна побачити на виставці у місті Бахчеджик, яка надалі переїде до турецької столиці –Анкари. Лише після цього наші роботи будуть представлені в Києві. Відзначу, що на відкритті першої експозиції було дуже багато представників з офіційних турецьких структур та закордонних гостей. Для них роботи сприймалися з одного боку цікаво, а з іншого – важко. Така концепція мистецьких робіт взагалі є нестандартною для цієї місцевості. Але ми змогли, без активних демонстрацій, а виключно мирним способом через творчість донести до них те, що в нас болить, що ми переживаємо та на що просимо звернути увагу».

На підтвердження своїх слів пані Юлія розповідає нам про кілька творчих витворів, створених у рамках проекту, які по-особливому зачепили її:

Нас було усього дві представниці декоративно-ужиткового мистецтва. І ось друга дівчина робила гобелен і такого формату, що я була здивована що за такий час можна його зробити. Він у вигляді скульптури «Батьківщина-Мати» з щитом, на якому зображений тризуб. Тобто робота дуже креативна і класна, а рівень її виконання взагалі неймовірний».

Ще однією вражаючою роботою херсонка називає триптих під назвою «Українська державність. На трьох полотнах «Просвітниця», «Державниця» та «Жінка-воїтелька» зображені жінки, на яких тримається держава та боротьба за незалежність, свободу, життя. Образами-прототипами для картин стали княгиня Ольга та королівна Анна Ярославівна, а  також жінки, які захищали свої землі нарівні з чоловіками, як власне і сьогодні – Козачки.

Серед живопису відмічає пані Юлія і картину зовсім юної художниці, яка зобразила українську дівчину в чорному та квітами у руках. Це стан України нині.

Загалом усі роботи нашої арт-резиденції дуже цікаві та заслуговують окремої уваги чи навіть матеріалу. Бо в кожного художнього твору є своя історія. Вона іноді не прочитується одразу, тому що це мистецтво і подача задуму автором може бути дуже своєрідна через його стиль роботи. Наприклад є одна картина, на якій концептуально зображена собака, яка була прострілена декілька десятків разів коли вона просто захищала свого хазяїна. Поруч з малюнком ще й є скульптура, виконана в такій ж тематиці. Зрозуміти посил на перший погляд складно, але коли усвідомлюєш – емоцій не втримати…», – наголошує Юлія Мазунова.

Та й це ще не все. Так, у рамках ініціативи «Українське мистецтво воєнного часу» команда українок реалізувала ще один спільний проект. Представники Культурної організації «Bahçecik» домовилися про те, що наші дівчата розпишуть стіну освітньої установи в місті Бахчеджик в українській тематиці.

Це школа на центральній вулиці міста, тому всі її неодмінно бачать. А тут ще й українська тематика, з використанням багатьох відтінків наших національних кольорів. В Туреччині це взагалі щось дивне, бо такого тут не буває… Тож це дуже крута та класна ідея, – пояснює пані Юлія. – Так я все ж не художниця, я працювала у парі з однією дівчиною. Ми вирішили зобразити, а точніше повторити малюнок 5-ти річного хлопчика з України, який малював котиків. І ми їх розмалювали в синьо-жовтих кольорах. Інші дівчата теж малювали щось своє, але загалом ці частинки поєднувалися між собою та виглядали дуже гармонійно. Нас навіть вже потім пізнавати почали і багато місцевих підходили та казали «дякую».

Наприкінці спілкування херсонська майстриня зазначає, продовжуватиме творити задля України і надалі. Адже вважає, що саме через мистецтво може достукатися до кожного:

Я така людина, яка не любить конфлікти. Тож доносити свою думку через підвищені тони – не моє. Я обираю інший засіб: не через слух, а через серце… Нині мені болить за мою країну та за моє місто. І ось те, що я через себе пропускаю – я хочу показати іншим, аби попри мовний бар’єр вони зрозуміли… Я не знаю скільки загалом людей побачать роботи з проекту «Українське мистецтво воєнного часу», але ті кому я показувала власне свою роботу – їх це зачепило і вони усвідомили мій посил. Я дуже сподіваюся, що це спрацює і для інших та вони подивляться на події в Україні під другим кутом. І якщо це надалі змінить життя хоча б одного українця, то все це буде недаремно. Мистецтво – матиме сенс».  

Автор: команда «Херсон плюс»

Можливо, вам також сподобається…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.